Красуня

Чорний морок небуття зник.

Але разом зі свідомістю до неї повернувся неймовірний головний біль. Голова, ніби кипіла в окропі. Гірким клубком до горла підкочувалась нудота. Спробувала поворухнути рукою, відкрити очі, але не змогла. «Що зі мною?» – розпачлива думка ножем різанула запалений мозок і враз розтанула в неймовірному болеві. Не хотілось думати, не хотілось жити. Якісь незнайомі голоси не дозволяли пірнути в небуття, повертаючи до життя, в якому наразі не було нічого, крім нестерпного болю.

«Яка красуня, – в приємному чоловічому голосі відчувалось захоплення, – помирає. Як жаль». «Хто красуня? Хто помирає? Де я?» – в хворому мозкові ледь зародились ці запитання і відразу щезли. Знову насунулись біль і байдужість до зовнішнього світу. «Якби не була красунею, то не жаль було б? – докоряв жіночий голос. – В неї троє діток. Найменшій півтора рочка. Ото жаль!»

В уяві хворої жінки враз постали трійко її діточок. Синочок, дві донечки. «То це я помираю? Але ж я не красуня! Діточки! Діточки мої! Не хочу помирати! Ні!» Страшна думка про те, що її діти можуть залишитись сиротами, пробудила бажання жити. Хвора враз відкрила очі. Біля ліжка стояли чоловік та жінка в білих халатах. «То я в лікарні!» – здогадалась, бо останніми, чіткими спогадами була рідна домівка. Вона стояла під сливою, за воротами свого будинку. Обома руками, міцно стискала голову, що мало не розривалась від болю. В світанковій імлі квітневого ранку, ледь вбачала постать своєї мами. Незбагненим почуттям матінка зрозуміла, що її дитині дуже зле. В одній сорочці мчала вона з іншого кінця вулиці на допомогу доні.

“Докторе, вона прийшла до тями!» – скрикнула радо жінка в білому халаті. «Нарешті, – полегшенно зітхнув лікар. – Налякали ви нас, голубонько. Але тепер справи підуть на лад. Головне, не хвилюйтесь. У вас запалення головного і спинного мозку. Менінгіт. Його викликала черепно-мозкова травма. Скажіть, вас бито? Це потрібно для міліції». Чи її бито!?

Враз виринуло перекошене злістю обличчя рідного чоловіка, пляшка в його правиці. «Потворо, не втікай. До мене!» Вона мчить до вхідних дверей. Вже відчинила їх. Спасіння так близько! Удар в потилицю, кидає її на долівку. «Я впала з горища», – шепоче ледь чутно, пересохлими вустами. Лікар довго дивиться на неї, докірливо й розуміюче. «Вас вчасно доставили до нас. Ще кілька годин, і ми не змогли б вам допомогти. Ви три тижні лежали без тями. На межі між цим та тим світом.

То ви запевняєте, що впали?» – лікар очікуючи, з докором поглянув їй в очі. «Так», – прошепотіла хвора. «Ну так, то й так. Найстрашніше позаду. Ви будете жити за умови цілковитого спокою. Не хвилюватись, не плакати. Тільки радіти, і то не занадто. Сильні емоції можуть нашкодити. Головний біль та нудота щезнуть тижнів через два. А коли почнете володіти руками й ногами, коли зможете сидіти й ходити, сказати не можу. Це залежить від вас, від вашого організму. Напевне знаю те, що наші з вами спільні зусилля приведуть до цілковитого одужання. Відпочивайте, красунечко», – лікар поплескав її по руці, усміхнувся і вийшов. Він знову назвав її красунею.

Жінка не могла зрозуміти: чому? Вона дійсно колись була найгарнішою дівчиною в селі. Але за роки подружнього життя чула від чоловіка, лише: потвора, дебілка, зачуханка, дурепа. З часом сама повірила в те, що є такою. Сумирна та покірлива за вдачею, вона не могла протистояти його знущанням. Мов віл, впряглась в ярмо домашніх клопотів, котрі лягли на її плечі, тягла на собі господарство, город, турботу про дітей, про чоловіка, який відгородився від усього цього.

Він жив для свого задоволення. Всі зароблені гроші витрачав лише на себе. Купував собі гарний одяг, дружину та дітей одягали її батьки. Вечори просиджував в компанії друзів та чужих жінок, дружина не мала права вийти за ворота. Вони ніколи не проводили свята в колі сім’ї. Він мав для цього іншу компанію. Вона, крім як до батьків, не ходила нікуди. Дійшло до того, що приводив серед ночі додому коханок. Дружину виганяв на вулицю. Вона сиділа десь в кущах, заливаючись слізьми приниження і образи. До батьків не йшла. І соромно було. Її батьки були проти їхнього шлюбу. Але дівчині ніби наслано було. Чи то було кохання, чи ..? З усіх парубків, котрі були закохані в неї, вибрала саме його, з сумнівною репутацією. Вже за два місяці по весіллю була битою. Від батьків довго приховувала свою біду. Соромно було. Та хіба синці на обличчі сховаєш? Вони намагались довести їй, що шлюб невдалий. Треба розлучитись. Але жінка сподівалась, що чоловік з віком порозумнішає, що діти повернуть його до тями. Вона покірно тягла родинного воза, ставши в колію, з якої не бачила виходу. Постійні знущання та приниження зробили її похмурою та замкненою. Вона змирилась зі своєю долею, як і з тим, що потворна нікчема. Надія на інше, краще життя поступово розтанула. І ось тепер лікар назвав її красунею. Мабуть, звичка в нього така. Чи просто підбадьорити хоче.

Ще кілька тижнів хвора періодично впадала в небуття. Та з часом це ставалось все рідше. Поволі стишився головний біль, щезла нудота. Тільки вона була дуже слабкою. Не могла навіть голови підвести, але знала – буде жити. Бо дуже хотіла того. Хотіла повернутись до своїх дітей. Хотіла виростити їх гарними людьми. Туга за дітьми, як не дивно, додавала їй сили. Чим швидше вилікується, тим швидше буде поряд з ними. Батькам дозволили провідувати її. Мама не плакала, трималась, аби не хвилювати доньку. Розповідала, що з дітками все гаразд, вони живуть з бабусею та дідусем. Про чоловіка не промовила й слова. Хвора й не питала. Сама знала, що той не переймається хворою дружиною. Мабуть, розкошує з друзями та коханками і почувається вільним птахом. Якось враз вона зрозуміла, що чоловік їй теж зовсім байдужий. Жінка ще нічого для себе не вирішила, але знала, що жити так, як раніше, більше не хоче.

Сили потроху поверталися до неї. Вона, мов мале дитя, вчилася сидіти, стояти, ходити. Коли вперше за кілька місяців, тримаючись за стіни, вийшла в лікарняний коридор, їй аплодували. «Молодець, красуне, – промовив лікар, – ти сильна жінка». Вона знову здивувалась. «Хіба я сильна, – думала собі, – я ж безхребетна. Мною чоловік потурає, як йому заманеться. Яка ж я молодець?» Якось запитала про це в свого лікаря: «Чому ви називаєте мене красунею, та ще й сильною людиною? Я зовсім не така». «Не така? – здивувався той. – А поглянь лишень в дзеркало, – він силоміць підвів її до трюмо, що стояло в лікарняному коридорі. – Поглянь, хіба ти не гарна? Схудла, бліда ще, але ти, серденько, красуня. Запам’ятай це. І ніколи не дозволяй собі думати інакше. Ти не сильна? Але ж поборола хворобу, з якою не всі справляються. Звісно, ми тобі допомогли в цьому. Але, в основному, боровся твій організм. Скажу тобі більше. Хочеш жити, бути здоровою, діждатися внуків, не дозволяй топтати свою гідність нікому. Вір у себе».

Жінка зрозуміла про що йдеться. Лікар знав про її подружнє життя. Мабуть, від мами і татка. І ось зараз, так делікатно, намагається повернути її впевненість у собі. Вона дивилась на себе в дзеркало і бачила русоволосу й струнку жінку, з великими синіми очима, в яких на самому денці зароджувалась надія. Вперше за десять років, їй сподобалось власне віддзеркалення. Вже півроку перебувала в лікарні. За цей час її навідували батьки, діти, сусіди. Але не чоловік.

Особливого смутку з цього приводу не відчувала. Разом зі здоров’ям до неї повернулись краса і впевненість у собі. Наразі не розуміла, як могла довгі роки терпіти таку наругу над собою? Заради чого дозволяла топтати себе ногами? Заради кохання? Воно давно щезло. Та чи й було? Ніби пороблено було їй, а тепер полуда спала з очей. Могла ж померти, залишити дітей сиротами. Заради чого й кого? Заради чоловіка котрий нігтя її не вартий? Навіть якби кохала його, та чи варте таке кохання її життя та сирітських сліз її діток? Де був її розум, коли приносила в жертву свою гідність, людині, котру тварюкою назвати і то за честь. Оновлена і фізично, і морально, сиділа в лікарняному сквері.

Клени сипали жовтий лист на ще зелену, та вже відмираючу, траву. Прощально галасувала шпаки, збираючись в далеку путь. Свіже повітря наповнювало груди. В природі все готувалось до зимового сну, а її в душі буяла весна. Хотілось співати, обіймати увесь світ. Хотілось жити. Жити не так, як минулі десять років, а по-новому, Повним життям, мов дихати на повні груди. Закривши очі, підставила гарне лице осінньому сонечкові, й усміхалась своїм думкам. «Що либишся сама до себе? Вже геть «поїхала» розумом?» – несподівано почула поряд знайомий голос. Аж сахнулась. Відкрила очі. Її чоловік стояв поруч. Дивився зневажливо, з кривою посмішкою. На мить все її єство стислось від страху. Але наступної миті вона опанувала себе. Поглянула на нього спокійно. «Ти бач! Сидить собі тут, мов пані, а я там мучусь сам з дітьми та господарством. «Роздули» твої старі по всьому селі, що їхня доня хвора дуже. А вона курорт собі тут влаштувала. Паскуда ти дурнувата. Півроку мене за ніс водила? Ну постривай, я тобі мізки вправлю, лише повернись додому!» Він знову намагався залякати її, принизити, продемонструвати свою владу над нею. Але тепер зась!

«Здоров був, чоловіче. І півроку не пройшло, як ти згадав про дружину. Мабуть, занадто клопотався дітьми, котрих доглядають мої батьки? Чи занадто багато часу зайняла продаж худобини, котру лінувався годувати без мене? А чи за пиятикою та любощами з коханками забув і про дружину, і про дітей? То, що зараз згадав? Диво та й годі!» – вона говорила спокійно з посмішкою на вустах. Сиділа на лавці, закинувши ногу на ногу. У всій її позі відчувалася байдужість, в словах -зневага. Він навіть розгубився від такої різкої зміни в поведінці завжди покірної дружини. «Зуб в мене болів, то приїхав вирвати. Вирішив зайти до тебе», – белькотів, не зводячи з неї враженого погляду. «Дякую й на тому, – всміхнулась жінка, – ти пам’ятаєш, хто купував нам хату? Мій тато. Дарча оформлена на мене. Мене випишуть з лікарні до кінця тижня. Щоб до цього часу й ноги твоєї в моєму будинку не було. Якщо будеш хвоста підіймати, то повідомлю в міліцію, що я не впала, а ти мене вдарив пляшкою в потилицю. Відправлю тебе за грати, навіть оком не моргнувши. Не подивлюся, що ти батько моїм дітям. Я вже подала на розлучення. Незабаром отримаєш повідомлення з суду. У мене все». Він дивися на неї, відкривши рота від здивування. Не міг втямити, його це жінка говорить чи хто інший. Виглядав таким розгубленим, що вона навіть посміхнулась. Потім підвелась з лавки і, мовчки вирушила до дверей відділення.

«Ах ти ж, су*о! – нарешті прийшов до тями її чоловік. – Ти ба, як заговорила! Сміливою зробилась, потворо!» – він кричав їй вслід, закипаючи від люті. Але тепер вона не боялась його. Розуміла, настав час йому боятись. Вже біля дверей, злегка обернувшись до нього, проказала: «Будеш горланити, попадеш до буцегарні, це, по-перше, по-друге, потвора не я, а – ти. А по-третє, я – красуня». Гордо звівши голову, вона зайшла в приміщення. Чоловік якийсь час, здивовано дивився їй услід. Наразі чітко зрозумів, це все серйозно. Дружина назавжди викреслили його зі свого життя .

Дивилась на нього з вікна і смуток огортав душу. Не за чоловіком сумувала. Сумувала за потраченими на нього роками життя, сумувала за тим, що діти ростимуть без батька, сумувала за втраченим здоров’ям. І водночас їй, ніби гора з пліч зсунулась, почувалась сильною, оновленою, красунею. Що було, те вже спливло. Жінка була впевненою, на неї та її діток чекає життя: наповнене волею і щастям.

Любов ШИШАЦЬКА

Читайте також:Врятувала чоловікову коханку

Джерело.

Шановні читачі запрошуємо Вас на наш канал у Telegram