Багатому відмовила, бо не любила, а коханий кинув вагітною

Лише декілька місяців Ганна Микитівна Ткач із Залухова Ратнівського району була щасливою заміжньою жінкою. Коханий зрадив її, вона сама ростила сина. Не хотіла більше виходити заміж. Але сьогодні, на схилі літ, каже: «Все рівно я щаслива, бо хоч недовго, але знала, що таке справжня любов».

Німці зайняли хату, а малих дітей вигнали на вулицю

Перші спогади, які закарбувала дитяча пам’ять Ганни Микитівни, про те, як у їхній хаті німці жили. Це було у 1944 році, тоді фронт недалеко від Залухова стояв. Вона в той час мала п’ять років.

– Ось тут скрізь нари у два яруси стояли, – показує руками на стіни старенька. – Чоловік тридцять жило. Батько вирішив усе кинути і тікати. Це було перед Великоднем. Харчів узяли тільки трошки… Нас із братом батьки на плечах несли. Зайшли у болото, а вийти не можемо – стріляють. Пролежали там три тижні! З голоду зовсім попухли, – на вицвілі очі навернулися сльози: стільки часу минуло, а голодне дитинство і досі болить…

Коли ж родина з поліського села добралася до радянської армії, то батька одразу забрали у військо. А жінка з двома маленькими дітьми додому сама верталася спаленими фронтом селами, замінованими дорогами…

– Йшли від села до села, мати просила милостиню. Ніхто до хати не пускав. Коли ж добралися до своєї – ужaхнулись: ні вікон, ні дверей, ні підлоги… Геть усе повидирали. Ой як же бідували!..

Після війни батько Микита повернувся додому, підремонтували хату, посадили садок. Але жили дуже бідно.

– А в 1946 році навесні у селі в найбільшій хаті школу відкрили. Туди вчитися пішли всі. Сиділи за партами і ті, кому 20 літ, і кому 15. Ну і мені хотілось. Я тоді мала шість з половиною років. Прийду до школи і стою під вікном. Тоді навіть постолів не мала. Онучі та тряпки де взяти? Вчителька пожаліла, що боса стою мерзну, і взяла у клас.

Від заміжжя втекла у школу

Сім’я Ганни Микитівни жила бідно, часто не мали що їсти. А в батька був друг Павло. На ті часи вони заможними вважалися, пасіку тримали. І досі старенька пам’ятає, як дядько Павло частував їх хлібом, медом. І батько з матір’ю зговорилися з ним видати заміж Ганну за сина Тодося.

– А я ж чотирнадцять літ мала! Замуж не хтіла. Тим більше за Тодося. Йому ж 30 років було! Старий парубок. Ще й у тюрмі сидів за бандерівщину, ще й кривий…– перераховує недоліки кавалера баба Ганна і тут же з хитринкою додає: – Хоч на обличчі й непоганий був. Але не любила його. А я хоч і бідная, вічно їсти хотілося, за нелюбого заміж не могла йти. Хоч і багатого. То мати все намовляли: йди та йди за нього, бо багатий. А мені яка разніца? Я любити хотіла, романтична була, хлопцям, які не нравилися, навіть проводжати не дозволяла. Одним словом, утекла від замужества у школу в сусідню Велику Глушу – там було десять класів, а у нас тільки сім.

Так Ганна Микитівна закінчила десятирічку і вступила у Ківерцівський бібліотечний технікум. Це вирішило подальшу долю жінки – все життя її пов’язане із сільською культурою, працювала у Невірі, Щитинській Волі, Залухові. Її поважали, бо вченою була. Але саме через свою «ученість» вона втратила кохання свого життя.

Щоб розлучити сина з невісткою, свекруха пішла до знахаря

Не один парубок заглядався на молоду бібліотекаршу. Гарною вона була. Та от тільки вельми гордою. Сільські жіночки перешіптувалися, що так Ганні недовго і в дівках засидітися. Та вона чекала того одного-єдиного, якого б кохала всім серцем. І таки зустріла.

– Їхали ми якось із подругою у Брест щось купити вдягнутися, – розповідає історію свого кохання співбесідниця. – До нас пристали ще двоє хлопців із села. Так я з Октесем і познайомилася. Гарний був! На екскаваторі працював. Так, як він, ніхто мені не нравився. І навіть не слухала, коли казали, що він бабій, гуляє то з одною, то з другою. Від нього двоє дівчат байстрюків родили. А я любила і, коли посватався, заміж пiшла. Ми от у цій старенькій хатині у моїх батьків стали жити. Скоро я взнала, що вагітна. І, як тільки сказала про те Октесю, чоловіка як підмінили. Став казати, що дитина не його, що жити зі мною не буде.

Чого так чоловік до неї змінився майже зразу після одруження, Ганна Микитівна досі не розуміє. Жінка переконана, що то все їм свекруха поробила.

– Мати його мене не хотіла. Все синові наговорювала: «Нащо нам вчена, вона нічого робити не вміє, крім того, що писати». А мені так прямо в очі казала: «Знайду людей, не житимеш, бо ти у мене сина забрала. Я у тебе чоловіка заберу». Вона таки пішла до знахаря і щось поробила. Бо ми й року не прожили, а чоловік навіть спати коло мене не лягав. Казав: «Розведусь».

І таки кинув Октесь вагітну дружину. На сина Толіка й подивитися не прийшов. Хоча, як каже Ганна Микитівна, і він, і його син, і навіть внук – копія Октеся.

– Я йому приносила дитину – то у сільську раду зайду, то на бригаду: «Глянь хоч одним оком, тож дитина твоя!» Ні разочку не глянув. А щоб нас не бачити, втік із села. Став директором радгоспу, другий раз женився. Я ж Толіка сама на ноги ставила. Тяжко було, бо хворів він дуже. А батько ні копієчки не давав!

Важко передати словами, як образив дружину Октесь. Ганна навіть усі його фотографії порвала – жодної в хаті не має. І заміж удруге так і не вийшла, хоч женихи траплялися.

Я не хотіла без любові жити, – і сьогодні твердить Микитівна. – І хоч недовго, пару місяців, але була щаслива і знала, що то таке – любов. Не кожному дано.

Доля відплатила Октесю за знехтуване кохання, за відмову від сина. Він тяжко захворів у 45 років. Лікарі нічим не могли йому допомогти. Наприкінці свого життя чоловік, напевно, щось зрозумів.

– Якось у двері хатини постукала свекруха. Сказала, що Октесь у Луцьку в лікарні й вже, напевне, звідти не вийде. Переказав, щоб син приїхав, мов, хоче побачити і поговорити, – Ганна Микитівна на мить замовкає. – Я сказала: «Хай Толік сам вирішує». І син не поїхав. Вісімнадцять років батько не хотів його знати і бачити. І Толік тоже відмовився від нього.

Хоча я би хотіла, щоб поїхав і батько перед ним вибачився. Але син сам так вирішив.

Сьогодні Ганна Микитівна живе одна у своїй старій, ще батьківській, хатині. Поки назбирала гроші на нову, син виїхав у Білорусь, із сім’єю живе там. Останні два роки дуже хворіє, тому не приїздить. Онуки навідуються раз у рік: своїх клопотів вистачає. Переїжджати до сина Микитівна не збирається, каже, з невісткою не уживеться. Тому не проти навіть у будинок для престарілих піти.

– Хочу у приватний стардом, де такі люди, як я, живуть. Я читала про такий в газеті. Одній трудно. От навіть дрова заготовити. Хоч багато не палю – тільки штири поліни в день. Я щитаю. А як холодно, то вісім беру.

А ще як найдорожчу реліквію Ганна Микитівна береже свої грамоти за відмінну роботу на посаді завідувачки сільської бібліотеки.

– Ти ж гляди, в труну мені поклади їх, вони у вузлику лежать, – наказує сільській головисі Людмилі Кацевич.

Наталка СЛЮСАР, Волинська область

Читайте також:Син віддав у будинок престарілих свою матір. Останнє прохання матері стало несподіваною наукою для сина

За матеріалами видання:“Вісник к”

Шановні читачі запрошуємо Вас на наш канал у Telegram