Гаврилове обійстя аж стугоніло від гучних музик та запальних танців, сьогодні ж його одиначка заміж виходить

Яблуко спокуси

Літо поволі добігало до обрію. Вже відчувався солодкий дух ранньої осені. То тут, то там у садах важко гупали достиглі яблука, скрипіли і зітхали під вагою плоду дорідні груші.

А городи палахкотіли яскравим цвітом чорнобривців та розмаїттям пишних айстр. Попід хатами привітно кивали оксамитові жоржини, зацікавлено глипали темними очима дрібні соняхи. Незбагненне щастя хвилювало Кирила, перевертало всі думки догори дригом. За матеріалами видання “Логотип Є”

Парубок аж пританцьовував, прошкуючи широким шляхом. Одягнений по-святковому, він, ніби ненароком, мав проходити повз оселю Гаврила. То був знаний на усі навколишні села майстер по дереву. Які тільки вироби не виходили з його вмілих рук!

Мав чоловік у серці Божу іскру таланту ще й до садівництва. Такого розкішного саду не було в жодного господаря у селі. Тут вам і груші різних сортів, і яблуні, стрункі вишні та солодкі черешні, жовті, рожеві й сині сливи, густий живопліт винограду вздовж городу і ще багато всілякого смачного й духмяного різноманіття.

Не раз хлопці потай уночі залазили в той дивовижний сад поласувати яблуками. Тож Гаврило завжди мав під рукою добрячу довбешку, щоб поцілити котромусь халамиднику поміж плечі…

А ще мав чоловік найбільший скарб – доньку-одиначку Оленку. Сам її виховував, бо його Параска, Царство їй Небесне, вже ой як давно полишила цей грішний світ, підтята хвоpобою. Ось і довелось чоловікові самому ставити на ноги дочку, котра стала його розрадою та найбільшим щастям у житті.

Усьому навчив свою ясочку: деревину обробляти, садок доглядати, біля бджіл поратись. Ніяка робота не лякала дівчину.

Вже давно хлопці позирали на Олену ласими очима. Приваблювали і соковиті дівочі принади, і гарне придане. Але Гаврило одним лиш порухом грізних очей відганяв від доньки усіх залицяльників. Кирило насторожено принишк біля високого різьбленого паркана. Прислухався.

Читайте також:“Люди не хочуть довго стояти біля мене”

– А бодай ви повuздихали! – почулось із двору. – Що за птиця така ненажeрлива! Наробили глуму в городі, що не знаю, із чого почати лад наводити.

Дзвінкий голос Олени розгонисто прокотився вулицею. Дівчина сердито розмахувала мітлою, заганяючи в загорожу табун наїжачених індиків.

– І чого б я так лаявся! – розсміявся Кирило, перехиляючись через паркан.

– Яке кому до того діло?

– Ніякого. От тільки у гарних дівчат має бути ще й вдача гарна та лагідна. Бо сварливі, зазвичай, тонкогубі, дрібнолиці, із вузенькими й злющими очима.

– Таке вигадав! – розсміялась і підступила ближче до парубка. – А в мене ж які очі?

– Гарні. Великі й променисті, як вранішня роса. А вуста, мов черешня, повні. Якби спробувати, чи й такі ж солодкі…

Дівчина зашарілась і ніяково переступила з ноги на ногу. Такий кумедний цей Кирило. І гарний:.. Аж зітхнула.

– Яка гризота тебе мучить? Жени від себе всі турботи. А я сьогодні ввечері навідаюсь у ваш садок. Вийдеш?

– Вийду.

– От і добре. Свисну, і ти відразу виходь. Головне, щоб батько не почув…

Нічна роса приємно холодила ноги, і Кирило бадьоро чимчикував на побачення. Ось вже у світлі місяця заясніла хата Гаврила. Хвацько перескочив через паркан і пірнув у жагучий кущ кропиви. Тихо вилаявся від такої несподіванки і уважно прислухався.

Натруджене село поринуло у глибокий сон, і лиш подекуди перегукувалась дзвінким гавкотом чотирилапа сторожа. Кирило заховався у тінь розлогої яблуні й тихо свиснув. Завмeр у очікуванні. Аж раптом помітив на нижній гілці велике духмяне яблуко. Простягнув руку, щоб зірвати ту солодку звабу, і тут щось важке гупнуло по голові. Світ в очах парубка згас…

Опритомнів залицяльник вже у світлиці, що пахла чорнобривцями та свіжою деревиною. З іншої кімнати лунав сердитий голос Олени:

– Тату, як вам не соромно?! Скільки ж можна людей страхати? Так і до сивої коси досиджусь у дівках із таким батьком. Уже люди сміються, що ніхто вам не вгодний. Хлопці скоро до мене й слова боятимуться промовити. Скільки ще мені кривду чинитимете?

– Та що ж ти таке кажеш, дочко? Чи ж я тобі ворог? Хочу лиш, аби ти була щасливою.

– Буде щастя тільки тоді, як сама собі обиратиму пару.

– Чи не цього скалозуба Кирила?

– Ви знову за своє?..

Батько ображено засопів і вийшов із хати. Оленка ж прожогом метнулась до світлиці й одразу наштовхнулась на ніжний погляд Кирила.

– Батько набив тобі невелику гулю, але не сердись на нього. Я приклала листочок капусти, щоб трохи спав жар. Правда, синець доведеться якийсь час поносити.

– То дрібниці! До весілля загоїться…

Гаврилове обійстя аж стугоніло від гучних музик та запальних танців. Статечний господар поважно походжав поміж гостей, частуючи щедрим пригощанням. Сьогодні ж його одиначка заміж виходить! Он яка гарна сидить коло Кирила. Мимохідь замилувався дочкою.

Оленка аж сяяла якоюсь незбагненною силою жіночності й щастя, а Кирило не зводив з молодої дружини закоханого погляду. Гарна пара. Пощастило йому із зятем: і людина він хороша, і роботи ніякої не цурається. От тільки ніяк не зізнається, що приходив тоді до Олени, каже, що яблуком спокусився. Знає Гаврило те яблуко! Он воно витанцьовує у весільному вбранні…

Осінь зашурхотіла барвистим листям під ногами, запалала стиглою калиною і вмилась дрібними дощами. За нею слідом закрутила снігами й припекла морозами зима, відбуяла пишним цвітом весна, а тепле літо принесло в дім Гаврила велику радість – діти ощасливили старого гарнесеньким онуком. Сидить тепер дід на лавці коло хати та онука колише, примовляючи:

– Ти ж моє яблучко солоденьке!

Ірина ЯСІНСЬКА.

Шановні читачі запрошуємо Вас на наш канал у Telegram