Коли серце не камінь… Неможливо читати без сліз

Кожен з нас знає що такі будинки десь є. Що там живуть дітки і про них піклуються. Ось реальні розповіді людей які, іноді випадково, побували в дитячих будинках.

Перший курс, зима. Мені як активісту запропонували побути Дідом Морозом в дитбудинку.
Вивчив пару віршиків та ігор, одягнув костюм, приклеїв бороду і думав, що я готовий. Ні, чopта з два, до цього неможливо бути готовим. Бо коли я прийшов, діти кричали, що я несправжній (думав, це провал). Коли прийшов час подарунків, кожна дитина, розповівши віршик, на вухо шепотіла бажання на наступний рік: знайти маму і тата або щоб вони знайшли їх. Всі діти без винятку просили про це. Після свята мовчки курив і плакав.

Часто бувала в дитбудинку. Діти мене багато чому навчили, була хороша мотивація. Але один випадок я запам’ятаю назавжди. Якось просто сиділа в коридорі. З-за рогу з’являється хлопчик з жінкою, схоже, мамою, що приїхала його провідати. І в подарунок вона привезла …  локшинy «Роллтон». Але цей хлопчик світився від щастя, адже з ним поруч була мама.

Ми з моїм братом-близнюком залишилися круглими сиротами і до 5 років жили в дитбудинку. Потім нас забрали різні сім’ї. Я пам’ятаю не так багато про брата, зате наш останній день пам’ятаю у всіх подробицях: ми сховалися в величезному ящику для іграшок і зі сльозами і посмішками розповідали один одному, як будемо далі жити і ким станемо. Обіцяли, що один одного знайдемо.

Пройшли роки. В дитбудинку не дають інформації про нього – не мають права, сама знайти його не можу. Закінчую школу і йду вчитися на морського біолога, тому що тоді, сидячи в цьому ящику, говорила, що стану саме ним. Вірю, що, якщо влаштую життя, як планувала тоді, неодмінно зустріну брата. Мені нічого від цього життя не потрібно, тільки б його знайти.

Дитбудинок. Я проходжу по коридору, заглядаючи в усі спальні. Тихо, всі ще сплять. Останні спокійні хвилини мого робочого дня. Заходжу в кімнати, включаю нижнє світло. Хлопчаки починають крутитися, піднімають скуйовджені голови, хтось уже піднявся. В одній зі спалень хлопчисько «заправляє ліжко» однією рукою, сидячи на її краєчку і не відкриваючи очей. Бурчання один на одного в коридорі і туалеті. Хтось із дітей, вийшовши із спальні, підходить до мене і утикається носом в бік. Він стоїть так кілька секунд, намагаючись утримати сонне заціпеніння:
– Доброго ранку, мам.

Тетяна Полонська

Допомагав відвезти знайомим подарунки від небайдужих людей для маляток в дитячий будинок. Сам не при справах, чисто як водій. Але не передати погляду і чистоти радості дітей! Грав з ними, був велетнем, а вони юрбою нападали.
Їхати було найскладніше. Мене це так сильно зачепило, що я, дорослий мужик, повернувшись додому, ревів весь вечір. Тепер багато думаю. Буду допомагати дітям, чим зможу.

Знайома до самої пенсії працювала в латвійському пологовому будинку. Розповіла, що багаторазово пoмepлиx після пологів дітей змінювала на дітей, від яких відмовилися батьки. Вела список. Протягом 42 років з 1963 по 2005 вона врятувала від дитбудинку 282 дитини. На питання, чи не шкодує вона про те, що порушувала закон, вона відповіла: шкодує про те, як мало встигла зробити.
І я – один з цього списку.

© Evgeniy Azaryonok

В дитбудинок приїхали журналісти. У коридорі вихователя негайно обіймають діти: «Тетяна Юріївна, до нас сьогодні приїдуть спонсори або меценати, тобто кандидати або депутати?» Хлопці не бачать особливої ​​різниці, але розуміють: зараз буде концерт, а потім всім роздадуть іграшки і пригостять цукерками. Найпопулярніший вид благодійності – приїхати ненадовго, влаштувати свято, подарувати подарунки, підняти настрій. І виїхати, залишивши все як є.

Цю історію я почула від працівників посольства Іспанії. Жила заможна родина і вже дуже хотілося їм онуків. Але дочка і син не поспішали заводити дітей. І якось раз дивилися вони передачу по телебаченню ( «Поки всі вдома»), а там показували історію хлопчика-сироти. І тут почули вони, що прізвище у хлопчика таке ж, як і в них. Вирішили, що це доля, і усиновили дитину. Тепер щасливо живуть всі разом в Іспанії в своєму будинку.

Підібрав на вокзалі хлопчика років 12. Втік з дитбудинку, жебракував, поневірявся. Нагодував, відмив. Хлопчисько виявився розумником і чепуруном. Зрозумів, що не можу просто так повернути його в дитбудинок. Домовився забирати на вихідні. Потім він став залишатися у мене і на тижні. Знайомі і друзі засуджували. З пацаном теж всяке бувало. І сварки, і крики «Ти мені не батько!» А коли настав час отримувати паспорт, він взяв мої по батькові та прізвище. Я виховав гарного сина.

Читайте також: Материнська любов. Якщо ти виживеш – пам’ятай, що я люблю тебе

Джерело.