Мати стала зайвою

Боюся, що прочитавши цю нелегку життєву історію, дехто з читачів дорікне мені, що вже десь читав подібну… А я теж читала і не одну.

Такі історії показують, як деякі діти, ставши дорослими і, маючи своїх дітей, забувають про ту, яка народила, виховала, ночей не досипала, не з’їла зайвого шматочка хліба, дбала про онуків, ділилася копійчиною з мізерної пенсії – про рідну матір.

Ми, діти, всі не додаємо їй тієї ласки, любові і тепла, на які вона заслужила. Забути, що мама – це найсвятіша людина у світі, означає: втратити себе, як людину.

Дякуючи Богу, моя матуся ще жива, і я в будь-яку хвилину можу відвідати її в старенькій батьківській хатині. Коли не випадає така нагода – телефоную, і ми розмовляємо годинами. Дай Боже, моїй мамі не діждатися того, щоб діти забули стежку до її хатини!

Молодою, сімнадцятирічною дівчиною, засватав Василь Варвару. У селі тільки й говорили про це сватання, бо було воно незвичайне. Тато дівчини дав добро на заміжжя доньки, але тільки після досягнення її повноліття. Василь, боячись, що кохану засватає хтось інший (бо дівка була напрочуд гарна, і парубки зітхали, дивлячись їй услід), засватав її першим. Обіцяв батькам дівчини, що його почуття будуть чисті, і вони одружаться через рік.

Варя кохала Василя, і їй хотілося скоріше стати його дружиною. Хлопець же часу не гаяв: за рік хату збудував, щоправда, маленьку, посадив акації біля неї. Господинею на заздрість дівкам зайшла до хати дівчина. Про них у селі говорили: “Паристі, як породисті коні”. І, дійсно, вони всю роботу по господарству виконували разом. І відпочивали разом: ні він, ні вона не шукали компаній, щоб зійти з дому.

Через два роки народився синок Іван. Не заливав горілкою Василь свого первістка, а посадив на його честь молодий садок. Говорив сусідам: “Нехай ростуть дерева разом з Іваном”. Скоро в сім’ї підростала й донечка Ніна. Дуже любили своїх дітей Іван і Варвара, але виховували їх у великій строгості. Діти росли слухняними, в усьому допомагали батькам, та й у школі не пасли задніх. Батькам хотілося, щоб діти після закінчення школи залишилися в селі, але вони один за одним покинули рідний дім.

Коли Іван поступив до інституту, батьки гордилися: так як, він – майбутній юрист. Коли ж Ніна поїхала на вступні іспити, батьки потай молили Бога, щоб вона провалилася. Краще один раз опозоритись перед односельцями, ніж залишитися без доньчиної помочі. Ніна ж повідомила радісну, як для неї, новину про вступ до інституту, не помітивши зрадливої сльози на щоках матусі.

Останні серпневі проводи доньки на навчання, і батьки залишилися самі. Звичайно, вони ще молоді і можуть собі дати раду, але ж без дітей пустка в хаті. Цілими днями вони були на роботі, а ввечері знаходили справи по господарству, щоб чим пізніше зайти до хати.

Проходили роки. Поки онуки були молодшими, то приїжджали в село. А пізніше перестали. Діти також навідувалися до батьків, допомагали, чим могли, далі, погостювавши день-два, поспішали до міста. Батьки розуміли, що в кожного з них тепер власна родина.

Раптово вночі зaхворів Василь. На ранок “швидкa допомога” відвезла його до райцентру. Додому він повернувся в дoмoвинi. Після пoхoрону діти запрошували матір погостювати в кожного, доки звикне, що нема батька. Не змогла покинути свіжу мoгилкy Варвара. Та й ніде правди діти – у власній хаті їй краще буде.

Але роки брали своє. Уже не вистачало сили тримати господарство, обробляти город, і вона зрештою зважилася продати хату і переїхати до сина. Задарма роздала сусідам всі меблі, господарчий реманент – нехай згадують її. Взяла з собою ікону, якою благословили її батьки на заміжжя. Довго прощалася з Василем, сидячи в самотині біля його мoгилu. Просила пробачення за те, що, можливо, колись образила його. А від сина просила одного: пoхoвaти її поруч з Василем.

Тільки-но переступила поріг квартири сина, як помітила недобрий вогник в очах невістки. Лишень тепер Варвара згадала, що не запитала сина, чи на її переїзд згодна невістка. Але було вже пізно. Матір поселили в маленькій кімнаті, яка вважалася дитячою. Онукові через це довелося переселитися у вітальню, а це додало всім незручностей.

Варвару спочатку запрошували до столу, а потім перестали. Вона сама відшукувала щось поїсти на плиті чи в холодильнику. Та й сина неначе хто підмінив. Він усе рідше заглядав у материну кімнату. А мати більшу частину доби просто сиділа біля вікна, старалася нікому не попадати на очі. Свіжим повітрям вона дихала лише на балконі, бо не могла користуватися ліфтом, щоб зійти на подвір’я.

Одним словом – жила, як у в’язниці. Коли виїжджала з села, сусідка напоумила її не давати синові гроші за хату, бо, може, прийдеться повернутися в село та купити якусь хатину. Подумала Варвара і вирішила все-таки віддати гроші синові. Після того, як віддала гроші, деякий час згадували матір, навіть інколи до столу запрошували. А потім зрозуміла, що вона зайва в цій сім’ї.

– Може б, ви погостювали трохи в Ніни? – ніяково запитав Іван.

Вона не стала докоряти синові – думала, що за час гостин у доньки він одумається, може, сумління в нього прокинеться, бо не таким безсердечним вона його виховувала. Домовившись по телефону з Ніною, Іван відправив матір до неї. Їхала жінка в новій маршрутці, але за сльозами нікого не бачила.

Непривітно зустріла її донька, навіть не поцілувала. Не змогла розповісти мати доньці про свої переживання, бо відчула, що та їй не поспівчуває. Так і трапилося. На третій день Ніна запитала матір: “Коли ти збираєшся їхати до Івана? Чи, може, ти думала, що будеш у мене жити? Хто отримав гроші за продану хату, той нехай і до cмeртi доглядає”.

Боляче стрепенулося материнське серце, але ридання вона затамувала. Дала їм волю вночі, коли донька заснула. Рано-раненько, поцілувавши сплячу доньку, пішла мати з її великого двоповерхового будинку.

Йшла пішки, не відаючи, куди вона йде. Сіла на лавці на зупинці. Спогади роєм снували в голові. Вперше позаздрила Василеві, що той лежить у сирій землі і не бачить, якими черствими стали їхні діти. А вони ж їх на ноги підняли, вивчили, весілля гучні справили, доклали багато зусиль, щоб ті мали власні житла. Самі ж інколи позбавляли себе останнього. А, виявилося, що гроші стали перепоною на шляху любові до матері.

Сиділа старенька вже добру годину. Вона не знала, як їй діяти далі, бо за сльозами не бачила білого світу.

Раптом чоловічий голос повернув її до дійсності. Перед нею стояв молодий чоловік і, посміхаючись, пропонував підвезти її. Вона поза своєю волею сіла в автомобіль. Виявляється, чоловік займається приватним підвозом, і вже зробив кілька рейсів мимо зупинки, на якій сиділа старенька.

І жінка, чи не вперше в житті, сказала неправду: “Оце продала в селі хату, а гроші в мене вкрали. І тепер не знаю, куди подітися…” “А поїхали до мене, – промовив водій. – У нас із дружиною немає батьків. А діти весь час запитують, чому в них немає бабусь і дідусів. Думаю, вони зрадіють, якщо ви погодитеся жити з нами. А не сподобається, то повернетеся в село, ми вам допоможемо хату придбати”.

Минув рік з тієї пори, як вона пішла з доньчиного будинку. Ніхто з рідних дітей її не розшукував. А їй так добре було в новій родині. Микола з Інною були раді з того, що в них з’явилася людина, до поради якої можна прислухатися. Та й діти полюбили бабусю, не відходять від неї, просять розповісти якусь історію. А Варвара тих історій багато за своє життя бачила. Коли розповіла свою історію (не говорячи дітям, що вона таке пережила від рідних дітей), то малеча побігла до батьків просити знайти ту бабусю, яка не потрібна своїм дітям, і забрати її жити до себе.

Невдовзі Микола з Інною стали називати її мамою. Вона ніби помолодшала, неначе вищою на зріст стала. А серце не переставало боліти за дітей. Не вірилося, що вони забули про її існування, і виправдовувала їх у своїх очах (не була б матір’ю).

Наближалося свято Нового року. Всі в сім’ї готувалися до нього, кожен мав свою справу. Це було сімейне свято. Але цього року Інна трішки зламала цей звичай і запросила в гості колегу, з якою вже давно здружилася.

Коли всі сіли за святковий стіл, зі своєї кімнати в новій сукні вийшла Варвара. Микола вирішив познайомити гостю з матір’ю, а та, почервонівши, назвала своє ім’я. Це була Ніна. Вона сиділа за столом і, ловлячи на собі погляд матері, не могла доторкнутися до жодної страви.

На роботі вона тільки й чула розповіді Інни про жінку, яку вони з радістю прихистили, але не здогадувалася, що мова йде про її рідну матір. Вона дивилася, як дітлахи бігають навколо столу, раз-у-раз підбігаючи до бабусі й туляться до неї, як до рідної.

Варвара не зізналася новим дітям, що це її донька. А та сиділа не довго, бо поспішала додому. На прощання вона побажала всім щастя і здоров’я в Новому році і хутко вийшла з квартири, навіть не кинувши погляд на матір.

Не один день чекала мати телефонного дзвінка від доньки чи сина, але так і не дочекалася. А через місяць Інна повідомила, що Ніна, ні з ким не попрощавшись, змінила місце роботи і не залишила своїх координат.

Варварі чужа сім’я стала ріднею. Ось тільки чомусь серце болить, коли згадує про власну родину, в якій вона виявилася зайвою.

І пішли самі по собі віршовані рядки моїй матусі, яка обов’язково буде уважно читати мою збірку. Моя мама стоїть на порозі свого 83-ліття. І їй також не байдуже, як вона проживе роки, якими наділив її Бог.

Вибач, мамо, за всі образи і слова,
Що линули із вуст моїх;
Вибач, мамо, за те, що у тебе вже сивина,
Бо все це через нас, дітей твоїх.

І так пeчe у серці сором
За всі діла, які воліла б я забуть.
А ти хотіла, щоб жила я з Богом-
Й через непослух мій страждаєш Ти, мабуть.

Зглянься і прости нам, бо ми винні,
Що панував між нами гнiв.
Прошу, прости кожній своїй дитині,
Бо кожний з нас любив тебе, як вмів.

Олена Ворона, м. Бобринець, Кіровоградська обл.

Читайте також:Дуже захотілося побачити ЙОГО….

За матеріалами видання: “Саквояж”

Шановні читачі запрошуємо Вас на наш канал у Telegram