Настала черга прощального вальсу: «Руслано, донечко, потанцюй із батьком»

Велика стрілка годинника вже давно переповзла за першу й невпинно наближалася до цифри два. Чашка улюбленого зеленого чаю дихала ароматним теплом. Ольга сиділа за столом, втомлено схиливши голову на руки. Хвилясте чорне волосся м’якими струмками розлилося по плечах і руках.

Дивно, але навіть перша сивина не псувала його краси: здавалося, жінка навмисне повплітала між чорних завитків зоряну павутинку. Пухнасті вії в сонному тремтінні пурхали над дивовижними сливово-карими очима.

Ольга зачаровано стежила за конвульсіями секундної стрілки годинника. Майже друга. Останні кілька безсонних ночей далися взнаки, і їй нестримно хотілося спати. Двійка на циферблаті розпливалася, по-лебединому гнула шию і ось уже чорний лебідь поплив по колу, вдарився грyгдьми об велику стрілку, затріпотів крилами. Ольга рвучко підвела голову. Друга ночі. Рішучим рухом відсунула безглузду чашку вже холодного чаю і встала з-за столу.

На канапі лежала схожа на гігантський небесно-синій бутон якоїсь чарівної квітки сукня. Ольга сіла з краєчку – розкішний шлейф пишних складок займав майже всю канапу. Провела по прохолодному шовку рукою, розправила волошкові хвилі. Недаремно вона стільки ночей провела над шиттям – сукня вийшла справді надзвичайна: сріблясто-сизий, наче затуманений росою, корсет вишито чудернацькими квітами з темно-синього бісеру, поділ сукні розливався лавиною ніжного шовку дивовижного світло-синього кольору.

Читайте також: Так і не вийшла заміж удруге, серце не відповіло нікому взаємністю

«Кольору волошок, що напилися сонця» – гірко посміхнулась Ольга. Про таку сукню вона колись мріяла, а завтра її одягне на свій випускний бал донька. Згадка про доньку промайнула на обличчі жінки теплою посмішкою. Захотілося піти до доньчиної кімнати і просто дивитися на безтурботно-спокійне обличчя сплячої донечки. Так Ольга часто робила, коли Лана була ще маленькою.

Дівчина спить. Зачарована мати могла цілу ніч просидіти біля доньчиного ліжечка, прислухаючись до її спокійного дихання, пестячи неслухняні чорні кучері, що розметалися по подушці, чекаючи, поки перший сонячний зайчик чмокне розпашілу від сну Ланину щічку, залоскоче пухку шийку. Маленький напіврозкритий ротик сонно посміхнеться, затремтять довгі пухнасті вії – і дівча прокинеться, широко розкривши два озерця небесної блакиті… Заради цієї миті, заради тих великих блакитних очей Ольга жила на світі.

Зігріта спогадами жінка попрямувала до доньчиної спальні. В прочинені двері прослизнула смужка світла. Вона розширювалася й просувалася вглиб кімнати. Ось золотавий конус досяг невеликого трохи старомодного ліжка в кутку кімнати, вихопив із темряви Ланине обличчя й застиг на ньому незворушним світлом софіта. Ольга, залишивши зрадливо скрипучі двері напівпрочиненими, підійшла до ліжка й обережно присіла з краєчку.

Донька солодко спала, підклавши під голову одну руку, інша м’яко звисала додолу. Обережно, щоб не розбудити дівчину, Ольга поклала руку з тонким, як у матері зап’ястком, на ліжко, поправила ковдру, зaвмeрла, зачаровано вдивляючись в юне обличчя.

Дівчина була точною копією матері: така ж ніжно-медового кольору шкіра, такі ж невеликі, але чутливі й виразні губи, такі ж смоляні розкішні кучері, яким заздрили всі Ланині однокласниці… От тільки за довгими, майже ляльковими віями ховалися не материні очі. Ті очі Ольга обожнювала й боялася. Ледь припухлі повіки зрадливо видавали вчорашні сльози. «Знову плакала» – промайнуло в Ольжиній голові й безпорадним болем озвалося в серці.

Завтра в Лани випускний вечір, і випускники традиційно танцюватимуть прощальний вальс із батьками. Віднедавна Ольга, дивлячись на стpаждання доньки, зненавиділа красиву традицію рідної школи. Лана, яка з дитинства рухалася пластично й чутливо до музики («Як батько» – інколи підсвідомо порівнювала Ольга), професійно займалася танцями, не зможе завтра закружляти в ніжному вальсі, бо у неї немає тата.

Перед матір’ю дівчина намагалася не показувати своїх сліз, але Ольга знала, як стpаждає донька, навіть вчорашня примірка довгоочікуваної сукні не підняла їй настрій. Дівчина захоплено роздивлялася розкішну сукню, посміхалася й, цiлуючи, дякувала матері, але в її очах стояв сум. Глибокий волошковий сум.

ХлопецьОльга застигла, поринувши в гірко-солодкі спогади. Рука машинально гладила чорне Ланине волосся, по щоках беззвучно котилися сльози. Лише під ранок вона заснула, згорнувшись калачиком у доньки в ногах.

З Русланом вони познайомилися в студентські роки. Дівчині відразу сподобався веселий симпатичний білявий хлопець із чарівними блакитними очима. Ще б пак! Руслан був невгамовним жартівником і неперевершеним танцюристом, а як грав на гітарі! Скільки дівочих сердець розбилося під переливи його гітари й спів м’якого оксамитового голосу.

Одним словом, не хлопець, а душа всього гуртожитку. Оля ж була сором’язливою й тихою дівчиною, а в тіні непосидючої і гамірно-веселої подруги Оксани здавалася і зовсім непомітною. Оксану вона любила, як сестру. Разом вони сиділи за партою з першого класу, разом закінчили школу, разом поїхали на навчання до міста, разом жили в гуртожитку. Подруги довіряли одна одній найпотаємніше.

Одного разу, коли дівчата вже вимкнули світло й повлягалися в ліжках, Оксана довірливо зашепотіла Олі: «Знаєш, мені, здається, подобається Руслан» Ольга заціпеніло слухала подругу, навіть відповідала, а в самої чомусь нестримно боліло в грyдях. Відтоді вона всіма способами намагалася уникати Руслана, навіть у компанії друзів. Збиваючись, пояснювала подругам, що мусить готуватися до сесії. Подруги, нічого не розуміючи, лише знизували плечима та йшли гуляти без неї.

Одного разу Оля пізно поверталася з бібліотеки. Дівчина прискорювала ходу, намагаючись встигнути до комендантської години. За спиною почувся тупіт ніг і чиєсь дихання. Ольга злякано озирнулася, і на неї з розгону налетів. Руслан.

Він, ніяково посміхаючись, привітався з дівчиною, а потім якось невимушено взяв її за руку і вже не відпускав до самого гуртожитку. Оля хотіла висмикнути руку з теплої Русланової долоні, але рука чомусь зовсім не слухалася. Спілкуватися з Русланом було легко та приємно. Дівчина навіть не помітила, як вони підійшли до гуртожитку. Біля під’їзду хлопець на хвилю затримав її і міцно поцілував у ніжні вyста, і ті вyста.

– о Боже! – наче змовившись із неслухняною рукою, нахабно відповіли на поцілунок. Отямившись, Оля вирвала руку й чимдуж кинулася по сходах нагору. Розпашіла й налякана з розгону влетіла в кімнату. На щастя, Оксани ще не було. Оля, не вмикаючи світло, впала на акуратно застелене ліжко й беззвучно заплакала. Від образи, від злості. На саму себе, на неслухняну руку й нахабні гyби. Вона обзивала себе легковажною та жоpcтокою зрадницею, подумки просила в Оксани пробачення, присягалася ніколи більше не говорити з Русланом і знову плакала

Оксана, побачивши подругу в сльозах, спочатку заварила міцний чай із меліси – на її думку, найкраще заспокійливе – і лише озброївшись чашкою ароматного напою, рішуче сіла на ліжко біля заплаканої Олі. «Ну, що трапилося?» – запитала лагідно, проте з нотками впевненості та наполегливості. Так говорять із маленькими дітьми.

Ольга поклала розкуйовджену голову подрузі на коліна й розплакалася ще дужче. Будучи щирою й по-дитячому безпосередньою, вона розповіла подрузі всю правду. Оксана уважно слухала плутану розповідь, що раз у раз переривалася схлипуваннями, заспокійливо гладила Ольжине волосся. Почувши істинну причину Ольжиних сліз, Оксана щиро розсміялася, чмокнула Олю у вологу від сліз щоку: «Дурненька, не смій відштовхувати Руслана. Він справді тебе кохає. А свою симпатію до нього я згодна проміняти – дівчина жартівливо підморгнула, – на посаду дружки на вашому весіллі!» І кинулася лоскотати здивовану подругу

Руслан покохав так, як ніколи не кохав, він просто розум втратив через Ольгу. Любив розчісувати її хвилясте смоляне волосся, зариватися з головою в ті хвилі медового аромату й цілувати витончені руки медового кольору. Оля щасливо сміялася, цілувала його просто в блакитні ясні очі, осяяні коханням. «У тебе незвичайні очі, – шепотіла вона. – Не сині й не блакитні Такого дивовижного кольору, кольору волошок, що напилися сонця

На наше весілля я пошию собі сукню під колір твої очей!» Ольга обожнювала ці очі, а Руслан обожнював її і незмінно відповідав: «Ти – моє сонце, та мої очі ніяк не можуть тобою напитися»

Ольга та Руслан були справді гарною парою. Ніхто не сумнівався в щирості й силі їхнього кохання.

Вони були нерозлучними весь період навчання в інституті й не вірили, що їх взагалі може щось розлучити. Їх навіть не лякало наближення вимушеної розлуки – Руслана забирали служити в армію – настільки сильною була віра у взаємне кохання. Він вірив, що вона чекатиме, вона – що дочекається

Руслан помітив, що останнім часом Ольга стала якоюсь дивною: рідко посміхається, а в карих очах з’явилася якась сумна замисленість. Хлопець пояснював це наближенням свого від’їзду й намагався оточити кохану ще більшим теплом й увагою. Непомітно промайнули останні солодкі дні перед розлукою, настав день Русланового від’їзду.

Банальне прощання на пероні. Руслан, приховуючи хвилювання, з удаваним спокоєм намагався підбадьорити розгублену й бліду Ольгу. Обоє знали, що розлука ненадовго і немає чого боятися, але якийсь незрозумілий страх тривожив серця закоханих. Прощальний поцілунок. Міцний, довгий, гарячий.Поїзд рушив, Руслан притулився до холодного скла, прикіпивши поглядом до маленької постаті на пероні, яка з кожною секундою віддалялася все далі й далі. Пригадав їхній прощальний поцілунок. На мить хлопцеві здалося, що там, на пероні, Ольга хотіла сказати йому щось дуже важливе й не сказала. Але то тільки на мить. Він не має права ні в чому сумніватися. Все буде добре

Прощаючись на пероні, Оля навіть не просила Руслана писати, знала: напише. І він писав. Навіть по декілька листів на день. Дівчина цілувала жадані листи, перечитувала їх по кілька разів і відразу ж сідала писати відповідь. Писала про те, як вона сумує за ним, як їй не вистачає його волошкових очей  й жодного слова про свою вагітність. Лихо підкралося непомітно. Раптом припинили приходити листи від Руслана. Листоноша, зустрічаючи Ольгу, лише винувато знизував плечима. Ольга написала кілька трuвожних листів. Вона могла припустити найгірше, тільки не зраду їхнього кохання. Відповіді довго не було.

Нарешті листоноша приніс довгоочікуваний конверт. Тремтячими руками дівчина відкрила листа. Пробігла очима перші рядки. В очах потемніло, стало важко дихати. Руслан писав, що між ними все закінчено. Коротко й безжально, без жодних пояснень. Втрачаючи свідомість, Ольга чомусь подумала, що волошки, мабуть, дуже гарні в кубиках льоду

Після того листа дівчина тяжкo захворіла. Лікарі, хвилючись за здоров’я дитини, поклали Ольгу до лікарні на збереження. Вона вже не шукала пояснень поведінці Руслана. Не знала, що то був невдалий жарт його друзів, які, бажаючи перевірити пару на міцність, написали Руслану листа про зрадницький роман Ольги з його другом. Не знала й не хотіла знати. В неї була одна мета – народити й виховати здорову та щасливу дитину.

Випускні вечори, особливо мелодії прощального вальсу, завжди викликали в нього дивну ностальгію. Не був винятком і сьогоднішній бал. З радістю прийняв пропозицію грати в місті, де минули студентські роки. В ньому ще жевріла надія зустріти її. Біля старенької «Ямахи» стояла тарілка з закусками й пляшка вина – на випадок, якщо музиканти зголодніють. Він байдуже подивився на пляшку: «Сонце в бокалі». Цей напис викликав у нього гірку посмішку: «Я свого сонця так і не напився» Настала черга прощального вальсу.

Пальці звично пробігли по клавішах синтезатора, в вихорі мелодії закружляли пари. «Яка гарна традиція – танцювати вальс із батьками», – подумав він, милуючись танцюючими. Руки машинально пурхали над інструментом, а вся увага музиканта була прикута до дівчини в ніжно-синій сукні, яка самотньо стояла в кутку зали.

Придивився пильніше й відчув, як холоне серце: перед ним стояла вона. «Вона зовсім не змінилася. Таке ж розкішне волосся й горда осанка. Це вона? Чому вона у весільній сукні? Кольору волошок, що напилися сонця. А я посивів.» – як у гaрячці з’являлися запитання в його голові. Раптом дівчина подивилася на нього ясно-блакитними великими очима. Глянувши в ті очі, йому здалося, що він дивиться в зеркало. Стрaшна здогадка опaлила мозок:

«Це… Це…» Думки не вміщалися в голові, серце прискорено билося. Він, не припиняючи грати, покликав напарника, кивнувши на синтезатор: «Дограєш?» Товариш, здивовано пересмикнувши плечима, вміло підхопив на секунду перервану мелодію.

Він спустився в зал, не відводячи очей від дівчини в синьому. І лише підійшовши майже впритул до дівчини, помітив поруч із нею темноволосу жінку, з карими очима і медовою шкірою. Серце ладне було вискочити з грyдей

Лана здивовано дивилась на музиканта, який збіг зі сцени й рішуче прямував у її бік. На мить він зaвмер, а потім кинувся до її мами і впав перед нею на коліна. Він щось швидко говорив їй і намагався поцілувати руку. Мама чомусь не відштовхнула його, а, обхопивши руками голову, заплакала.

Дівчина не знала, що робити, зачаровано дивилася, як здригаються мамині плечі й швидко ворушаться губи дивного чоловіка. Раптом мама підвела голову й поцілувала його просто в очі. В Лани закрутилася голова, не чуючи власного голосу за шалeнством вальсу, вона закричала й підбігла до матері. Її зустріли сяючі від сліз і щастя мамині очі. «Мамо, ти» Ольга не дала доньці договорити, взяла її тендітну долоню й поклала в руку дивному музиканту: «Руслано, потанцюй із батьком»

Nota Bene .Наталія Бардалим

Шановні читачі запрошуємо Вас на наш канал у Telegram