Невiстка за 500 євро: дружина мого сина забавлялася з чужим чоловiком

Дружина мого сина забавлялася з чужим чоловiком. Я заклякла на мiсцi. А Люба усмiхнулася, наче нiчого й не сталося…

Неймовiрний тягар лежить на моєму серцi великим каменем. Я — сильна жiнка, яка має власний успiшний бiзнес, i нiколи не перед ким не плазую, бо вмiю постояти за себе. А тут… Один лише погляд цiєї нiкчемної пройдисвiтки – i я роблюсь беззахисною. Терплю знущання i приниження, бо боюсь її. Чому?

Менi страшно втратити все те, до чого крiзь бiль i сльози йшла стiльки рокiв.

Я знаю, що серце сина не витримає звiстки про зраду коханої дружини. Невiстка пригрозила, що тiльки обмовлюся про її грiх -забере у мене онуку, мою єдину втiху у життi. I вона таки зробить це! От i виплачую цiй шантажистцi кругленьку суму щомiсяця, немов заробiтну плату. Господи, скiльки ж це все триватиме?!

Втратила донечку, але виростила сина

Я народилася на Захiднiй Українi. Моя мама – родом з Польщi, батько – з Житомирщини. Єдина, до того ж пiзня дитина в сiм’ї, я нi у чому не знала вiдмови. Але коли вступила до вищого навчального закладу, батьки розлучилися. Мама переїхала жити у Польщу до родичiв, а я залишилася, щоб продовжити навчання.

Польськi бабуся i дiдусь були досить заможними. Спочатку вони тримали велику ферму, годували корiв. А потiм вiдкрили свiй невеличкий завод, продавали сир, сметану, молоко, масло. Вони не були мiльйонерами, але той завод працює й досi. Я долучилася до їхнього бiзнесу i сподiваюсь, що нi мої дiти, нi онуки нiколи не будуть бiдувати. Саме з Польщi я винесла свої першi бiзнесовi уроки. Дiдусь навчив мене усього, що знав i умiв сам. Саме завдяки йому я стала успiшною жiнкою.

Мама так i не вийшла замiж. Все просила, аби я переїхала до неї. Але в Українi мене тримало кохання. Розумний i впевнений у собi Остап заполонив мої думки. Його батьки обiймали високi посади,
але не можна сказати, що я вийшла замiж з розрахунку. Я щиро кохала. Ну а те, що грошi водились у його родинi i зв’язки були усюди, – хiба ж погано?

…Через два роки ми одружилися. Моя мама подарувала нам трикiмнатну квартиру, а його батьки – машину. Згодом ми почали займатися власним бiзнесом, вiдкрили свiй магазин одягу. Звичайно, спочатку фiнансово допомагали родичi, та вже за якийсь час ми самотужки змогли розширити бiзнес до кiлькох магазинiв по областi. Наше вмiння вести справи i поради розумних родичiв допомогли у тому, що, попри усi фiнансовi кризи, ми змогли вистояти. Наживши статкiв, ми з чоловiком не розгубили тих
почуттiв, якi були на початку. I я справдi почувалась щасливою.

Втiм, назвати своє життя безхмарним не можу. На шостому роцi шлюбу я народила дiвчинку. Ми не планували дiтей швидше, бо хотiли встати на ноги, аби дати їм усе найкраще. За цей час змогли побудувати за мiстом двоповерхову дачу, вкласти грошi у ще одну квартиру. Все, щоб дiти були щасливими. Але не судилося…

Моя Свiтланка народилася хворобливою дитиною. Ще немовлятком часто хворiла, доводилося по кiлька мiсяцiв лежати з нею в лiкарнi. Медики казали, що в дитини вкрай слабкий iмунiтет. Чого ми тiльки не робили. Возили її до найкращих лiкарiв, купували дорогi препарати. Навiть вивезли малу на лiкування до Польщi. I коли здавалося, що все уже позаду, сталася трaгедiя – у пiвтора рочки Свiтланка пoмeрла вiд пнeвмoнiї.

Що може бути страшнiшим за горе матерi. Тiєї крихiтки, яка усмiхалася менi щоранку i довiрливо тягнула рученята, враз не стало. Моє серце краялось вiд болю, i здавалося, що не зможу жити далi. Мама приїхала до мене, пiдтримувала як могла. I Остап став ще рiднiшим, лагiднiшим. Вiн оберiгав мене, пригортав, i шепотiв
на вухо, що ми сильнi, ми це все переживемо. Минали днi, i я навчилася жити з тим гoрем. А за якийсь час Господь подарував менi синочка. Тепер менi знову було задля кого жити!

Вiктор зростав дуже кмiтливим i допитливим. Його все цiкавило, вiн ставив сотнi запитань. Яке це було щастя! Напевне, ви розумiєте, що втративши одну дитину, я всю себе вiддавала другiй. Але це не зiпасувало сина, вiн не був примхливим i розпещеним.

Коли синочок навчався у школi, бачила, що на нього задивляються дiвчата, телефонували, запрошували на зустрiчi. Бо ж гарний хлопець! Але Вiтя думав тiльки про навчання. По закiнченню школи вибрав юридичний факультет певно, десь на генетичному рiвнi йому передалася наша наполегливiсть. Я тiшилась, що зумiла виростити хорошого хлопця.

“Мамо, це – Люба, вона вагiтна…”

Першi три курси Вiктор учився на “вiдмiнно”. А згодом я помiтила, що вiн дуже змiнився. Став неуважним, нервовим. Iнодi прогулював пари. Я бачила, що вiн постiйно комусь телефонує, пише есемески. I
зрозумiла – мiй хлопчик закохався!

Поговорила iз сином, i вiн про все розповiв. Так, йому припала до душi одна дiвчина. Вона iз бiдної багатодiтної сiм’ї, батьки живуть у селi. А Люба вчиться в ПТУ. Зрозумiло, що не таку невiстку бачила я
у мрiях. Бо поруч з успiшним чоловiком має бути та, яка зумiє допомогти, порадити. Одне слово, рiвня. А тут – якась “петеушниця”… Проте я не дуже переймалась почуттями сина. Не сумнiвалась, що погуляє з нею й покине. Знудиться. Бо що у них спiльного може бути?

Шкода, що тодi я так злегковажила. Тепер кожного дня про це жалкую. Десь через пiвроку Вiктор привiв те дiвчисько i сказав, що вони одружуються. Мовляв, Люба вагiтна. Тодi вперше я побачила непримiтну низеньку дiвчину, не вельми охайну. А її мова була такою далекою вiд лiтературної норми, що я
жахнулася. Сину, що ж ти собi знайшов? Чим вона тебе привабила?

Зi мною тодi дiялося щось неймовiрне. Я не могла повiрити, що мiй син зовсiм слiпий. Я навiть запропонувала Любі оплатити абopт, бо ж справдi не вiдомо, чи це дитина Вiктора. Але син
пiсля тих слiв мене зненавидiв. Моя дитина, якого я стiльки виховувала, для якого були всi старання, став на бiк тiєї хвойди. Я розлютилася i сказала, аби її ноги не було в моєму дому. I Вiктор пiшов за нею…

Через кiлька днiв я не витримала i сама поїхала до сина. Просила, благала, аби не робив нерозважливих крокiв. Не послухав вiн мене. Кричав, аби не лiзла у його життя. Мовляв, нiчого йому вiд мене не треба, вiн сам прогодує свою сiм’ю. Переведеться на заочний, пiде працювати. А якщо треба, то й покине унiверситет узагалi.

Я не могла спати, не могла їсти. Безнастанно думала, що робити. Врештi, ми з чоловiком були змушенi здатися. Справили весiлля. Купили молодятам квартиру. Син i справдi перевiвся на заочне i почав допомагати чоловiковi у нашому сiмейному бiзнесi. Остап пояснював йому специфiку нашої роботи, а я вирiшила подбати про Любу.

Намагалась прищепити їй бодай елементарне поняття про етику, бо ж соромно з’явитися з нею перед людьми. Але бiдна сiльська дiвчина, яка враз, як то кажуть, упiймала Бога за бороду, не дуже слухала мої настанови. Любця цiлими днями дивилася телевiзор, жувала гумку i гортала моднi журнали. Щоб щось приготувати чи прибрати у квартирi -такого не було. Але син пилинки здував з дружини, кожну її
забаганку виконував. Я не впiзнавала його. Iз сильного i упевненого чоловiка Вiктор перетворився на жалюгiдного пiдкаблучника.

…Тим часом пoмepла моя мама. Ми з Остапом поїхали до Польщi. На два мiсяцi. Я дуже плакала за нею. Адже ми до останку були неначе подруги. Радилися одна з одною, довiряли секрети. Пiсля пoмuнальної служби треба було думати, що робити з фермою та заводом. Вирiшили наразi нiчого не змiнювати, залишили там директора i вирiшили навiдуватися раз на кiлька мiсяцiв.

Приїхавши додому, я поринула в iншi турботи. Допомагала Вiкторовi обставити дитячу кiмнату, купувала для майбутньої дитини усе, що треба. Врештi, у нас з’явилася онучка Настуся. Я довго придивлялась до дитини, бо не вiрила Любi. Але сумнiви мої марними були – дуже вже схожою була Настуня на Вiктора. А ще
вона нагадувала менi Свiтланку, яку я втратила колись…

Усiм серцем я прикипiла до Настунi. Ми знайшли для маленької няню, бо молода невiстка сказала, що їй трохи лячно доглядати дитину. Але я й сама чи не щодня ходила допомагати їй. Десь через рiк все нiби почало налагоджуватися. Я вже змирилася з тим, що Люба – моя невiстка. Що ж, син її любить, хай щасливi будуть. А я допоможу, чим зможу.

Син працював не покладаючи рук. Кiлька разiв на рiк вони з дружиною їздили вiдпочивати за кордон, залишаючи нам з Остапом онучку. Ми тодi вдосталь тiшилися цiєю свiтлою i милою дитинкою.
Здавалося, все добре у нашому життi. Але один випадок усе перекреслив…

“Кому з нас вiн повiрить?!”

Якось чоловiк i син поїхали до Польщi – подивитися, як справи на заводi. Вiктор зателефонував i попросив, аби я пiшла до їхньої квартири й факсом переслала кiлька важливих документiв, якi вiн забув вдома на столi. Казав, що хотiв Любу попросити про це, але вона чомусь не бере слухавки.

Я мала ключi вiд синового помешкання, вiн сам дав їх менi про всяк випадок. Я пiдiйшла до дверей, подзвонила– тихо. Тодi скористалася ключами. А увiйшовши до передпокою, почула пiдозрiлi
звуки iз спальнi. Пiдiйшла, вiдчинила дверi – i… Дружина мого сина забавлялася з чужим чоловiком. Я заклякла на мiсцi. А Люба усмiхнулася, наче нiчого й не сталося.

Не дай Боже комусь вiдчути те, що вiдчула я. Приниження, бiль за сина, ганьбу! Чоловiк, який був у спальнi, встав, узяв свої речi i пiшов до ванної кiмнати одягатися. А Люба… Знаєте, що вона менi заявила? “А хто ж буде стiльки чекати, якщо Вiктор цiлими днями на роботi!” Я остовпiла. Оце так виправдання!

Я пiшла додому, так нiчого i не сказавши їй. А синовi пояснила, що Люби вдома не було, а я не впоралась iз замком на дверях. Уночi я плакала i молилася, щоб Люба бiльше такого не робила. Я бачила, як Вiктор її любить. Нiби вона щось йому пiдлила, нiби прuворожила.

Наступного дня невiстка сама прийшла до мене. Думала, проситиме пробачення. А вона ще з порога заявила, що провини за собою не вiдчуває. Мало того, вона хоч сьогоднi готова зiбрати речi, забрати дитину i поїхати вiд сина. З дитиною вiн бiльше не побачиться, i я також. Ще Люба казала, що нiколи не любила мого
сина, то вiн не давав їй проходу. А тепер вона закохалась i хтозна, може, й покине Вiктора. Я ледь не збожевoлiла. Ми прихистили бiдну сiльську дiвчину. Вiктор допомагає грошима її батькам, у їхнiй квартирi є все, а вона ще Вiктора у чомусь звинувачує?! Розболiлось серце, здавалося, що мене зачинили у клiтцi, з якої немає виходу. Я вигнала Любу геть.

А наступного дня додому приїхали мої хлопцi. Я старалася нiчим не виказати свiй сум i розпач. Увечерi Вiктор iз дружиною та онучкою прийшов до нас. Невiстка усмiхалася, пригорталася до сина, наче
нiчого й не було. А вiн цiлував її, гладив, щось шепотiв на вушко. Я вийшла на кухню, бо не могла на це дивитись. А за мною вiдразу ж прийшла невiстка. Запитала, чи я казатиму синовi про її коханця. Зiбравши волю у кулак, я вiдповiла, що бачу як Вiктор тягнеться до неї. Тому не руйнуватиму їхню сiм’ю.

I раптом вона мене ошелешила. Сказала: якщо я хочу, аби вона жила з моїм сином, я повинна платити їй щомiсяця 500 євро. Мовляв, для мене це мiзер, а їй цi грошi потрiбнi. Вiд несподiванки я сiла. “Дiвчино, – тихо, аби не почув нiхто у кiмнатi, кажу їй. – Чи ти з глузду з’їхала? Як ти смiєш?!” Але вона дуже спокiйно пояснила, що в iншому випадку кине мого сина, а дитину забере. I розповiсть Вiктору, що я знала про її зраду, а йому не розповiла. “Як вiн до вас пiсля цього поставиться? – питала мене Люба. – Втiм, ви можете йому хоч зараз все розповiсти. А я нагадаю, як ви мене на абopт вiдправляли. I скажу, що оббрiхуєте, аби розлучити нас. Ще й поплачу для правдоподiбностi. Як ви гадаєте, кому з нас вiн повiрить?”

Вже за три днi я простягла невiстцi 500 євро у конвертi. I впродовж останнiх трьох рокiв вона приходить за ними щомiсяця 20 числа, мов по зарплатню. А я плачу. Я – сильна жiнка, яка завжди вмiла постояти за себе, роблюсь беззахисною перед цiєю пройдисвiткою. Терплю знущання i приниження, бо не хочу завдавати болю Вiкторовi. Вiн не витримає такого удару, зiп’ється. А я не витримаю, якщо Люба забере Настуню i не дасть з нею бачитись. Втратити дiвчинку, яку любиш понад усе в життi, як колись Свiтланку… Господи, нi, тiльки не це!

Втiм, десь у душi я сподiваюся, що син прочитає мою сповiдь у вашiй газетi. I впiзнає нас усiх. Це буде надзвичайно важко, але, може, час йому знати правду? Бо сказати її вголос я не можу.

Свiтлана Олександрiвна, м. Львiв

Читайте також:“З Тамарою гуляло півсела. А син надумав на ній женитися”

За матеріалами видання:“Жіночий порадник”

Шановні читачі запрошуємо Вас на наш канал у Telegram