Незрозуміла провина: донька постійно відчувала холод маминого серця

Валя ніяк не могла зрозуміти, чим вона завинила перед матір’ю. Дівчинка постійно відчувала, що ненька не може спокійно дивитись на неї. Материн погляд бігає доньчиним обличчям, обминаючи очі. Жінка намагається заспокоїтись, але їй це не вдається. Яка таємниця ховається у її серці. А чому від цього Валі так тяжко? Мати хоче заглушити провину? А чи не запізно? Чи зможе вона повернутися в ту пору, коли все було гразад? І що змінилося в матері з того щасливого часу?

Дівчинка багато працювала. Коли косили на левадах траву, Валя розтрушувала її, перевертала, стягувала сіно в купки. А потім, коли накладали сіно на підводу (дивно було бачити над невеличкою кобилою Камою величезну копицю), мати допомагала доньці вилізти нагору. Дівчинка швидко перебирала ручками й ніжками, дерлася, мов жук-сонечко, колючим сіном.

Коли звозили з городу буряки, Валя носила на воза гичку, викопувала коренеплоди. Колеса шурхотіли по стерні, скрипів хомут на Камі. Терпко пахло тереном та обліпихою. Хмари на небі розгойдувалися і перетворювалися на чудернацьких істот.

Ліворуч од шляху росли верби, звісивши над дорогою свої довгі віти. Мати з донькою пригиналися, а гілки шурхотіли над ними, заплутувалися у волоссі. Мати час од часу пригладжувала волосся обома долонями, а потім знову брала в руку віжки, хоча їхня кобилка сама вибирала дорогу.

Читайте також: Нехай би її груші згнили: чоловіка з подругою застала

Край села оперізував неглибокий ярок. Спустилися в нього,заскрипів хомут Ками, повільніше покотилися колеса. Ось і місток подолали. Під ним води не було, висохла, зате стояли величезні, у зріст людини, кущі лопухів, звідти виповзав вкрадливий туман.

Хатинки причаїлися за штахетними тинами. Валя весь час намагалася щось сказати й нарешті таки наважилася.

– Мамо, а чи правда, що дорослі люди щасливіші од дітей?

– З чого це ти взяла? – мати випрямила спину.

– Чула, як тітка Нелька казала, що у жінок багато щастя.

Мати усміхнулася.

– Це у Нельки багато щастя? Чоловік п’яниця, діти сопливі, брудні й вередливі. Справді, багато щастя! – помовчала, а потім запитала: – А ти в мене нещасна?

Дівчинці здалося, що вона щось не те бовкнула:

– Та я ж іще не жінк. Звідки мені знати, яке воно, те жіноче щастя?

Валі стало образливо, що не знає, що відповісти, і не придумала нічого цікавішого. Дівчинці сподобалося, що мати слухала її спокійно, не перепитувала, не сердилася. Вона намагалася розмовляти так, як ненька, навіть інтонацію підбирала, як у неї. Махнувши рукою на село, говорила:

– Варка так розледачіла, пудів зо два вже лишку набрала. Стала як свинка загодована. Настя прийняла того ледацюгу Петра. Навіщо він їй здався? Що від нього за зиск: спить, їсть і п’є.

І раділа дівчинка, що вона не лінива, бо найгірша лайка її матері – слово «ледащо».

Вони вже минули половину села. Дівчинка стала на коліна, тримаючись за плечі матері. Поправила сукенку і – о, Боже! – не помітила, коли відірвала шматок тканини, що теліпався і оголював колінце.

– Мамо, добре, що ми не багаті. Зате ми не ледачі! – неочікувано сказала Валя.

Мати про щось думала, аж стрепенулася, почувши ці слова, повернула голову.

– Як? Бідні? Про що ти говориш?

Дівчинка не знала, що відповісти. Але слова якось самі злітали з її язичка:

– Ну, ось у мене немає такої ляльки, як у Оксанки. А в Іринки такий гарний плащик, з поясочком і з каптуром, і чобітки гумові, такі блискучі. А у Василя велосипед з гальмами. Мамо, вони не ледачі, бо мають багато іграшок?

Валя не знала, звідки все це береться. Не хотілося більше говорити. Поглянула на матір, а та лише зітхнула.

Під’їхали до двору. Назустріч вийшла бабуся. Мати підігнала Каму до самого тину. Валі не хотілося злазити з воза – ніби завинила перед бабусею. Мати вже прив’язала кобилу до стовпчика.

– Валюсю, злазь обережно. Не стрибай, бо порвеш сукню.

Валі було соромно, хотілося побігти в хату, взяти голку і нитки й тихцем пришити вирвану латку. Вона ж не ледача, але зробила щось не так. Їй здалося, що мати сердиться, бо вона необережна: то впаде і колготки порве, то підошва у чобітках відпаде, то кісничка загубить.

Одного разу, сапаючи картоплю, розрізала гострою сапою сандалик і поранила пальчик. Дивилася, як повільно виступала кров, і знала, що винувата, бо сандалики були гарненькими. Стиснуло в грудях. Довго ходила у розірваному взутті, аж поки бабуся побачила і зашила.

Дівчинка злізла з воза. Позадкувала до хати, перевдяглася й почала допомагати зносити буряки з воза.

Того вечора вона раніше лягла спати. У дворі ще ходила корівка, ще кувікали свині, бабуся ще дзеленчала відрами. Від’їхала підвода – то мати погнала кобилу до її господаря, дядька Степана. А Валя лежала під ковдрою і прислухувалася до всього, що робилося на подвір’ї. Вона хоче прокинутись раніше за матір і бабусю.

Вранці дівчинка зістрибнула з ліжка, вийшла зі спальній почула, як у кухні говорить бабуся:

– Катю, ти б помирилася з Миколою. Він таки батько твоєї дитини, добрий чоловік, не ледащо якесь! Що тобі ще треба? Важко ж без чоловічої підтримки. Заганялася сама і дитину замучила роботою. Працюєш, як та Кама.

– Мамо, не кохаю я його! Як можна жити з нелюбим? Мамо, вчора Валя порвала сукенку, то ти її заший, поки донечка спить. А я поїду в містечко та куплю гумові чобітки і плащик для Валі.

– Катю, гроші ж збирали на дрова. Як зимуватимемо?

– До зими ще далеко.

Дівчинка повернулася в ліжко. За мить відчинилися двері, зайшла мати, нахилилася над донькою.

– Донечко моя рідненька, стомилася? Вибач мені, моя доцю. Вибач.

Валя лежала з заплющеними очима і вдавала, що спить. Хотілося простягнути до матері ручки, обійняти її за шию, попросити пробачення і поплакати.

Мати поправила ковдру, поцілувала доньку в щоку, важка сльоза обпекла Валину шию.

Ненька вийшла, тихенько зачинивши двері. А дівчинка лежала і знала, що зараз заплаче. І заплакала.

Валентина СІРА

Джерело.

Шановні читачі запрошуємо Вас на наш канал у Telegram