Остання зустріч…Все. Ні, я не вірю! Чуєш? Я дізналася, що вагітна.

Сьогодні особливий день – перше вересня. Я прокидаюся ні світ ні зоря, навшпиньки, аби не розбудити чоловіка, прямую на кухню. Заваривши каву, беру до рук ручку з чорною пастою, аркуш паперу і пишу… Потім одягаюся, присідаю біля ліжка, кажу чоловікові, аби будив малечу, збирав до школи, а я забіжу провідати маму і теж швиденько в храм науки.
Виходжу на вулицю. Йде дощ. Так холодно і самотньо. Самотність серед людей… Таке буває. Коли знаєш, що поруч б’ється тисяча сердець, проте не відчуваєш їхнього стуку. Коли знаєш, що поруч тисяча душ, проте не відчуваєш спорідненості, тепла. Тепла, про яке так мріють мої білі холодні повіки, давно вже зморщившись від нестерпних, надокучливих спогадів. Автор: Оля КОСМИНА

Ще в 15 років познайомилася з Яшею, коли він перейшов у мою школу. Завжди мене смішило його ім’я. Чомусь здавалося, що так можна назвати лише собачку. Про нас як про єдине ціле можна розповідати годинами. Люди казали, що така любов буває лише в казках. А й справді, любили один одного так, що здавалося, нас ніщо і ніколи не розлучить. 14 років тому Яша запропонував мені вийти заміж. Я тоді була ще студенткою, а він уже закінчив навчання і знайшов роботу. Звісно ж, погодилась. Ой, скільки ж було радості – стільки й щастя! Відчувала себе пташкою, яка здійснила свій перший політ, а він цілував мої повіки і казав, що ми станемо найщасливішою сім’єю.

Домовилися так: першого вересня зустрічаємося в центрі міста, розповідаємо друзям новину, сідаємо на мотоцикл та їдемо до мене, аби повідомити маму. День тягнувся, як ніколи, довго. Настав вечір. Як зараз пам’ятаю – такий спокійний і запашний. Я місця собі не знаходжу. Поставила пекти пиріг, щоб увечері пригостити друзів. У голові тисяча думок: не знаю, що одягти, аби виглядати неперевершено, як на усе це відреагує мама, як правильно сповістити друзям, не знаю, що скаже про цю новину мій друг дитинства.

Ще й, як на зло, ненька чомусь не в гуморі. Ходить така сумна, насуплена…– Донечко, не йди сьогодні нікуди. Побудь зі мною, – дивним голосом промовила вона.
Я здивувалася. Мама ніколи такого мені не казала.

Читайте також: Весілля крізь сльози: “Мовчки зняла фату! Візьми, може, знадобиться. Тій, іншій. Бажаю щастя”

– Мам, ти прихворіла? Може тобі пігулочку?

– Не треба. Просто, я чомусь так хочу, аби ти залишилася, – благала мама і сама ніби дивувалася від своїх слів.

– Але я не можу, мамо. Я ненадовго…

– Глянь, донечко, який дощ почався.

– Мам, який дощ, така гарна погода.

– А ти глянь у вікно!

Я відхилила фіранку і не повірила своїм очам: там, де ще півгодини тому високе чисте небо гостинно зустрічало зорі, мерехтіло чорне марево, закутавшись у сиву вуаль холодного туману. Ну от! Ще й пиріг згорів. Мама наполягала на своєму. Я не знаходила собі місця, проте заспокоювалась тим, що друзі про все здогадаються і невдовзі самі до мене приїдуть.
Пообіцяла мамі, що нікуди не піду. Минуло ще півгодини. Час, знущаючись з мене, повз повільно, неначе гусінь, залишаючи холодні сліди. Мама заснула. Я гіпнотизувала годинник. Ну чому, чому, чому їх ще немає? Вони що, знущаються з мене? Дощ барабанив по шибках, а я слухала, в думках невимовно сердячись на неньку. Ну як вона могла мене не відпустити?..

Коли минула ще година, а потім ще одна, мені стало зле. Забулося недавнє щастя, яке майоріло думкою, що невдовзі вийду заміж за найдорожчу, найкоханішу людину.
Зняла з себе червону сукню, змінивши її на теплий кожух, бежеві туфельки проміняла на резинові чоботи; прикривши пишне волосся хустинкою, вийшла з хати. Мама спала, а я тільки й мріяла про те, що коли повернусь додому, вона так і спатиме. Зазвичай довгу дорогу до центру подолала за секунди у супроводі злості на нестерпної образи… Це були останні хвилини мого справжнього, по-людськи щасливого життя.

…Холодні краплі дощу змивали з чорного асфальту рожеву кpoв. Мотоцикл з коляскою став брухтом, а поруч на дорозі троє людей. Міліція, червоні стрічки, швuдка… І вантажівка, п’яний водій якої збuв мотоцикліста. А навколо метушилося чимало людей. Я не плакала, просто кричала. Знесилена, тримаючись за серце, яке вискакувало з грудей, побігла до тих, чиї життя так безневинно… обривалися… Двоє лежали нерyхомо. Це був Яша та моя подруга, сестра коханого, Аня. А трохи далі намагався піднятися Діма. Він сидів у колясці і при зіткненні його просто викинуло на узбіччя. Тобто, йому пощастило найбільше.

– Підійди до нього, – тихо, ледь чутно сказав Діма, – він чекає тебе.
І я підбігла до Яші. Впала на коліна, підняла його голову, а сказати не могла нічого. Боже, я просто не могла… Коли він відкрив очі, побачила, що вони залиті кpoв’ю. Яша не міг поворухнутися, посміхнутися, обійняти мене, поцілувати. Він просто вимовив: «Подякуй своїй матері за життя. Я люблю тебе…» Все. І лиш тоді гірко заплакала. Так сильно, голосно, відчайдушно, бідними слізьми. Сльози бувають різними: солоними та гіркими, радісними та дитячими… А бідними сльози теж бувають…. Тоді, коли вони просяться на волю, а душа вже просто не в силах випускати їх.

Тисячі слів не вистачить, аби пояснити мої відчуття. Ні, мене не різали, не били, не кололи голками, не протискували кинджалами, мене просто вбuли! Моя душа пoмeрла, залишаючи по собі лише бездyшне тіло, яке шукало свободи у своїй, тепер уже вічній, самотності серед людей…

Після пoхopону дізналася, що вагітна. Сказати про це не було кому. Хоча… Згадала про Діму, який лежав у лiкарні. Він сказав, щоб не говорила мамі про вагітність. Сказав, що коли вийде з лікарні, забере мене до себе, де згодом розпишемось. Казав, що буде так любити дитя, як мене, і ніхто ніколи не дізнається правди. Так і сталося. В мій рідний край повернулися недавно, бо захворіла мама.

Крокую до неньки найдовшою дорогою, бо треба віднести подарунок тому, чия кpов б’ється у венах моєї донечки. Не сиджу довго біля нього. Не можу, бо починаю плакати. А сльози вже давно закінчилися, як термін придатності на упаковці. Кладу лист на охайну могuлку і прямую до мами.

«Сьогодні у нас 20 річниця з дня знайомства. Ти ніколи не любив листів, проте пишу тобі, адже іншого виходу не бачу. Надіюсь, що після цього мені стане хоч трішечки легше. До речі, ти ж знаєш, що лист має переваги: його завжди можна притиснути до серця, або навпаки – спaлити у вогнищі. Пам’ятаю твій камін у вітальні. Біля нього завжди було чисто. Пахло медом та сушеною липою.

А пам’ятаєш, як ти подарував мені золоту рибку, про яку я так мріяла? Ту весну. Нашу. Останню, проте таку яскраву. Мені здається, що вона була єдина у моєму житті.
Ти не думай, що мені погано живеться. Хоч рибки давно нема, у мене є собачка. Як би це смішно не звучало, вона носить твоє ім’я. Яшка. У мене є дітки. Чоловік. Ой. А як я завжди хотіла діток. Хлопчика та дівчинку. Я уявляла, як вони граються у нас в квартирі, посміхаються, маючи твоє світле волосся та мою посмішку. А потім ти приїздиш на машині з роботи і я босоніж вибігаю тобі на зустріч. Береш мене на руки, крутиш у веселому танку, тримаючи солодощі для дітей.

Що ще написати… Ну, я досі просто я. Маю те, що й було колись… Коли писали на асфальті слова кохання, зустрічали світанки, вмивалися росами, рахували зорі і засинали на горищі. Лиш наша любов не дожила до сьогодні. Її не стало. Ми не зруйнували її гострими словами, нетерплячими діями, нещирими вчинками, вона канула у вічність, залишивши за собою лиш терпкий запах солодкого щастя.

Нехай я зараз просто давня подруга з небувалого минулого. Хоча ні, так не буває. Любов, вона ж вічна. Недавно знову відцвіла наша липа. Правда, медом вона уже не пахла. Вона також наївно чекала тебе. Твого голосу, твого запаху. Та ти не прийшов…Так важко без тебе. Чуєш? Мені важко без тебе. І все життя – це спогади, а зараз я просто існую. Існую задля дітей і чоловіка, якого ніколи не любила, проте завжди поважала і цінувала.

Скільки разів задавалася питанням, навіщо ж мені жити? Щоб після себе залишити у шафі тисячу непотрібних листів зі зворотною адресою ТОБІ?  Пам’ятаю про тебе щохвилини. Я відчуваю тебе. Коли падає сніг, бачу як ми ліпили з тобою смішні снігові фігурки, як падає листя – згадую, як збирали гербарій. Я йду у душ… І знову – ти! Залишив мені на запотілому склі вже давно уявні сердечка.

Але чому ж ти не забрав мене до себе. Я ж так цього чекала. Завжди. А ти лише зберігав мені життя, яке я так часто намагалась втратити. Хоча, я зрозуміла твою таємницю. Ти просто хотів, аби я народила Віку. Ти ж знав, відчував, що вона твоя донька. Я розумію, ти просто хотів, аби твоє чадо не втратило змоги побачити цей світ. Приснися мені, благаю. Поцілуй у пітьмі мої повіки. Зроби мені такий подарунок. Сьогодні все ж таки свято».

– Привіт, ненько.

– Рада бачити тебе, дочечко.

– Мамо….

– Що?

– Дякую тобі за життя. Я люблю тебе.

І мама, наклонюючись до мене тремтливим голосом відказує:

– Іди до мене, поцілую твої повіки!