Пішла від “чоловіка-гуляки”: шкодую і каюсь

Срібне муліне дощу

Іноді прожите здавалося Лідії чимось зовсім нереальним. Здавалося, треба лише випростатися – і цей тягар, що тиснув на неї, впаде, і вона знову розправить руки, мов крила, і злетить вільно. А коли в свідомості знову повністю проявляється все, що трапилося, тягар стає ще важчим.

Усе це було?

Була та лихoманна ніч, яку вона провела у сльозах, очікуючи лише одного – зараз прозвучить телефонний дзвінок і вона почує звичне: «Вибач, Лідусю. Затримався на роботі. Послали в термінове відрядження. Цілую. Кохаю. За тиждень буду вдома». Але минула ніч, а чоловік так і не зателефонував. Звичайно, Ліда добре знала, де він. Та якщо і не знала, то міг би зателефонувати, аби хоч виявити повагу. А він не захотів.

Читайте також: Зламала сама собі життя: і чоловіка не кохаю, і сина ненавиджу

Був той ранок, коли чоловік повернувся додому. А в Ліди після пережитої ночі не залишилося нічого, крім стомленої надії. Лежала, повернувшись обличчям до стіни. Накрилася ковдрою, поклала долоню під голову. Русяве волосся густим спокійним потічком стікало з подушки, прикривши вухо. Жінка була вродлива, але чоловік цього вже не бачив. Для нього вона була знайомо-звичною, втратила принадність. Ліда випромінювала особливе тепло, але Ігор його вже не відчував.

Ліда не спала. За якийсь час після того, як чоловік увійшов, встала. І знову не знайшла в його очах ні натяку на те, що він кається, що вона йому потрібна. Він був ніби трохи стомлений. А Ліду ця ніч зовсім знесилила.

Погляд жінки впав на ліжечко, у якому спала їхня донечка. Підвелася й підійшла до дитини. Хотіла змусити чоловіка відчути хоча б крихту провини. Та Ігор лише криво посміхнувся. Лідія знову опустилася на ліжко. Сиділа і збиралася з духом, бо треба було зробити найважче – скласти речі, взяти Полінку й піти.

Був і день, коли Ліду, яка годувала донечку, гукнула свекруха. Молода жінка здригнулася, повернула голову і прочитала в очах тієї німий докір: «Знову сваритеся. Я ж тебе попереджала, щоб залишила мого сина у спокої. А ти причепилася, як реп’ях. Ото і маєш, що заробила!» Ліда опустила руку з пляшечкою. Хотілося закричати, завити. Ніби вгадавши наміри невістки, свекруха відступила назад.

Був і вечір. Треба поквапитися, доки не прийшов Ігор. Ліда дістала з шафи валізу, з якою вона два роки тому прийшла сюди, розкрила. У валізі зберігалися ялинкові прикраси. Жінка розгорнула жмуток блискучого «дощику». Ніби срібне муліне. Труснула іграшковою сухозліткою, розстелила її на столі і відчула на своїй спині погляд. Озирнулася.

Важко сказати, скільки часу вони дивилися одна на одну. Може, мить, а може, й цілу годину. Свекруха вловила Лідине вагання, якесь незрозуміле, звернене не до неї, а до себе. На язику вертілося відчайдушне запитання. Свекруха зробила крок до Ліди, але та, опам’ятавшись, гойднула головою і заходилася складати речі.

Затягнувши «змійку» на валізі, Ліда зупинилася біля доньчиного ліжечка. Подивилася на Полінку, нахилилася, взяла її на руки. Свекруха сиділа на канапі. Побачивши невістку вже на порозі, підняла голову. У ній знову заворушилася слабенька надія, хоча жінка і не думала підтримувати синову дружину.

– Бувайте здорові, Анастасіє Петрівно, – вичавила з себе Ліда.

Анастасія Петрівна подивилася на неї вже зовсім байдуже, взяла подушку, поклала на коліна. Ще раз підвела на невістку тьмяні очі й промовчала.

Ліда не розуміла, чому так сталося. Згадуючи минуле, ніби розмотувала заплутані нитки. Але що з того? Лихо її вже спіткало, а вона так і не зрозуміла своїх помилок.

Лідине життя не було багате на події. У свої двадцять вісім років нічого не встигла побачити. Дитинство минуло в селі. У шістнадцять поїхала на навчання у місто. Потім працювала у невеличкому кафе кухарем.

Одного разу прибиральниця, сказала, що прийшла ватага парубків і вимагають покликати кухаря. Ліда поспішила у зал.

– Хто з вас найстарший, розбіяки? – запитала вона таким тоном, ніби хотіла поставити бешкетника в куток.

Запала тиша. Потім один з юнаків показав на парубка, який сидів за столом. Почувши Лідине запитання, той підняв голову. Обличчя хлопця було не таким, як у його товаришів. Ті вихлюпували зухвалість, а він випромінював упевнену радість. «Я щасливий, тому веселий, – говорили його осяйні очі. – У мене завжди все чудово!» З цікавістю роздивлявся Ліду.

– Отже, ви і є отаман цих забіяк? – дівчина поправила на голові білу «пілотку».

– Отаман забіяк?! Чудово сказано! – засміявся парубок. – Мене звати Ігорем, а вас?

– Молодий чоловіче, вибачте, але я тут не розважаюся, а працюю. І якби я з усіма відвідувачами кафе знайомилася, то не мала б часу на роботу, – Ліда залилася густим рум’янцем.

Ігор знову засміявся:

– Але ми також прийшли сюди не задля розваги. Нас послала наша фірмa. Ми будівельники. А я не отаман, а лише бригадир.

– О! То це ж не до мене! Я тут лише кухар! – також засміялася Ліда. – Ходімо зі мною. Я вас проведу до нашого шефа.

У пізні години відвідувачів мало. Із кухні Ліда бачила, як бригадир будівельників походжає яскраво освітленим приміщенням. А його товариші вимірюють хто вікна, хто стіни, хто двері. Хлопці були веселі, жваві, весь час жартували. Ігор усім керував, віддавав накази підлеглим. То тут, то там дівчина бачила його струнку постать. Цей парубок притягував її своїм магнетизмом, їй кортіло весь час дивитися на нього.

Враз Ігор підійшов до Ліди і запитав, чи могла б вона з ним повечеряти. Дівчина подивилася йому в очі. Вони були тепло-карими. Відчула незрозуміле тремтіння й опустила голову. Ігор теж потупився, міцно стиснув губи, на його шиї пульсувала жилка. Він подумав, що ця дівчина читає його думки. Намагаючись оволодіти собою, Ліда підняла очі, й він прочитав у них таке ж хвилювання.

– Вибачте, але я на роботі, – невпевнено мовила дівчина.

Чоловік обернувся і поспіхом пішов геть.

Покотилися звичні спокійні дні. Ліда потoнула у дрібних клопотах. Будівельники повинні були почати ремонт за два тижні. Іноді дівчина думала про молодого бригадира. Все розділилося на дві частини. Одна – це кафе, кухня, плити, продукти, словом, Лідина робота. В друга частинка, малесенька, дрібнесенька, зовсім мізерна, – Ігор.

Минуло два тижні. Ігор ніби відчував, що за ним спостерігають. Голосно сміявся, жартував. І жодного разу не поглянув на Ліду. Та дівчина цим не переймалася, навпаки, у її душі була якась приємна журба. Вона відчувала, що подорослішала. Час подумати про сім’ю. Та чи хотіла вона прощатися зі своїми маленькими нездійсненими мріями? Чи зізналася собі, що закохалася?

У другій декаді травня почалися дощі. Ліда у доброму настрої їхала на роботу. На зупинці помітила групу молодих людей. Підійшовши ближче, зиркнула у їхній бік і спаленіла. Ігоря неважко було впізнати – та ж чорна кофта з великим каптуром, в якій він працював у кафе.

Намагаючись угамувати стукіт серця, Ліда обійшла зупинку і пішла вулицею вздовж високої бетонної огорожі. Тепер вона була занепокоєна не стільки зустріччю із чоловіком, стільки тим, як розхвилювала вона її. Дотепер дівчина вважала, що звільнилася від свого захоплення. А тепер зрозуміла, що в ній досі живе те трепетне почуття.

Ігор, упізнавши Ліду, наздогнав її, привітався.

– На вулиці дощ, ясновельможна панночко. Не промокнете? – запитав він.

– Ні! А ви, пане отамане, так давно мокнете під дощем, що, мабуть, скисли, – відповіла дівчина, усміхнувшись.

Ігор засміявся, а потім раптово замовк. Окинув пекучим поглядом її обличчя і квапливо попрощався.

Озирнувшись за мить, Ліда побачила, що Ігор, лежить на бруківці.

– Посковзнулися? – занепокоєно запитала, підбігши. – Нічого не зламали?

Замість відповіді він подивився на неї з неочікуваним неспокоєм. У його очах горіли крихітні багаття, на носі, на віях і на бровах тремтіли перлинки дощу. Якась жилка запульсувала у душі. Ліда дивилася в Ігореві очі, відчувала його напругу.

– Дощ… – навіщось сказав чоловік.

– Так, – відповіла Ліда. – Дощ тягнеться, мов нитки. Дощове муліне…

– Знаєш, Лідо, мені конче треба було знову тебе бачити.

Ліда не хотіла знати, до чого може привести їхнє знайомство, навіщо воно взагалі потрібне. Але відчувала, що її самотність стала для неї тягарем. І ось вона зустріла Ігоря.

– Лідо, будь моєю дружиною, – видихнув чоловік.

А потім потягнулися дивні, хмільно-запаморочливі дні. Коли вони були разом, дівчині здавалося, що вони летять у дзвінку далечінь. Вулиці, будинки, майдани, городи, дерева, квіти, трави і люди – то все внизу, дрібне і неважливе, нічого не варте. Наодинці вона згадувала і заново переживала його обійми, поцілунки, слова. І знову летіла.

Кожен свій крок оцінювала тепер по-іншому, думаючи, чи це сподобається Ігореві. А коли коханого не було поруч, вона відчувала себе неповноцінною. Неспроможна була думати, радіти, навіть дихати без нього.

Ліда вже не дитина, не маленька бездумна дівчинка, яка підкоряється відчайдушному сліпому пориву і не відає, що коїть. Чому вона вже не вірить в Ігореве кохання? Чому засумнівалася? Чому так поквапливо втекла? Треба ж подумати і про Полінку. Але вона не терпітиме приниження.

Якось розповіла Ігореві про своє побоювання. Він усміхнувся, хитнув головою, пригорнув її до себе.

– Ти щаслива? – запитав.

Ліда нічого не відповіла.

– Дуже, дуже, дуже щаслива? – знову запитав він.

Вона дужче притиснулася до чоловіка, заховавши обличчя у нього на грудях.

– І я щасливий. І зроблю все, щоби так було і надалі.

Того дня йшов дощ. Довгі срібні нитки, мов шовкове муліне, тягнулися з неба. І саме того дня Ліда дізналася, якою буває божевільна радість. Вона втекла від Ігоря і від самої себе у пустельний закуток. Знову і знову повторювала слова, які почула у телефонній слухавці. Щось шепотіла, усміхалася, кружляла у танку, мов навіжена. Думки, обривчасті, химерні і нереальні, спалахували і гаснули. А потім і зовсім ні про що не думала. Просто ходила й усміхалася, віддаючись бездумному своєму захопленню.

Того дня пішла на побачення з Ігорем. Шлях лежав через туєвий парк, що довгою смужкою тягнувся понад річкою. З одного боку за айстровими клумбами виднілася втоптана стежка, з другого тягнулися кущі глоду з кучерявими листочками і недостиглими ягодами, а за ними – та вулиця, на яку запросив її Ігор.

Першим стояв світло-сірий будинок у цементній «шубі». Три вікна виходили на вулицю, затулені зсередини легкими жалюзі. Дім здавався мовчазним і похмурим

Ліда відчинила хвіртку, закотила у подвір’я візочок, узяла Полінку на руки. Назустріч вийшов Ігор. Був не такий, як завжди, – спокійний, навіть сердитий.

– Ходімо, – мовив самими вустами і взяв із рук Ліди доньку.

Зайшли у довгий коридор. Двері у вітальню були відчинені, звідти лилося срібне світло.

– Ходімо у твою кімнату, – сказав Ігор.

У просторій, із двома величезними вікнами кімнаті стояли широке ліжко, комод, трюмо, дві шафи. Над ліжком висів великий, на всю висоту стіни, гобелен. На кріслі, згорнувшись клубочком, дрімало руде кошеня.

– Подобається? Тепер у цьому домі ти повноправна господиня. Кімнатку для Полінки я поки що не обставляв. Це зробимо разом. Але чи знайдеться у цьому домі місце для колишнього чоловіка? Лідо, чому мовчиш?

Жінка опустилася на ліжко і погладила кошеня. З очей покотилися сльози.

– Чого ти плачеш? – схвильовано запитав чоловік.

– Я думала, що ти мене вже не кохаєш.  Думала, що ти проводиш час в іншої жінки. Думала. Пробач. Пробач мені, нерозумній.

За вікнами дріботів дощик. Ріденьке срібло тонкими цівочками несміливо пробиралося через жалюзі. У кутках збиралися сутінки.

Лідине серце гучно билося. Ігор поклав донечку на ліжко, обійняв дружину за плечі.

– Ти щаслива? Дуже, дуже, дуже? І зроблю все, щоб так було і надалі.

Ліда припала до грудей чоловіка, і вони довго сиділи мовчки. А за вікном легенький вітер гойдав срібне муліне дощу.

Валентина СІРА