Розповідь заробітчанки: “Брала все, що під руку попадалось, і їла під ковдрою”

Історія одніїє заробітчанки із перших рук.

Третину заробленого українка витрачає на телефонні дзвінки додому.

Нікого зі знайомих в Італії не мала, їхала наосліп.

Нас таких – більше десятка українок та кілька полячок із туристичними візами – вдосвіта на початку серпня 1999 року висадили з автобуса на площі Гарібальді в Неаполі. Ми з клунками, розгуб­лені. Хтось сказав нам, як псам, чекати біля бордюра. По нас начебто мали прийти. Ми простояли цілий день, але ніхто не прийшов. Пізніше дізналися, що треба заплатити нашим українцям, і стоять вони з іншого боку дороги. Коштувала робота першу місячну зарплату – 350 доларів.

Мене та ще кількох українок взяла до себе переночувати одна росіянка. За ніч заплатили по 5 доларів. У хаті на підлозі вже спало повно людей. З жaхом притулилася скраєчку і ледве заснула.

Зараз із пошуком роботи простіше:

є спеціальні офіси, в які можна звернутися. При церквах вивішують оголошення. Якщо маєш документи, можна скористатися оголошеннями в газетах чи інтернеті. Нелегали звертаються до благодійного фонду “Карітас”. Там безкоштовно нададуть ночівлю, одяг, харчування.

Влітку роботу знайти легше– бо багато українок їдуть у відпустки додому.

Можна влаштуватися на місяць-два на підміну. Але цього року, через кризу в Європі, пропозицій стало значно менше. Деякі італійці, аби зекономити, доглядають родичів самі. Якщо сеньйор заробляє 2 тисячі євро, то половину доглядальниці своєї матері не платитиме. Гірше дивитися, коли бабу зашпиговують ліками, щоб пошвидше копита відкинула.

Заробітчанки половину тих пігулок викидають у смітник. Бо як умре бабця, то де знайти роботу?

Моя перша робота була майже ідеальна, тільки мало платили – 350 доларів.

Американське подружжя було військовими-натовцями, яких направили служити до Італії. Скіп і Бека були приблизно 35-річного віку, мешкали у двоповерховій віллі у передмісті Неаполя. Я прибирала дім, готувала їсти, прала-прасувала, доглядала старших дітей: 6-річного Пітера і 3-річну Крістін. Бека займалася кількамісячною Лісі. Було тяжко спочатку – багато роботи, діти бешкетували. Найважче було дивитися на них без сліз. Згадувала, що вдома залишила своїх. Моїм донькам тоді виповнилося 10 і 5 років. Коли геть розкисала, Бека мене балувала: віддавала свої плаття, парфуми. Одного разу навіть нафарбувала мені нігті своїм лаком – якраз перед тим, як я мала мити підлогу.

При господарях соромилась їсти.

Вранці Бека й Скіп пили каву, а я не сміла питати, чи можна мені взяти зі столу круасан. Обідала й вечеряла малими порціями. Боялася, аби не подумали, що об’їдаю. За місяць скинула 15 кіло. Важила, як панський індик – 45. Зморшки на обличчі повилазили, шкіра обвисла. Для фотографії, яку додому висилала, вдягалась у широке й позувала подалі, щоб чоловік не злякався. Коли зрозуміла, що вже нема сил ходити сходами, уночі вставала до холодильника, доки ніхто не бачить. Брала все, що під руку попадалось, і їла під ковдрою. Спала в їхньому спортзалі. Мені там поставили розкладачку.

Другий раз поїхала на заробітки, коли старша донька закінчувала школу і треба було поступати. Я перебралася на північ у Мілан, де вищі зар­плати. Почала доглядати за старими. За місяць бадантою (доглядальницею. – “Країна”) можна було заробити 600 доларів. На їжі й житлі – економія. Живеш із бабою чи з дідом, вариш їсти, годуєш, прибираєш.

Найважче працювати з людьми з хворобою Альцгеймера.

Мало хто погоджується на таку роботу. Але за кілька років навчилася на них не зважати. Бурмоче собі під ніс – хай бурмоче. Гірше, коли буйні: можуть ганяти по хаті, зривати штори, бити посуд. Одну жінку, що переді мною працювала, баба викинула за волосся на коридор.

Великої уваги потребують і старі без пам’яті.

По кілька разів на день можуть забувати, як тебе звати або що роблять. Одна 92-річна сеньйора якось ходила в поліцейський відділок спитати, хто я така, що з нею живу, бо вона забула. А іншого разу мочила підлогу й казала, що хтось залив квартиру по коліна, а вона мусіла відрами черпати й виливати через балкон. Бувають і повні неадеквати – не встигнеш відвернутися, як їсть ґрунт із вазона.

Читайте також: Розпач. Кохання, що довело дівчину до божевілля

Наприкінці працювала без вихідних із бабою у візку та лежачим дідом.

Дід по кілька разів за ніч будив, хотів у туалет, памперса відмовлявся вдягати. А важкий був – спина боліла й руки відвалювалися, наче цілу ніч мішки носила. А баба: то там помий, то там потри.

Горілки й інших високоградусних напоїв італійці майже не вживають.

П’ють вино у помірних дозах – для здоров’я чи покращення настрою. П’яних зневажають. Наші жінки, якщо попадаються на очі роботодавцям напідпитку, втрачають місце.

Дехто з українок намагається знайти чоловіка-італійця, щоб оформити посвідку на проживання.

Тоді можуть п’ять років легально працювати. ­Чоловіка легше знайти на півдні. Італійці кажуть: що бідніші, то добріші.

Якщо ти – молода красуня й за кілька років вивчиш мову, можеш влаштуватися в супермаркет, магазин, кафе.

Приятелька 40-річна Марійка – довгонога, натуральна блондинка – приїхала на заробітки з глухого села на Івано-Франківщині. Працювала в колгоспі дояркою. Вдома чоловік бив так, що живого місця на тілі не лишав. За місяць в Італії назбирала стільки залицяльників, що раніше їй і не снилося. Покинула чоловіка, вивчила двох дітей в університетах Києва, в Італії працює восьмий рік, живе з 50-річним місцевим та ще й водиться з молодим чорношкірим коханцем.

Без контракту найвисокооплачуваніша робота для українок – прибирання.

Платять по 8–12 євро за годину. Знайти таку роботу одразу по приїзді нелегко. Перше прибирання, як підробіток, я отримала від чернівчанки Люди. Серед тутешніх українок вона була найуспішнішою: за три роки надбала стільки клієнтів, що змушена була віддавати їх іншим.

Прибирати треба швидко і якісно за принципом “зверху до низу”:

знімати павутиння, витирати люстри, полиці, заправляти ліжка, підмітати підлогу. Треба не забувати змітати порохи з плінтусів. Якось цього не зробила – й отримала зауваження. Трикімнатну квартиру з великою кухнею, гардеробом, двома санвузлами реально прибрати за 2 години. Коли не встигаю, місця не дуже запилені просто поздуваю – наступного разу допрацьовую. Підлогу мию у двох водах: перша з додаванням мийних засобів, друга – чиста. Дерев’яні поверхні натираю поліролем. Закінчую прибирання санвузлами: крани чищу до блиску, раковини й плитку витираю насухо.

Їхати на заробітки за кордон треба з метою заробити гроші.

І прописати конкретно, на що збираєтесь витрачати: на квартиру, машину, шубу. Я такого не зробила. Подруги купляли в Україні нерухомість, автомобілі. А я за шість років спромоглася тільки на ремонт у квартирі, прибудувати дві кімнати й дати вищу освіту двом донькам. Третина зароблених грошей йшла на телефонні дзвінки додому.

Заробила купу болячок: артроз з’їдає суглоби, покрутило пальці, тиск стрибає.

Проте навчилася не економити на собі. Захотіла десяту пару джинсів чи набір гарної постільної білизни – купила.

Вперше поїхала додому після двох з половиною років заробітків, коли старша донька закінчувала восьмий клас.

У неї почався перехідний період: навчанням перестала займатися, за хлопцями стала дивитись. Молодша теж уже школу відвідувала. Усі родичі, як саранча, злетілися. Стали говорити, що я вже не вернуся, що лишила чоловіка й дітей. Микола був розбитий. Боялася, аби не почав пити. В більшості знайомих заробітчанок розпалися сім’ї, чоловіки поспивалися, а деякі вже на тім світі.

Дуже болить,коли повертаємось додому, а діти не сприймають нас за батьків.

Продовжують думати, що ми – банкомат. Іншої підтримки вони не розуміють, тільки фінансову. Коли запитаєш, як справи, у них є дві відповіді: “Що хотіла?” і “Відстань!”

Адаптовуюся вдома щонайменше місяць.

Особливо вражає зовнішнє, яке встигла забути: розбиті дороги, ями, страшні будинки.

Без роботи в  Україні нуджуся.

Пробувала тимчасово влаштуватись, але 60-річних навіть у продуктовий магазин на 1200 гривень зарплати не хочуть брати. Тепер думаю, як прожити на півтори тисячі моєї пенсії та 3 тисячі чоловікової зарплати. Добре, що трохи запасів макаронів, кави й соусів з Італії привезла.

Кожен раз коли їду в Україну, обіцяю собі й рідним, що це вже назов­сім. Але довго без грошей не можу. Надивлюся, як тут люди бідують, вертаюся назад. На скільки мене цього разу стане, не знаю.

Джерело.