Станція «Ранок»

Галина незчулася, як настала ніч. Краєвиди за вікном вже давно перетворилися на суцільний морок, крізь який вряди-годи проривалися скупі вогники ліхтарів чи вікон чужих осель. Хтось із її сусідів вимкнув світло, і в купе стало темно. Дівчина сиділа на чистій постелі, притулившись щокою до прохолодної шибки, слухала стукіт коліс і далі подумки перебирала всі можливі варіанти історії, яку має розповісти своїм батькам завтра вранці. А історія неодмінно має бути.

Спершу хотіла вигадати, що батько її дитини на війні. Пішов захищати Україну від ворогів. Пішов і зник. Досі не озива­ється. Але ж тоді почнуть розпитувати про його рід, просити адресу батьків, вишуковувати, випитувати… Навіть якщо скаже, що загuнув, виникне той самий ряд логічних запитань, на які не зможе відповісти.

Правду? Ні! Нізащо! Її родина надто консервативна для такої правди. О Боже, якщо вона скаже своїм батькам, що завагітніла під час курортного роману з одним синьооким шатеном, у якого навіть не попросила на прощання номер телефону, бо ж залишила свій і була певна: він сам неодмінно знайде її в Києві…

Що це було її перше справжнє, може, найпристрасніше, а можливо, і єдине на все життя кохання… Що вона цілком піддалася своїм почуттям і відчуттям, не бажаючи замислюватись про наслідки, насоло­джувалася кожною хвилиною, проведеною з коханим… Ні, її батьки до кінця життя не пробачать їй такої правди. Це ж буде найбільшою ганьбою для їхньої родини! Навіть страшно уявити реакцію мами. А батька?.. Вони виховували доньку так строго, так вірили в її порядність…

Провінційна дурепа! Може, й так. Та все ж таки у неї було, хай і нетривке, але справжнє щастя. І дитина – плід цього щастя. Тож про aборт навіть не думала. Пам’ятає, як кілька її університет­ських товаришок вдалися до такого гріха і потім дуже сильно каялися, бо майже щоночі їм снилися ненаро­джені діти із закривавленими очима і простягнутими руками, ніби благали про порятунок. Ні, Галина б точно збожеволіла від такого!

Вирішила нікому нічого не розповідати, поки не вигадає найкращий варіант історії. Чи, зрештою, поки не виросте живіт. Не казала ні шефові фірми, у якій працювала, ні своїм колегам, ні подрузі Марині, разом із якою вже кілька років винаймала в Києві житло.

Сумно усміхнулася темряві. Марина завжди глузувала з товаришки, називаючи її «ходячою цнотою», бо ж сама, одного разу відірвавшись від батьків, загуляла в столиці, як казала, «на повну потужність». Галина вже давно загубила лік кавалерам своєї колежанки. Лише мовчки дивувалася їй: як може з такою легковажністю змінювати чоловіків? Як їй не бридко від самої себе?..

І ось тобі на – сюрприз. Від «ходячої цноти». Марина одразу все зрозуміла, а­дже зміни, які відбулися з Галиною, були більше ніж очевидними. Довго випитувала всі подробиці, потім «по-дружньому» запропонувала Галині пошукати «того падлюку» і силоміць відвести його до РАЦСу. Але дівчина навідріз відмовилася. Вона навіть не була певна, що Богдан – це справжнє ім’я батька її дитини.

Зрештою, ніхто нікому нічого не обіцяв. Їм просто було добре вдвох. Це був період, епізод, про який він, можливо, вже давно забув. А от вона не зможе… Ніколи.

Погладила себе по животі. Відчула легенькі поштовхи зсередини. Зрозуміла, як сильно любить того, хто живе у ній. Здалося, що от-от розрида­ється від власної любові. Обережно встала і вийшла в коридор. Поки йшла до вбиральні, мимохіть зазирнула в останнє купе, двері якого були відчиненими. Побачила там двох хлопців у камуфляжах, пляшку горілки на столі і… милиці, що лежали містком між двома нижніми полицями, на яких сиділи хлопці. Коли поверталася, купе вже було зачиненим.

Довго вертілася у своїй тимчасовій постелі, намагаючись обрати якомога зручніше положення, але заснути так і не змогла. Було затісно – і тілу, і думкам. Ніяк не могла вигадати історію для батьків, а час до зустрічі з ними невблаганно скорочувався. Про це нагадував стукіт коліс, ніби цокіт годинника.

Залишався хіба що запасний варіант – історія про зґвалтування. Але ж це так принизливо! Запитають, чому вона досі не подала до суду, не сказала їм, почнуть розпитувати, де це і о якій порі могла вештатися порядна дівчина, що на неї напали ґвалтівники. Мама зомліє, а тато… Ні, краще про це взагалі не думати. Її батьки ніколи не зможуть прийняти дитину якогось маніяка…

Знову закортіло вийти. Біля туалету наштовхнулася на одного зі солдатів. Він стояв біля відчиненого вікна і курив. На вигляд йому років тридцять, дуже худий, із неголеним обличчям і втомою в очах.

– Прошу, – чемно відступив перед Галиною.

Лише кивнула замість «дякую». Коли ж вийшла, хлопець знову до неї заговорив:

– Кого чекаєш?

– Лікар каже, що дівчинку.

– Це добре. Не відправлять на війну.

Вона змовчала. Але йти до свого купе теж не квапилася. Відчувала потребу у розмові з цим незнайомцем. Це могло відволікти її – бодай на деякий час – від власних проблем.

– Чоловік хоч не на війні?

– Ні.

– Це добре. Дай Боже, аби пронесло. Бо там немає нічого хорошого.

Хлопець замовк, докурив цигарку й викинув недокурок у вікно. Галина злякалася, що він може піти, залишивши її наодинці з власними гнітючими думками. Тому вирішила сама продовжити розпочату розмову.

– А ви давно на війні?

– Майже сім місяців. Мабуть, стільки, скільки вашій вагітності.

Галина вмить зніяковіла перед хлопцем.

– Повертаєтеся?

– Ні, супрово­джую побратима.

– Він поранений?

– Якщо те місце, де раніше була нога, можна назвати раною, тоді так.

Дівчина відчула, як їй до горла підступає глевкий шматок повітря. Не знала, що ще запитати, щоб утримати біля себе цього випадкового нічного співрозмовника, та нічого путнього не приходило в голову.

Нарешті хлопець заговорив сам:

– Без ноги можна жити. І без двох живуть. Але для мого друга це велика трагедія. Він пролежав у госпіталі півтора місяця, за цей час тричі намагався накласти на себе руки. Його батьки нічого не знають, бо він завжди їм каже телефоном: «Усе гаразд, живий-здоровий». Хочу відвезти його до себе додому. Може, вдасться знайти якогось психолога, аби повернув йому бажання жити. Ну, а поки що рятую його оковитою, хоча й знаю, наскільки це оманливі ліки…

– А дівчина в нього є?

– Колись була. Не стій довго біля відчиненого вікна, бо можеш застудитися. Мусиш берегти себе і дитину.

Після цих слів хлопець галантно відчинив перед Галиною двері в коридор.

Дівчина повернулася до свого купе і знову спробувала заснути. Але їй це ніяк не вдавалося. Думок удвічі побільшало. Тепер вона думала про того хлопця, який спить у кінці вагона. Її проблема порівняно з його трагедією просто смішна. Навіть соромно зіставляти. Хто знає, може, його поранило так, що він позбувся не лише ноги, а й можливості бути з жінкою, бути батьком… Тому й трагедія. Тому не бачить сенсу жити далі. На жаль, такі випадки не рідкість.

І раптом – мов спалах – Галину осінила одна божевільна, позбавлена будь-якого здорового глузду ідея. Запропонувати тому хлопцеві… ну, як би це правильніше сказати… руку і серце, чи що?.. А чом би й ні? Так вона порятує і себе, і хлопця. Хоч би тільки він не вийшов раніше, ніж вона… Але як вона собі це уявляє? Увійде вранці до нього в купе, розбудить, стане на одне коліно і скаже: «Прошу, стань батьком для мого байстряти»…

Ні, вона таки справді пришелепувата, якщо навіть припускає таку думку. Невже страх перед батьками аж настільки сильний, що готова пов’язати свою долю з першим-ліпшим чоловіком, якого досі навіть не бачила? Як вона житиме все життя з нелюбом, та ще й інвалідом? Так, це правда, він герой.

Але ж не її герой. Бо вона його не кохає. Бо й далі кохає «отого падлюку», який, можливо, після їхнього роману змінив не один десяток дівчат… Хіба варто йти аж на такі жeртви? Таки божевільна… Краще вже скаже батькам, що зґвалтували… Краще буде сама, без чоловіка. Головне, що вона скоро народить і вже ніхто не зможе відібрати у неї цього священного права – бути мамою, дарувати життя, радіти новому життю, любити свою дитину безмежною чистою любов’ю…

Галину розбудив дзвінкий голос провідниці:

– За півгодини прибуваємо! Здавайте постіль, вмивайтеся, бо я скоро зачиню туалет!

Дівчина хутко підвелася з ліжка, схопила рушник, вибігла в коридор і… ледь не зомліла. Назустріч їй, опираючись на милиці, стрибав на одній нозі… її Богдан.

Анна БАГРЯНА

Posted in «Найкращі жіночі історії»