У двох світах: життя за кордоном важке, а вдома пусте

Хто б що не говорив, а переїзд з одного місця проживання, де ти пустив у рідну землю свої корені, в інше – моральна травма. У Віри Михайлівни їх було дві. Вона виїхала з рідної Збаражчини у далеку Англію 22 роки тому, а чотири роки – як повернулася назад. Здавалося, сплелися світи нероздільним вінком, але ж ні… Розділилися. І як їй тепер живеться у цьому новому старому світі? Незатишно. Ох, як незатишно!..

Життя не пошкодувало чорних ниток у її долі. Але вона – сильна натура. Тому радше вдається до світлих споминів.

Як добре, що колись подруга порадила придбати на Україні квартиру!.. Вона тепер має свій куточок, своє кубельце. Віра – жінка красива, симпатична, тому й прилаштувала на свій смак дорогі її серцю дрібнички на поличках широкого буфету: різні статуетки, колекцію ляльок, оригінальний посуд… Жінка навіть квіти привезла з собою – якісь широколисті особливі фіалки, що аж тісняться на широкому вікні, усміхаючись сонцю.

Кожна річ – приємний спомин, пов’язаний з певною подією, захищеною ним глибоко у пам’яті.

У квартирі Віри Михайлівни зразу впадають у вічі фотографії. Їх безліч. Розставлені в рамках, у фотоальбомах. Вони – свідки її незвичайного життя. Ось – рідний брат, Микола Михайлович Гудима, який , відчуваючи неабияку відповідальність за здоров’я сестри, вивіз її майже силою за кордон, аби полікувати.

Ось її другий чоловік – Омелян Капроцький, за походженням українець з Бучача, як і батько. Мама – полька. А він на той час – англієць. Віра вийшла за вдівця з чотирма дітьми, на 15 років старшого за неї. Скільки зусиль вона доклала, аби у її новій сім’ї стало краще, ніж було. Це видно з інтер’єру у будинку, на ділянках біля хати. Запишніло подвір’я квітами, а город – любовно вирощеними овочами.

Задивлялися сусіди, мало що не екскурсії довелось проводити, розповідаючи про дивовижні для англійців зміни. Не одному тамтешньому чоловікові хотілось би мати таку працелюбну українку.

Віра Михайлівна теж поринула у незвичайний світ української діаспори. Варто глянути на її весільне фото: вишита чудовими узорами українська сорочка, незвичайно багатий на візерунки сардак… На інших – участь у святкових та буденних акціях, демонстраціях. Діаспора закупила землю, побудувала літні будиночки. Бувало, з’їжджалися на околиці міста українці звідусюди, навіть з Канади. Особливо незабутніми були збори на Зелені свята.

Я зустріла там справжніх патріотів, що не забули рідного краю, рідної мови, мелодійних українських пісень. Це тепер наші люди ніби відродили себе самих, згадуючи свої традиції, звичаї, – каже жінка, перебуваючи думками десь далеко, в тому туманному Альбіоні, листаючи сторінки фотоальбомів, називаючи українські та англійські імена своїх колишніх друзів.

Кожен їй дорогий, чимось пам’ятний.

Ось на фото її велика сім’я, про яку вона дбала. Виростали чоловікові і тепер уже її діти, одружувались, створювали власні сім’ї, однак приїжджали на вихідні. Готувала, пригощала, як своїх. Поки жив чоловік, усе було гаразд. Вродливе обличчя господині засновують сумні спогади.

…Чоловіка не стало. За кордоном свої порядки. Люби – не люби чужих дітей, дбай про них – вони своє знають: у спадок їм повинна перейти батькова частка майна. Тобі ж – п’ята… Хоч ти разом з чоловіком купувала нову хату, дбала такі довгі роки про сімʼю, мусиш продати будинок і розділити одержане на 5 частин. Забирайся, куди знаєш. Ох, нелегко нашим українцям звикати до такого ставлення до батьків.

За кордоном у побуті відкинули «по батькові»: одні імена. Уже й ми переходимо на те «пані Віро». Інколи задумаєшся: чи на добро це, чи не веде це до безпам’ятства про своїх батьків? Мабуть, доля правди в цьому все-таки є.

Віра була в розпачі. Їй раніше співчували знайомі. Ніколи не забуває доброї подруги – польки Марії, яка відвідувала її в лікарні після тяжкої операції, допомагала вдома. Після смeрті чоловіка першими прийшли на допомогу англійці польського походження Крися і Лєшек – брат і сестра. За добро віддячили добром: адже Віра, сама на милицях, відвідувала їхню стареньку хвору матір Анну Пілярську, що жила по сусідству.

Крися, за професією адвокат, і її чоловік Джеф Белл взяли на себе всю підготовку будинку до продажу, а далі – й усі судові справи. І навіть, коли будинок був проданий і треба було його негайно покинути, забрали Віру на тиждень до себе додому разом із зятем Володимиром і його сином Любомиром, які приїхали, щоб перевезти родичку на Україну.

А хіба раніше життя Віри не оперізували чорні смуги? Народжена з однією коротшою ногою, не один раз оперована, місяцями – в гіпсі, три автомобільні аварії… Лише цей перелік вимагає від сторонньої людини глибокого співчуття, а що вже казати про саму носійку цих трагедій і бід?!

Віра Михайлівна щиро вдячна землякам, співпрацівникам Збаразького заводу «Квантор», які домоглися путівки для тримісячного лікування в Криму. Саме там вона познайомилася з поетесою із Мінська Мариною Наталич (справжнє прізвище Наталія Давиденко), дружба з якою витримала роки і продовжується досі. Поетеса завжди підтримувала Віру морально, а це багато важить.

Жінка з щирою вдячністю говорить про збаражанок: Лесю Василівну Годованець, Надію Григорівну Буру, Володимиру Іллівну Журибіду, Стефу Олексіївну Належиту, Галину Іванівну Макух…

Зі спогадів випливає історія її першого одруження, що не склалося. Красень, оптиміст, не вірячи в серйозність хвороб майбутньої дружини, одружившись, попав у справу групового злочину, хоча сам не був винен, за винятком недогляду з його боку, і був засуджений на 5 років. У той час у молодій сім’ї народилася донечка Оксанка.

Відбувши покарання, переконавшись все-таки, що надії на повне одужання дружини немає, запив, зв’язувався з іншими жінками, які не дуже ним дорожили. Одна навіть виганяла його з квартири. Свекруха попросила Віру: «Поїдь, забери його звідти». Послухала невістка чоловікову матір. Яку силу волі вона проявила, привізши матері сина, а собі – чоловіка, що зрадив.

Пробували відновити сім’ю. Народилася друга донечка. Та подружнє життя було нетривалим. Триразове лікування від алкоголізму не дало результатів. Розлучилися. Однак Віра не забороняла колишньому чоловікові приїжджати в будь-який час додому.

– Хіба можна інакше? Він – батько. Він помагав будувати дім, у якому живемо, – чули від неї родичі, сусіди.

Ох, ті чорні смуги. Вони тепер такі дрібні: її не радують кинуті недопалки будь-де, немиті, невідремонтовані під’їзди, недбайливі люди, що занехаюють бур’янами землю. Не витерпіла – розбила квітничок біля будинку, хоч сама живе аж на третьому поверсі. Ось і милує око осередок квітів. А поряд? Глянеш – і не сказати… Брак бажання чи рук сусідів?

Найсвітлішою сторінкою її теперішнього життя є прихід дочок: Оксанки, Маринки, онуків. Оксана, старша, працює поблизу. Прийдуть – розвіють смуток, обнадіють. І самі наберуться материнського уміння і витривалості, дбайливого ставлення до своєї зовнішності. Адже мати завжди охайна, з вишуканими манерами, з гарною зачіскою. Мабуть, недаремно була найдосвідченішою перукаркою у місті, до якої завжди красуні стояли в черзі.

А ще Віра пише вірші. Найчастіше це трапляється у час вагань, тривог. Добре пам’ятає свій перший вірш на чужій землі:

О, краю мій рідний –

Моя Україно!

Прошу я: мені ти прости!..

Не знаю, чи зможу

Назад повернутись.

Та в снах моїх будеш лиш ти.

Не знаю, як зможу

Прожить на чужині,

З незнаними досі людьми.

О, Боже єдиний!

Тебе я благаю:

Мене під опіку візьми!

Бог взяв українку під опіку, повернув на рідну землю, після 22 років розлуки. Тепер треба звикати до нової України. Та віриться: вона зуміє, вистоїть, прощаючись із далеким зарубіжжям і ступаючи на поріг рідної країни!

Олена РУТЕЦЬКА. м. Збараж.

За матеріалами видання “Наш День”