Як Олька у Японію на заробітки їздила…

Недарма хтось придумав мудру приказку про українців: “Нашого цвіту – по всьому світу”. Куди тільки не заносить їх доля. Так міркували дві подруги, смакуючи справжнім японським зеленим чаєм, слухаючи розповідь Ольки, яка спробувала заробітчанського щастя аж… у Японії.

– Після закінчення нашого коледжу культури і мистецтв п’ять років я “варилася” у духовно-культурному житті свого села, – з іронією почала оповідати Олька.

– “І швець, і жнець, і на дуді грець”. Це як про мене сказано. На ціле село було п’ять дівчат-підлітків і два хлопці. Але і для них я старалася. Дискотеки організовувала, раз у квартал – концерт із залученням школярів, а ще вистави як режисер-постановник тягнула на своїх плечах. Коротче, за тисячу гривень зарплати викладалася на 200 відсотків. Мене хвалили, а молодь навіть з далеких сіл старалася на вихідні втрапити до нас на танці.

Могла б так жити-поживати, принца на конику чекати, але якось потрапила їй в руки обласна газета з багатообіцяючим оголошенням: “На роботу в Японію потрібні дівчата з хореографічною освітою для навчання місцевих дітей танців. Знання англійської не обов’язкове. Переліт за рахунок фірми. Проживання у чотиризірковому готелі. Деталі за телефоном…”

– І який нeчиcтий штовхнув мене набрати номер? Приємний жіночий голос запропонував приїхати в офіс для співбесіди та уточнення деталей. Із собою просили мати паспорт, диплом, та п’ятсот доларів – перший внесок для укладення договору.

Зелені на “чорний день” одразу були вийняті з кишені бабусиної шуби, і я рвонула на пошуки щастя. Там було ще з десяток таких сільських дуреп, як і я. Нам так запудрили мізки суперовими умовами праці, високими заробітками (1500 баксів у місяць!), проживанням у просторому готелі, навіть фото показали, що ми, наче риби, роти відкривали і очима лупали.

Вдома батькам сказала, що з подругою збираюся на заробітки в Росію. Моя Катька дійсно мала багату тітку у Москві, так що байка зійшла за правду. І ось я з чемоданами сиджу в Домодєдово і чекаю літак в Токіо. Ледве пережила 12 годинний переліт.

Мене зустрічає маленький жовтолиций чоловічок і, усміхаючись, почав лепетати: “Сікрка-макока! Велком. Ю вери найс…” Дай, Боже, здоров’я нашій вчительці англійської мови Тетяні Петрівні, яка зуміла вдовбати у голови неслухняних учнів елементарні знання. Я таки розібрала, що хлопці-япошки захоплюються моєю красою, бо я ж дівка нівроку, і це додало гарного настрою. Тому зі спокійним серцем запхалася у старенький мікроавтобус.

Не встигла помилуватися місцевими краєвидами, як зморив сон. Прокинулася від несміливого дотику руки. “Фініш, хеллоууу, фініш”, – ага, це так вузькоокий парубок давав знати, що ми дісталися місця. Ой… Що це за кукурудза навколо мене? А між нею маленькі картонні будиночки, наче з казки. Де ж готель, у якому має проживати моя персона?

Поки лупала очима, япончик взяв мою валізу і попрямував до однієї хатини. У ній було три кімнати розміром три на чотири. В одній комірчині жили чотири румунки, в іншій – три філіппінки. Мені, як “вери найс гьорл”, дали у розпорядження порожню кімнату без сусідок. Особливої уваги заслуговує ліжко. 165 сантиметрів у довжину! Людоньки, а у мене ж ріст 180! Япончик лише винувато всміхнувся, глянувши, як звисають з неї мої ступні. Та мені було не до сміху.

Після побаченого “готелю” чорні думки почали закрадатися у голову щодо майбутньої роботи.

А увечері нас чекали танці, але не з маленькими японськими дітьми, а у місцевому барі. Рожеву пелену жорстоко скинули з моїх очей. Вперше побачила блискучу жердину посеред сцени. Ага, на таку в нас у селі сіно складають, а тут треба біля неї крутитись.

Японець наглядно все продемонстрував, і разом з румункою із сусідньої кімнати ми одягнули блискучі купальники і взялися, як уміли, вихилятися. Заняття у культучилищі не забулися. Поєднувала я танець живота і танго, вальс і латину. Це було казна-що, але японці лише із захватом блимали очима, свистали та пхали зім’яті купюри.

Бридко і соромно було, та діватися не мала куди – грошей на зворотній шлях не було.

Якось одного вечора у своєму мініатюрному ліжку я помітила такого ж манюнього япончика! Він тягнув до мене рученята і щось лепетав на своїй мові. А коли я відкрила свого рота, із сусідньої кімнати прибігли філіппінки, і переляканий кавалер ледве встигнув вскочити у зашкарублі чоботи та дав драла.

Наступного дня наш менеджер з осудом дививися на дyрнувату “юкрейніан гьорл”. Певно, йому доклали про невідомого . На жаль, відтоді, зменшилася кількість шанувальників, які так легко віддавали грошики, після моїх танців. Щоб швидше зібрати потрібну суму, я влаштувалася посуд мити.

Дивлячись, з яким завзяттям беруся до справи, за деякий час довірили туалети прибирати. О, в Україні навіть у найкрутіших готелях такої чудо-техніки нема!

Винахідники-японці розробили унікальні унітази. Вони нагріваються до температури тіла. При наближенні людини кришка автоматично піднімається і лунає музика. А коли ви зробили свою справу, невідомо звідки витягується якась трубка, і акуратний струмінь теплої води миє те, що ми в селі витираємо туалетним папером. А потім ще й фен підсушує.

Я була вражена! Аж сміх розібрав від такого сервісу. Згодом звикла. Коли спускаєш воду, унітаз щось вічливо запитує японською. Та після того, як я необережно стукнула його шваброю, мудрагельський голос зник. Так минали мої дні. Увечері – танці, вночі – миття посуду та туалету. Постійно снилася домівка, наш задрипаний сільський клуб та мої милі неповнолітні шанувальники. Втома та огида оселилися на моєму обличчі.

Оля-сан, чому Ви не всміхаєтеся клієнтам? – сердився менеджер нашого клубу. – Це треба робити щосекунди.

– Та ну тебе… – з насолодою українською відповідала.

А потім витискала із себе покірну усмішку і бралася за роботу.

Лише за два місяці вдалося заробити на зворотній квиток. Одного прекрасного дня я прийшла до нашого менеджера з чемоданом. Він підозріло глянув на речі і мовив:

– Ольга-сан, Ви куди?

– Айм комбэк ин май хом! – майже крикнула я. – Айм донт ворк!

До честі власника закладу, ніхто мене не тримав, не грозив прuбuти та закопати у кукурудзі, яка так нагадувала про Україну. Спокійно віддали усі гроші, мило усміхнулися і на прощання додали:

– Гуд бай, найс гьорл!

А потім ошелешили японською: “По кеда таракана” – що означає: “До нових зустрічей”. Ні-ні, таких заробітків більше не витримаю.

Наталія ВЕЧОРОВА

Читайте також: Мати стала зайвою

За матеріалами видання “Вісник”