Іноді, щоб усвідомити прості речі, варто задуматись. Тоді очевидне стане осмисленим, а сприйняття особистим і глибоким.
Перечитуючи рядки, писані іноді на коліні іноді в наметі, а іноді і в окопі (бо і пілоти там опиняються), уявляв ті події, а головне знайомився з людиною. На жаль знайомство було можливим, лиш таким – ветеран пoмeр в 1999 році. А дуже шкода. Шкода людини, а також шкода бо я так захотів почути живу розповідь про ті події, про бoйові oпeрації, про дружбу і зрaду.
Хотів би послухати про курйози і перипетії, які були. Дізнатися, як жив потім… розпитав би трохи про дітей, про роботу на “кукурузнику”, яким літав в мирний час, про перших внуків, про дружину, яку любив усе життя… Після таких думок прийшло інше розуміння – кожна стара людина це ціла історія.
За старістю ховається життя, воно в середині, воно в думках, воно в спогадах. Радості, печалі, успіхи, провали, кохання, цікаві люди на життєвому шляху і неповторні події.
Все зібрали в собі оті старенькі бабусі, які “обнагліли”, які “весь тротуар зайняли молоком і яблуками”, які “напошту ходять тільки щоб посваритися”. Оті дідусі, які “задовбали з возиками на базарі”, які “вже п’ять хвилин решту в магазині рахують”, які “починають дурні розмови в транспорті”…
Вони прожили, відчули, побачили в рази більше аніж ми з вами. І зовсім не зайвим, і навіть потрібним, і дуже цікавим було б знайомитись з їхнім життям. Поки живі…
Автор: Андрій Шкула
Читайте також: Мiй батько руйнував церкви та каплицi… А спoкутують за це навiть нашi правнуки
