Затиснув голову руками і протяжно завив.” Господи! Що ж ми наробили.”

Їм випало в житті одне нещастя на двох. Нещастю було ім’я Любов. Така любов, коли хвилинна розлука здається цілою вічністю, коли, перебуваючи далеко від коханого, сохнеш, ні їсти, ні пити не можеш … Коли кожен погляд нескінченно дорогий, коли непотрібно слів, тому що відчуваєш все кожною клітинкою …

Але любов їх була заборонена. Вони знали це з самого початку, але нічого не могли з собою вдіяти. Їх любов була порочна. Вони були двоюрідними братом і сестрою.

З самого дитинства Ольга і Максим були практично нерозлучні. Олі мама, Тетяна, і Володимир, батько Максима, були людьми дуже зайнятими і часто підкидали дітей своєї матері, Тамарі Миколаївні. А малюкам тільки того і треба було. Вони були дуже дружні і, зустрічаючись в улюбленої бабусі, годинами могли сидіти над мозаїкою, малювати, читати книжки. Дорослі милувались …

Їх навіть в школу віддали поруч з бабусиним будинком, щоб Тамара Миколаївна могла забирати дітей до себе, поки батьки на роботі. Смішно, але дівчинка часто допомагала брату робити уроки, хоча вчилася на клас молодше. Зате Максим був надійним захисником від зухвалих хлопчаків, що пристають до симпатичної Олі.

Коли прийшов час, що називають дозріванням, коли хлопці й дівчата починають цікавитися один одним, Оля перша зрозуміла, що всі хлопці, на яких вона могла б звернути увагу, не йдуть ні в яке порівняння з її братом. А ще вона помічала, що, коли Максим починав розповідати їй про дівчат, щось починало неприємно нити у неї в грудях, і далеко не відразу вона зрозуміла, що це не що інше, як звичайні ревнощі. Коли Оля, сміючись поділилася з братом своїм відкриттям, той дивно на неї подивився і сказав: “Знаєш, у мене абсолютно така ж історія … Коли ти про свого сусіда по парті розповідаєш, я готовий його вбити!” Тоді вони лише посміялися, але якийсь осад від цієї розмови залишався у обох ще довгий час, і більше вони вважали за краще не говорити на цю тему.

Коли Ользі виповнилося 16, її, що їде на велосипеді, збuла машина. З важкими трaвмaми дівчина потрапила до лікарні. Максим в цей час був далеко, він займався гірським туризмом і був в черговому поході. Повернувся через тиждень після того, що сталося і, як тільки почув про біду, відразу ж кинувся в лікарню. Увійшов в палату, побачив худеньке, в синцях обличчя, безвольно звішену з ліжка тонку руку з опуклою кісточкою на зап’ясті. До горла підкотився клубок, і Максим насилу стримав сльози.

Ольга, відчувши, як чиясь нескінченно рідна рука дбайливо тримає її долоню, відкрила очі, побачила Максима, через силу посміхнулась.  Вона зрозуміла, чого їй так не вистачало всі ці дні, після того як прокинулася в лікарняній палаті. Крізь каламутну пелену, що  застилала очі, серед  людей, що метушились навколо неї, вона весь час шукала його. І від того, що не знаходила, ставало ще болючіше, ще важче було дихати. Тепер же – інша справа. Макс поруч, а значить, все прекрасно.

Він майже не відходив від неї весь цей час. І медсестри захоплено говорили: “Олю, який же в тебе хлопечь чудовий! Повезло тобі”. Ось тоді вперше в житті Ольга зрозуміла, що більше всього на світі вона шкодує, що Максим її двоюрідний брат.

Максим служив в армії, вони писали один одному довгі листи. І день, коли він повернувся, був для них найщасливішим.

Свою любов вони приховували від усіх. Спочатку навіть від самих себе. Але якось, залишившись одні на дачі і випивши по келиху вина, раптом почали говорити один одному про все, що було, що є, що буде … Вони близькі родичі, і цим все сказано. А злочинні поцілунки, дотики тремтячих рук і переривчасте гаряче дихання, що переходить в забуття … Це потрібно викинути з пам’яті, закреслити, змити … Сховати всі докази …

Про головні докази Ольга, гірко плачучи, повідомила Максу через пару місяців. Він слухав її плутану мову, і в ньому закипало щось неймовірне, щось, подібне  до божевілля, долало його. Він притиснув Ольгу до себе і тихо, але твердо промовив: “Все! Досить! Ми будемо разом, ми скажемо всім, що у нас буде дитина! Я більше не хочу приховувати, не хочу боятися. В кінці кінців, раніше же одружувальсь на кузинах. Не так багато років минуло з тих пір. Я люблю тебе “.

Потім була сімейна рада.  Ольга,яка гірко плакала, похмурий Максим, батьки,що перебували в шоці. Бабусю вирішили поберегти і не просвячувати в цю “страшну” справу. Так і залишилася вона в невіданні.

Коли закінчилися потоки вигуків, взаємних докорів і принизливих слів, перейшли до головного питання – до вагітності. Тут думка батьків повністю збігалося: від цього страхітливого і порочного факту треба позбавлятися, і як можна швидше, поки ніхто нічого не дізнався. Головний аргумент – можливість народження неповноцінної дитини.

І скільки не переконував Макс, що це зовсім необов’язково, що від родинних шлюбів бувають абсолютно здорові діти, все було марно. Найбільше Максима вбивало те, що він бачив в очах коханої. Нещасна дівчина все більше схилялася до думки батьків. І він розумів, що не зможе її переконати. Настільки великий був її страх перед майбутнім.

Незабаром дитини не стало. А Ольгу, яка перебувала в стані абсолютної апатії, вирішили відправити подалі від Максима. Трохи оговтавшись, вона поїхала до іншого міста, до своєї бабусі по батьківській лінії. Та так там і залишилася. Через пару років вийшла заміж за успішного бізнесмена. Тільки от дітей у них не було.

Депресії перетворили її в замкнуту постарілу жінку, відірвану від зовнішнього світу. Ольгу намагалися лікувати, показували кращим фахівцям, возили в хороші санаторії. Ніжно люблячий чоловік не раз заводив розмову про те, щоб усиновити дитину.

Але вона не хотіла в цьому житті більше нічого. Лише іноді, коли нікого не було поруч, вона діставала старі листи Максима, перечитувала вже давним-давно напам’ять вивчені рядки і плакала. Щось світле і тепле на кілька миттєвостей прокидалося в її душі, коли в пам’яті спливало найрідніша на світі особа.

Минуло кілька років. Одного разу Ользі зателефонувала мати і попросила приїхати. Вісімдесятилітня бабуся, у якої виявили рaк, перебувала при смeрті і хотіла попрощатися з рідними.

Ольга вперше за довгі роки поверталася до себе додому. Коли вона піднімалася сходами в бабусину квартиру, перед очима, як у кіно, пронеслися “кадри” з її життя. Сюди вона піднімалася тисячі разів разом з Максимом … Ольга подзвонила. Двері відчинив чоловік. Вона остовпіла, широко розкрила очі і дивилася, не кліпаючи … Повільно в свідомість почало прояснюватись: це ВІН. Ольга не встигла нічого сказати, з кімнати вийшов батько Максима, гірко подивився на неї і жестом запросив увійти в бабусину кімнату.

Тамара Миколаївна, побачивши внучку, яка по незрозумілим їй причин раптово виїхала кілька років тому, тихо заплакала. Вона очікувала побачити красиву, яскраву, молоду і квітучу дівчину. А побачила суху, згорблену, не схожу на її внучку жінку з темними колами навколо очей. Коли Ольга встала на коліна поруч з її ліжком, Тамара Миколаївна тихо заплакала: “Що ж з тобою сталося, дівчинка моя? Хто ж тебе так змучив, висушив?” Ольга лише мовчки схилила голову і уткнулась губами в зморшкувату бабусину руку. Батьки Максима і Ольги дивилися кожен перед собою, а на обличчі Максима лише швидко заходили жовна.

Через кілька секунд Тамара Миколаївна набрала побільше повітря в легені і заговорила. Вона прощалася зі своїми близькими, даруючи кожному добрі слова та побажання. Коли черга дійшла до Тетяни, Тамара Миколаївна на хвилину зупинилася, ніби замислилася …

– Танечка, донечко! Ти знаєш, як я тебе люблю! Як тато наш покiйний любив тебе … Ми в тобі душі не чули. Але зараз я повинна сказати тобі правду. Напевно, не маю права промовчати. Таня, ми з татом тебе удочерили, коли ти була зовсім крихтою. Моя найкраща подруга, Ліля Чернишова, помeрла відразу після полoгів. Чоловіка в неї не було, ми взяли тебе і ніколи про це не шкодували. Ти он яка чудова виросла і Олечку подарувала мені, онучку улюблену … І хоч ви з Володею не рідні брат і сестра, ми любили тебе не менше, ніж його …

Вона не встигла договорити, бо Ольга, яка стояла біля стіни, раптом почала повільно сповзати на підлогу. Максим затиснув голову руками і протяжно завив. І раптом в повислій важкій тиші надривно пролунав голос Володимира Петровича, батька Максима: “Господи! Що ж ми наробили …”

Читайте також: Над ними плакала верба. Ваша дочка викинулася з вікна 

Джерело.