Федір повернувся додому раніше за дружину. Світлана ще два дні тому попередила, що у четвер у них на роботі буде ревізія, тож вона затримається. Чоловік роздягнувся, зайшов у вітальню, увімкнув телевізор і вмостився на дивані, коли пролунав дзвінок у двері.
— Хто б це міг бути? У Світлани ж свій ключ, — здивувався він.
На порозі стояла мати — Антоніна Василівна. Вона буквально влетіла у квартиру, не чекаючи запрошення.
— Синку, я тобі зараз таке скажу! — почала вона. — Мені Валентина Іванівна все розповіла.
— Що трапилось, мамо? — насторожився Федір.
— А те, що твоя дружина Світлана має власну квартиру. І не просто має, а здає її! І гроші від тебе приховує!
— Мамо, — Федір зітхнув, — твоя Валентина Іванівна відома пліткарка. Не слухай її.
— Та я ж розумна, синку, — образилася Антоніна Василівна. — Знаю, що вона любить перебільшити, але цього разу все правда. Племінник тієї самої Валентини Іванівни орендує у твоєї Світлани двокімнатну квартиру. Вісімнадцять тисяч гривень платить — і ще дякує, що недорого. Вже три роки там живе! А до того теж хтось у неї винаймав житло.
— Оце так новина… — промовив Федір, розгубившись. — І чому ж дружина мені нічого не сказала?
— А ти сам у неї й запитай, коли прийде, — з переможною інтонацією мовила мати. — Хоча тут і так усе ясно. Вона собі відступні готує: назбирає грошенят — і піде від тебе, ще й обдере, як липку!
Федір нічого не відповів. Усередині вирували різні емоції.
Через годину повернулася Світлана — стомлена, але спокійна. Мати вирішила не йти — хотіла почути, як невістка викручуватиметься.
— Ну що, Світлано, викладай, які у тебе секрети від чоловіка? — одразу пішла у наступ свекруха.
— Та ніяких секретів у мене немає, — спокійно відповіла Світлана, роздягаючись.
— А квартира на Соборній, будинок двадцять п’ять — це, по-твоєму, не секрет? — підвищила голос Антоніна Василівна.
— Який же це секрет? Це моя квартира, — щиро здивувалася Світлана.
— Значить, ти гроші з сім’ї ховаєш? Квартиру здаєш, а чоловіка за носа водиш! — сердито вигукнула свекруха.
— Свєта… — нарешті втрутився Федір. — А звідки у тебе квартира? І чому ти мені ніколи про неї не казала? І головне — куди ти діваєш ці гроші?
Світлана поставила сумку і повільно подивилася на чоловіка — спокійно, але твердо.
— Це квартира Лариси Іванівни. Вона була двоюрідною тіткою моєї мами. Три з половиною роки тому родички не стало. Я ж розповідала тобі про це, Федю. Пам’ятаєш, ти тоді відмовився мене туди відвезти? Сказав, що не маєш часу. А коли я попросила допомогти з похованням, ти теж відповів, що завалений роботою. Тепер згадуєш? — спокійно, але твердо сказала Світлана.
— А чому вона квартиру тобі залишила? У неї що, інших родичів не було? — втрутилася Антоніна Василівна.
— Думаю, причина в тому, що доглядала за нею тільки я. Інші родичі навіть не навідувалися, — відповіла Світлана.
— Але ти ж мала сказати чоловікові про спадщину! — обурилася свекруха.
— А навіщо? Це ж не має до нього жодного стосунку, — спокійно мовила Світлана.
— Як це «не має»? Він твій законний чоловік! — підвищила голос Антоніна Василівна.
— Так, законний. Ну і що з того? — не піддалася Світлана.
— Не прикидайся наївною! — різко відрізала свекруха. — Усі гроші, які ти отримуєш від оренди, ти мала вкладати у сімейний бюджет, а не витрачати на себе!
— За законом спадщина — це моя особиста власність. І все, що я з неї отримую, — теж моє особисте. Я маю на це повне право. Тому ні перед ким звітувати не збираюся, — спокійно відповіла Світлана.
Федір насупився:
— Як же так, Свєта? Пів року тому я ремонтував машину — стільки грошей витратив! Усі премії туди пішли. А ти, виходить, мала чималу суму і навіть не допомогла. Цього я від тебе не чекав.
— А чому я мала допомагати? Машина ж твоя. І тільки ти на ній їздиш. Я скільки разів просила тебе мене кудись підвезти — ти завжди знаходив відмовку: то зайнятий, то «не по дорозі». Радив викликати таксі. За останні два роки ти підвозив мене, може, разів п’ять. І то — двічі на ринок за продуктами, один раз — коли ключі від квартири забув, бо не хотів сидіти під дверима півтори години. І ще раз, у лікарню. Тож чому я маю платити за ремонт того, чим навіть не користуюся? — тихо, але впевнено сказала Світлана.
— Ну добре, — втрутилася свекруха. — І скільки ж ти там накопичила? Мабуть, велика сума, га?
— Немає ніяких великих накопичень, — зітхнула Світлана. — Ви, мабуть, забули, що наші доньки навчаються в університетах. До речі, Федю, коли ти востаннє їм гроші переказував?
— А з якого дива я маю їм переказувати? Вони ж дорослі, обидві працюють, — здивувався чоловік.
— Вони навчаються на денному. Підробляють кілька годин, щоб не сидіти без копійки. Але якщо почнуть працювати повний день, навчання доведеться залишити, — пояснила Світлана.
— Добре, — не вгамовувався Федір. — Але чому ти мені не сказала, що отримала спадщину?
— Тому що знала: буде саме така сцена, — відповіла вона, глянувши на свекруху. — І ще тому, що я добре пам’ятаю, як ви з Павловою дружиною, Оксаною, вчинили.
— Що ти таке вигадуєш? — спалахнула Антоніна Василівна. — Як це — «вчинили»?
— А так, що півтора року ви переконували Оксану, що її квартиру краще продати. Мовляв, купите дачу, будете всім літом на природі, шашлики, повітря… Умовили. Вона продала квартиру, а дачу оформили на вас. І тепер Оксанка без вашого дозволу навіть приїхати туди не може — хіба що картоплю копати. Ось тому я й мовчала. Не хочу опинитися у такій самій історії.
Федір стояв мовчки. Свекруха мовчала теж — у її погляді вперше з’явилася розгубленість.
— Як тобі не соромно! — обурилася свекруха. — Ти егоїстка, думаєш тільки про себе!
— Та я ж із вас приклад беру, Антоніно Василівно, — усміхнулася Світлана.
— Федю, а ти чого мовчиш? — звернулася мати на сина. — Твоя дружина мене ображає, а ти стоїш, як укопаний!
— Я просто кажу правду, — спокійно відповіла Світлана. — От тільки дивно: коли я дбала про родичку — вам байдуже було, а як тільки ви почули про спадщину, то одразу примчали. То скажіть, навіщо? Чого ви хочете?
— Я прийшла розповісти все Федору, — відповіла свекруха.
— Ну гаразд, розповіли. І що далі? — спокійно спитала Світлана.
— А далі він має вимагати, щоб гроші від оренди твоєї квартири йшли в сім’ю, а не у твою кишеню, — різко промовила Антоніна Василівна.
— Вони й так ідуть у сім’ю, — відповіла Світлана. — Просто на ті потреби, які я вважаю справді важливими. І, звісно, не на ремонт автомобіля Феді. І не на вашу дачу — ту, що придбана на гроші від квартири Оксани, але тепер оформлена на вас.
— Ми могли б по-родинному сісти й обговорити, як краще витрачати гроші, — зітхнула свекруха, намагаючись говорити м’якше.
— Мені сорок сім років, Антоніно Василівно. Я сама розберуся, як розпоряджатися своїми грошима, — твердо відповіла Світлана.
— Егоїстка! У сім’ї треба думати не лише про себе, а й про інших! — знову підвищила голос свекруха.
— Авжеж, треба — особливо про вас, — іронічно відповіла Світлана. — Саме тому я й не сказала вам про квартиру. Бо вирішила: ці гроші підуть лише на мене та на наших доньок. І надалі буде так само. Тож, Антоніно Василівно, забудьте, що я щось отримала. Просто уявіть, що ніякої квартири немає.
— Отже, ти сама витрачатимеш ці гроші? — спитала свекруха з докором.
— Так. І саме так, як вважатиму за потрібне, — спокійно сказала Світлана.
— І з чоловіком ділитися не збираєшся? — не вгамовувалася та.
— Якщо вирішу, що треба — поділюся. Я ж казала: усе витрачаю на свою сім’ю, — відповіла Світлана.
— А я що, не сім’я? — ображено прошепотіла свекруха.
— Ні. Моя сім’я — це я, мій чоловік і наші доньки. А всі решта — просто родичі, — спокійно підсумувала Світлана.
Антоніні Василівні так і не вдалося витягнути з невістки ані копійки. Але вона не заспокоїлася — ще не раз пробувала під різними приводами «вибити свою справедливу частку». Та Світлана більше не велася: вона навчилася ставити межі — спокійно, впевнено й назавжди.
