Олеся прокинулася від того, що півень Петро, як завжди, закричав о п’ятій ранку. Сонце ще не зійшло, але крізь щілини в старій дерев’яній рамі вікна вже пробивалося слабке сіре світло.
Вона лежала в ліжку, вкрита старою ковдрою, яка пахла лавандою і пилом – бабуся Ганна завжди сушила трави під стелею. Хата була маленькою, з глинобитними стінами, які тримали тепло взимку, але влітку робили повітря густим і задушливим.
Олеся переїхала сюди, до села, два місяці тому, тікаючи від київського життя, яке розвалилося, як картковий будиночок.
У Києві все було інакше. Вона працювала маркетологом у великій фірмі, жила в орендованій квартирі на Подолі, мала хлопця Антона, який обіцяв “вічну любов”.
Але компанія збанкрутувала через кризу, квартира пішла під заставу банку, а Антон одного вечора просто сказав: “Олеся, ти занадто багато хочеш. Я не готовий до такого тиску”. Він зібрав речі і пішов, залишивши її з порожнім серцем і валізою спогадів. Вона плакала всю ніч, а на ранок зателефонувала бабусі.
– Бабусю, можна я приїду? – запитала вона тремтячим голосом.
– Звичайно, дитинко, – відповіла бабуся Ганна м’яко. – Тут завжди місце для тебе. Приїжджай, ми з курями тебе чекаємо.
І ось вона тут, у маленькому селі на Полтавщині, де час ніби зупинився. Вулиці були ґрунтовими, будинки – старовинними, з солом’яними дахами, а люди жили просто: сад, город, худоба.
Олеся допомагала бабусі по господарству. Вставала рано, годувала курей, які метушилися в курнику, носила воду з криниці, де вода була кришталево чистою, але холодною, як лід. Вона збирала яблука в старому саду, де дерева гнулися під вагою плодів – червоні, жовті, зелені, з краплями роси на шкірці.
Одного ранку, коли вона сиділа на кухні і чистила картоплю для борщу, її осяяло. Кухня була маленькою, з піччю, де бабуся пекла хліб, і столом, вкритим клейонкою з квітами. За вікном цвірінькали горобці, а в повітрі пахло свіжою землею після нічного дощу.
– Бабусю, – сказала Олеся, відкладаючи ножа, – а чому ми продаємо яблука по 5 гривень за кілограм? Вони ж такі смачні, соковиті. У Києві за органічні фрукти платять утричі більше.
Бабуся Ганна, сидячи на призьбі біля хати, лузгала соняшникове насіння. Вона була маленькою, зморщеною жінкою з сивими волоссям, зібраним у хустку, і очима, які бачили все життя.
– Бо так усі продають, Олесю, – відповіла вона спокійно. – На базарі в райцентрі – по п’ять. Якщо дорожче поставиш, ніхто не візьме. Люди бідні, самі знаєш.
– А якби ми зробили з них щось інше? – Олеся підвелася, витираючи руки об фартух. – Наприклад, сидр. Свіжий, натуральний яблучний сидр. Без хімії, без добавок. У місті за таке платять 50 гривень за пляшку, а то й більше. Я бачила в магазинах – “еко-продукт”, “фермерський”.
Бабуся засміялася, показуючи беззубу посмішку.
– Сидр? То для панів у Європі, дитинко. Хто його купуватиме в нашому селі?
– Не в селі, бабусю. На базарі, в райцентрі. Або навіть у Києві. Я можу відвезти. Це ж наша ініціатива! Ми можемо заробити, покращити життя. Купити нову піч, полагодити дах.
Бабуся подивилася на неї довго, ніби згадуючи щось далеке.
– Ти така ж, як твій дід. Він теж завжди з ідеями був. Хотів кооператив створити в ті часи. А закінчилося… ну, ти знаєш. Але спробуй, якщо хочеш. Тільки не витрачай даремно сили.
Олеся посміхнулася. Вона зрозуміла, що це саме той випадок, коли ініціатива не сприймається на “ура”, і вся біда в тому, що ініціатива була якраз її. Але вона не здалася. Того ж дня пішла до сусіда дядька Миколи. Він жив через паркан, у хаті з блакитними вікнами.
Дядько Микола був високим, кремезним чоловіком років шістдесяти, з вусами, як у Тараса Бульби, і руками, загрубілими від роботи. Він мав старий прес для винограду – дерев’яний, з металевими частинами, який стояв у сараї.
– Дядьку Миколо, добрий день! – привіталася Олеся, перестрибуючи через калюжу біля хвіртки.
– О, Олеся! Приїхала з міста? Як там у вас, у столиці? – він витер руки об штани, виходячи з сараю.
– Та як… Не дуже. Але я тут надовго. Слухайте, позичте мені ваш прес на тиждень. Я вам віддам половину того, що зроблю.
– Прес? Для чого тобі? Виноград ще не дозрів.
– Не для винограду. Для яблук. Хочу сидр зробити.
Дядько Микола почухав потилицю, дивлячись на неї з подивом.
– Ти що, Олесю, з глузду з’їхала? Яблука гниють у саду, а ти сидр… То ж не наше. Краще компот звари.
– Спробуємо, дядьку. Будь ласка. Якщо не вийде – поверну прес і ще яблук дам.
Він зітхнув, але кивнув.
– Гаразд. Бери. Тільки не поламай. І половину – це серйозно.
Олеся зраділа. Вона потягла прес додому – важкий, скрипливий, але робочий. Потім пішла до тітки Оксани, яка жила на іншому кінці села. Тітка Оксана була швачкою, мала стару швейну машинку і вміла малювати. Її хата була охайною, з квітами в саду і котом Мурчиком на порозі.
– Тітко Оксана, доброго дня! – Олеся постукала у двері.
– Заходь, Олесю! Чайку? – тітка була круглою, веселою жінкою з рум’яними щоками.
– Ні, дякую. Я по ділу. Зробіть мені етикетки для пляшок. Намалюйте яблуко, напишіть “Сидр із Зеленої Долини. Натуральний, фермерський”.
– Етикетки? Для чого?
– Для сидру. Я роблю бізнес.
Тітка Оксана засміялася.
– Бізнес? У нашому селі? А хто платитиме за роботу?
– Я. З перших продажів. Обіцяю.
Тітка зітхнула, але погодилася.
– Ти така ж вперта, як твоя мама була. Пам’ятаю її – завжди мріяла про щось більше. Гаразд, зроблю. За 50 гривень.
Олеся кивнула. Вона згадала маму – красиву жінку з довгим волоссям, якої не стало, коли Олесі було десять. Тато поїхав на заробітки і не повернувся. Залишилася тільки бабуся.
Вона повернулася додому і почала збирати яблука. Сад був великим – десять дерев, посаджених ще дідом. Яблука були різними: антонівки – кислі, соковиті; семеренко – солодкі, зелені; голден – жовті, хрусткі.
Вона збирала найкращі, падалицю віддавала свиням, які хрюкали в хліві. Миючи яблука в діжці з криничною водою, вона співала стару пісню, яку чула від бабусі: “Ой, у вишневому саду…”
Бабуся Ганна дивилася з призьби і хрестилася.
– Господи, куди ми ліземо… Яблука на сидр. А якщо отруїмо когось?
– Не отруїмо, бабусю. Я читала в інтернеті – рецепт простий. Дріжджі, цукор, ферментація.
– Інтернет…Краще б ти чоловіка знайшла.
Олеся засміялася, але в серці кольнуло. Антон… Він би посміявся з її ідей.
Перша партія була маленькою – 20 пляшок. З-під лимонаду, які вона вимила до блиску в річці. Вона різала яблука ножем, давила в пресі, сік тек по руках, липкий і солодкий. Додала дріжджі, які купила в райцентрі, і поставила бродити в прохолодному погребі.
Через тиждень сидр був готовий – легкий, ігристий, з ароматом осені.
Олеся поїхала на базар у райцентр. Автобус трясся по ґрунтовці, повний бабусь з кошиками. На базарі – гамір, запах смаженого, люди штовхаються.
Вона поставила пляшки на імпровізований стіл – стару дошку на ящиках. Написала крейдою на картонці: “Сидр натуральний, яблучний – 40 грн за пляшку”.
Люди проходили повз, дивлячись з цікавістю, але не зупиняючись.
– Що то за вода? – запитав один дядько в кепці.
– Не вода, сидр! Яблучний, свіжий. Спробуйте, – Олеся налила в пластиковий стаканчик.
Він випив, примружився.
– Гм… Непогано. А ну, ще один стаканчик.
Купив три пляшки.
Потім підійшла вчителька з місцевої школи – пані Марія, яку Олеся пам’ятала ще з дитинства.
– Олеся? Це ти? Господи, скільки років! Виросла, красуня. Що продаєш?
– Сидр, пані Маріє. Власного виробництва.
– Ой, дай спробувати. Мій чоловік таке любить.
Вона купила дві пляшки. Сказала, що розповість подругам.
До обіду Олеся продала 12 пляшок. У кишені – 480 гривень. Вона їхала назад автобусом, тримаючи гроші в руці, ніби скарб.
Сонце світило крізь вікно, і вперше за місяці вона відчула надію.
Дома бабуся Ганна чекала на призьбі.
– Ну що, продала? – запитала вона, ховаючи тривогу.
– Так, бабусю! 480 гривень. За яблука, які б згнили в саду.
Бабуся усміхнулася, але очі були сумні.
– Молодець. Але це тільки раз. А якщо наступного разу не купуватимуть?
– Купуватимуть. Я впевнена.
Наступного тижня Олеся зробила ще 50 пляшок. Вона працювала ночами – мила, різала, давила. Руки боліли, спина нила, але вона не скаржилася. Поїхала на ярмарок у сусіднє село – там свято врожаю, люди з усього району. Її вже чекали – чутки розійшлися.
– Де той сидр із Зеленої Долини? – питали жінки з кошиками.
– Тут! Свіжий, натуральний! – відповідала Олеся, наливаючи проби.
Продала все. Заробила 2000 гривень. Купила бабусі нові чоботи і продукти – м’ясо, сир, хліб.
Але не все було гладко. Одного дня прийшов голова сільради – пан Іван, поважний чоловік у костюмі, з портфелем.
– Олеся, добрий день. Чув про твій сидр. Молодець, ініціатива. Але ти ж без дозволу. Санстанція, податки, реєстрація. Можуть оштрафувати.
Олеся відчула холодок у спині.
– Я знаю, пане Іване. Але я тільки почала. Допоможіть.
Він кивнув.
– Люди просять твій сидр. Зроби офіційно. Я підкажу, як ФОП зареєструвати.
Олеся пішла до бухгалтера пані Людмили – худорлявої жінки з окулярами, яка працювала в сільраді.
– Пані Людмило, допоможіть зареєструвати ФОП. Я роблю сидр.
– Сидр? Цікаво. А гроші на податки звідки?
– З продажів. Я заплачу.
Пані Людмила посміхнулася.
– Ти перша в селі, хто за яблука податки платитиме. Гаразд, заповнюємо папери.
Реєстрація зайняла тиждень. Олеся заплатила 500 гривень за послуги. Купила нові пляшки – скляні, з корками. Тітка Оксана зробила професійні етикетки – з малюнком яблука і написом золотими літерами.
Бабуся Ганна тепер допомагала. Вона мила яблука, додавала цукор.
– Оце я дожила, – казала вона. – Сидр варимо, як самогон у старі часи. Твій дід би пишався.
– Розкажіть про діда, бабусю, – просила Олеся, сидячи ввечері за столом.
– Він був мрійником. Хотів ферму велику. Але колгосп забрав усе. Помер рано, від серця. Але ти в нього вдалася – вперта.
Зима прийшла рано. Сніг накрив сад білою ковдрою. Яблук не було. Олеся сиділа в хаті, дивлячись на порожні пляшки. Гроші закінчувалися.
– Що тепер, бабусю? – запитала вона сумно.
– Чекаємо весни. Або шукай роботу в райцентрі.
Олеся не хотіла. Вона ходила по селу, збирала старі рецепти – може, варення чи сік. Але серце боліло. Вона згадувала Київ, Антона, невдачі. Плакала ночами, ховаючись під ковдрою.
Весною яблуні зацвіли – білі квіти, як сніг. Олеся посадила ще два сорти – ранні, щоб сезон почався швидше. Вона найняла двох дівчат із села – Катю і Настю, сестер, які закінчили школу і не мали роботи.
– Працюватимете зі мною? – запитала Олеся. – 300 гривень на день. Мила яблука, пакуватимете.
– Звичайно, Олесю! – вигукнула Катя. – Ти ж нас врятувала. В селі роботи немає.
– А сидр смачний, – додала Настя. – Ми пробували на ярмарку.
Олеся купила маленький електричний прес – на заощаджені гроші. Тепер процес пішов швидше.
– Бабусю, тепер ми не кустарні. Це бізнес!
Бабуся кивнула, але очі були втомлені.
– А я думала, ти в місто поїдеш. Там життя.
– Ні, бабусю. Тут мій дім. І наша справа.
Літом сидр продавали в трьох районах. Олеся їздила на авто – старому “Жигулі”, який позичила в дядька Миколи. Потім – у Києві. Вона знайшла крамнички “натуральних продуктів” через інтернет. Перша партія – 100 пляшок – розійшлася за тиждень.
– Ваш сидр – хіт! – сказав власник крамнички, молодий хлопець на ім’я Сергій. – Клієнти просять ще. Скільки можете постачати?
– Скільки завгодно, – відповіла Олеся, ховаючи тремтіння в голосі.
Вона повернула борги – банку за квартиру, яку продала. Купила бабусі нову піч – газову, сучасну. Полагодила дах хати.
Але не все було ідеально. Одного разу на базарі підійшов конкурент – дядько з сусіднього села, який теж почав робити сидр.
– Ти мені ринок крадеш, дівко, – сказав він грубо. – Краще припини.
– Це вільний ринок, – відповіла Олеся твердо. – Мій сидр кращий.
Він пішов, бурмочучи. А ввечері хтось порізав мішки з яблуками в сараї. Олеся плакала, збираючи зіпсовані плоди.
– Бабусю, чому так? Я ж нічого поганого не роблю.
– Світ жорстокий, дитинко. Але ти сильна. Продовжуй.
Вона продовжила. Найняла хлопця для охорони – сусіда Вітька. Зробила рекламу в соцмережах – сторінку “Сидр Зеленої Долини”. Замовлення посипалися.
Через рік бізнес розрісся. Олеся купила землю, посадила новий сад – 50 дерев. Найняла ще людей. Село ожило – люди мали роботу, гроші.
Одного вечора Олеся сиділа на призьбі з бабусею. Сонце сідало за гору, червоне, як яблуко. Повітря пахло травами.
– Пам’ятаєш, бабусю, як я казала, що ініціатива моя, а ніхто не сприймає?
– Пам’ятаю. Було сумно.
– Тут сприйняли. Бо я не просила – я зробила.
Бабуся взяла її за руку.
– Ти врятувала нас усіх. І себе.
Олеся посміхнулася. Вона подумала про Антона – дзвонив недавно, просив повернутися. Але вона сказала “ні”. Тут її життя.
– Бабусю, а зробимо ще грушевий сидр?
– Зробимо, дитинко. І виноградний. І все, що захочеш.
Вони сиділи вдвох. Півень Петро давно спав. У хаті пахло свіжим сидром. За селом зірки сяяли, як обіцянки майбутнього.
Олеся зрозуміла: іноді сум веде до щастя. І ініціатива, якщо вперта, завжди переможе.
Валентина Довга
