Безперервна молитва життя

Одного разу після спілкування з цією сім’єю мій півторарічний син взяв до рук ікону Божої Матері і поцілував. «Марічка навчила», – пояснила я чоловікові. Марічка – це одинадцятимісячна дівчинка, мама якої – полька, а тато – лемко… Любимо гостювати у цих людей – якась особлива атмосфера там панує. Атмосфера злагоди, спокою, затишку. Час, проведений там, нагадує тиху річку. Вона собі тече, тече і від цього тепло і приємно.

«Була п’ятниця. Ми гуляли по місту. Зголодніли. Зайшли купити канапку. Я взяв з лососем, а вона… а вона із шинкою… І це на першому побаченні!».

Багато з читачів спочатку, мабуть, не зрозуміють, у чому справа. Прошу тоді читати далі.

Якось ми запросили Елу та Петра до себе на вечерю. Я зазвичай люблю частувати гостей чимось особливим: смачним і легким у приготуванні. І ось я готую жульєн. Готую і думаю: вдалий буде підвечірок, там і гриби, і курка… Курка… Боже мій! Та сьогодні ж п’ятниця! Вони не їдять м’яса в п’ятницю! Довелося курку забрати…

«У моїй родині ніхто ніколи не слідував звичаям посту, молитви чи навіть щонедільних відвідин костелу. Познайомившись з Петром, я зрозуміла, що це добре. Бога пізнала раніше, але мої пошуки не закінчувалися… Петро допоміг мені визначитися», – ділиться Ела.

«Про ту шинку я сказав їй пізніше, одразу якось не пасувало…», – розповідає чоловік. «Незадовго після того я також вирішила не споживати м’яса в п’ятницю», – доповнює дружина. Згодом до п’ятниці додали й середу…

А перед кожним споживанням їжі з їхніх уст лунає молитва подяки: «Тобі, Боже, ми жертвуєм, алилуя, цю поживу, що тут маєм. Алилуя!».

«У нас, як і в кожній сім’ї, є свої правила життя. Ми завжди молимося перед їжею, сном, важливими справами. Якщо ми в гостях і там такого звичаю не мають, то ми просто перехрестимося, якщо ж до нас хтось приходить, то вони живуть за нашими правилами – молитви ми не відміняємо. Хоча був час, сказати по правді, коли ми пропускали молитву, якщо приймали гостей. Тепер за це соромно. Але всі ми ростемо», – розповідає Петро.

Пригадався мені один випадок з життя. Якось моя знайома напередодні свого весілля поділилася зі мною своїми тривогами: «Скажи мені, а що ми будемо робити після шлюбу? Чим займатися?». Тоді мене це неабияк розсмішило й одночасно гірко стало.

У нашого подружжя навряд чи виникали такі запитання. Свій вільний час вони проводять по-особливому.
«Любимо вивчати гласи, співати тропарі… Тим більше, що Ела хоче добре вивчити українську мову. Разом читаємо пресу, слухаємо радіопрограми, обговорюємо», – ділиться Петро.

«Поглянь, – якось сказала Ела і простягнула мені книгу з надписом «Ікони та церкви», – це ми з Петрусем створили цю працю».

«Як це – створили?», – питаю.

«Отак. Їздили по селах Лемківщини, заходили до храмів, вивчали їхню історію, історію старовинних ікон, робили фото, писали тексти… Ось, потім подали у видавництво».

Читаю: «Елізабета та Петро Марцінишин».

«Нічого собі, – я була вражена, – та ви просто молодці! Це ж скільки праці!».

«Так. Але це для нас було важливо. По-перше, цікаво обом. По-друге, свого роду відпочинок, задоволення якихось духовних потреб, хобі. По-третє, це ж тепер наша спільна праця, є що згадати…».

«Там ще декілька праць є, – згодом сказав мені Петро, – якщо хочеш, покажу».

Переглядаю книгу за книгою – враження можу описати усім знаною фразою «я в шоці!».

Пригадую також, що разом були на молитовному відпочинку. Всі кудись поділися, і я шукала товариства. Бачу, сидять, мирно спілкуються. Підходжу. Вітаюся. Сідаю поряд.

«Що робите?», – питаю.

«Ми, Вікторіє, сваримося», – відповів спокійно Петро.

«Сваритеся… Ага. То це у вас так, значить, відбувається…», – пробубніла я, встала і пішла шукати іншого товариства – незручно, все ж таки…

«Зазвичай після будь-яких суперечок я одразу намагаюся порозумітися, перший іду миритися. Не можу я чекати-вичікувати… А цього разу я вирішив спробувати прийняти позицію своєї дружини. Дві години! Я не підходив до неї аж дві години!», – розповідав мені Петро через кілька годин після «сварки» з дружиною, яку, до речі, вже встиг взяти у полон обіймів.

Тоді я змовчала. Відповідала мудрим поглядом людини, яка все розуміє, а у самої в душі скакали веселки – це ж треба! – він аж дві години прочекав! Якби ж то кожне подружжя так сварилося!

«Мої батьки не завжди розуміють наш спосіб життя. Часто через це доводиться терпіти. Важко, наприклад, пояснити мамі, що я не купуватиму хліб в неділю, оскільки маємо у своїй сім’ї постанову не робити жодних покупок у цей день. А моя бабуся й досі не свідома того, що я співаю у хорі української церкви», – розповідає Ела.

Вони називають себе ортодоксами. Важко конкретно пояснити, скільки значень вливається у це слово. Хтось би закинув їм, що вони, так би мовити, законники і традиціоналісти, виконувачі приписів і повітряних постанов. На кшталт «по п’ятницях постять, але моляться замість сорока хвилин десять» або «типові греко-католики, що зациклилися на традиціях та звичаях». Проте, шановні, ніхто не сліпне від німбу святості у них над головою. Звичайна собі сім’я, зі звичайним (для них) способом життя, яким вони не хизуються. У них цікава молитва – вона безперервна.

«Не можемо, на жаль, похвалитися довготривалим щовечірнім часом з Богом», – зізнається подружжя.
«Раніше так було: ми молилися, читали Біблію, розважали, могли поспівати. Зараз Петрусь має багато роботи, часто навіть вдома працює до пізньої ночі. Намагаємося компенсувати це молитвами протягом дня. Стараємося промовляти про себе повсякчас «Господи, Ісусе Христе, Сину Божий, помилуй мене грішного», – Ела, ніби виправдовує свого чоловіка, хоча… чи є в цьому потреба?!

«Давай співай, Вікторіє!», – зненацька сказав до мене мій друг.

«Що? Що співати?», – я, звичайно, співати люблю, але тоді чомусь не знала, що робити.

«Що-небудь. Навчи нас якоїсь гарної пісеньки. Може, дитячої», – він так про це говорив, ніби я була професіоналом!

«Ну? То ти співаєш?», – не вгавав Петро.

«Та чекай, – кажу я, – дай подумати, згадати…».

«Ну то я співатиму гласи», – знизав плечима Петро і… почав співати гласи!

«Ну от що робити, коли чистиш яблука? – Петрові явно хотілося поговорити. – Можна дивитися телевізор, можна слухати радіо, можна розмовляти… а можна співати! От ми й співаємо», – казав мені Петро і… чистив яблука!

«Люблю до вас ходити, – зізнаюся якось подружжю, – з вами весело».

«Для тебе двері нашого дому завжди відкриті, – відповідає мені Петро, – тим більше, що діти гарно бавляться… А ще…», – Петро замовк. Я стояла, обернена плечима, тому дивну тишу і усмішки на обличчях у своїх друзів лише відчула. Обертаюся. Дивлюся на них. Стоять, усміхаються. Ела (звісно ж в обіймах чоловіка) чомусь засоромилася, а Петро сяяв усміхом найщасливішої людини на землі.

Я мовчу. Чекаю.

«А ще… Здається, ми за дев’ять місяців станемо татом і мамою вдруге», – тут вже я не втрималася від радісної усмішки, а Петро, до речі, засоромився!

«Вітаю вас, друзі! – промовила я, – це ж так чудово!».

 Вікторія Демченко

Читайте також:Лист Ісуса до людини

За матеріалами видання: “Дивен Світ”

Шановні читачі запрошуємо Вас на наш канал у Telegram