Біс в ребро: зрадив дружині аби зрозуміти, що інших не потрібно

Як завжди о восьмій ранку біля головного офісу «Грінлайн» зупинилося синє «БМВ». З авто вийшов високий статний мужчина у темно-сірому костюмі, ніжно рожевій сорочці й на тон темнішій краватці. Глянув у блискуче скло автівки, одним рухом поправив розкішну посріблену чуприну і впевнено рушив до входу. Степан Тадейович Сіренко, генеральний директор компанії, яка успішно позиціонувала себе на ринку косметичної продукції уже не один десяток років, минулого тижня відсвяткував свій ювілей. Немало і небагато, як для чоловіка, але розміняв уже шостий десяток.

Сіренко потис руку охоронцю на вході, перекинувся кількома словами із кур’єром, який саме біг по сходах, посміхнувся привітно співробітникам, які поспішали на робочі місця. За це його і любили, бо як керівник, Степан Тадейович був дуже уважним до кожного працівника, знав про проблеми, особисто вітав кожного з днем народження. Був строгим, але справедливим. Віддавався справі на тисячу відсотків і такої ж віддачі вимагав і від своїх підлеглих. За це вони мали гідну оплату, належний соціальний пакет і хоч якусь впевненість у завтрашньому дні.

У кабінеті ще залишилося після привітань-святкувань чимало квітів. Степан відчинив повністю вікно і теплий осінній день увірвався в кімнату з легким запахом віджилого листя. Чоловік відкинувся у крісло і заплющив очі. Останнім часом якось почував себе не дуже. Ніби й нічого не турбувало, на здоров’я не скаржився. Якась внутрішня втома, неспокій і незрозуміла туга огортали душу. Ніколи раніше не виникало таких відчуттів. «Боже мій, коли воно все злетіло! – закралася думка, – якось раніше і не помічав, що уже більша частина життя прожита, а що в результаті? Порожнеча…». Можливо, комусь іншому важко було б назвати таке насичене життя порожнім. Улюблена справа, власна компанія, успішна кар’єра, дружина, дві доньки. Усе, про що мріє чи не кожен чоловік, у Степана було. І чому було? Є! Але щось ніби надламалося в душі… Зловив себе на думці, що вперше за багато років йому хочеться поплакати, так, саме поплакати, щоб пожаліли, щоб підбадьорили, зрозуміли. Витер скупу сльозинку, що зависла на віях. Тільки хто ж зрозуміє? Уявив обличчя своєї дружини, щоб вона зараз його побачила. Засміяла б!

Вона у нього – кам’яна леді. Від тієї Лідочки, з якою він одружився тридцять років тому, нічого практично й не залишилося. Постійно зайнята, успішна, ділова. Їй не до сюсюкань і не до почуттів. У неї усе за планом, навіть кохання з ним. До речі, коли вони востаннє кохалися? Степан наморщив лоба: «Та… й не пригадаєш так відразу… Ліда частіше відмахується – не хочу, не можу, настрою немає. А може я її уже не приваблюю, як чоловік?». З того шалу почуттів і емоцій, які вирували між ними, залишились лише іскорки. Увага, вдячність, відповідальність одного перед іншим, турбота про дітей. Ось і усе, що залишилося. А ще – якась непотрібність, чи що. Відчував себе реалізованим на сто відсотків. Але на сьогодні омріяне матеріальне благополуччя уже не мало такої значимості, як в молодості. Набрав дружину.

– Кажи, але швидко, у мене обмаль часу, – Ліда, мов з кулемета, розстрочила усі його сподівання.

– Лідусь, може, ми сьогодні втечемо і влаштуємо таке романтичне побачення зі смачним десертом? Я скучив!

– Ой, Стьопа, що б ти ще вигадав! У мене справ по горло, а йому романтики захотілося! Тобі нічим там займатися? Чорт старий! Сивина у бороду… – Степан вимкнув телефон і розчаровано кинув трубку на стіл. «Що і треба було довести – я для неї відпрацьований матеріал. Нецікавий, непотрібний. А що буде за десять років? Доньки повиходять заміж і будеш ти, Степан Тадейович, з візочками онуків няньчити. Прощавай молодість – здрастуй щаслива старість!»

У двері постукали.

– Так, заходьте, – Степан повернувся за робочий стіл.

– Дозволите? – стрункі ніжки граційно внесли до кабінету красиве тіло юрисконсульта компанії Ілони. За кілька хвилин кімната наповнилася вишуканими парфумами і Степан відчув, як серце млосно заколотилося. Вроду молодої співробітниці важко було не помітити. Ілона завжди зі смаком одягнена, привітна, в міру скромна сподобалася шефу відразу. І як не намагався Степан переконати себе, що то лише професійний інтерес, завжди відчував із нею себе, мов підліток, якого застукали за якимось непристойним заняттям. Відчув, як червоніє, і зовсім не слухає, що там розповідають йому злегка підфарбовані повні вуста красуні.

– Гаразд, – перебив на півслові, – у мене пропозиція, давайте обговоримо це за обідом? Не заперечуєте?

Ілона від несподіванки затихла. Власне і обговорювати не було чого, вона лише інформувала шефа про те, на якому етапі перебувають ті чи інші договори. Але і відмовитися наміру не мала.

– Не заперечую, – мило посміхнулася, – чекатиму вас біля машини за п’ятнадцять хвилин.

Настрій у Степана був абсолютно безбашенний. Відмінив на сьогодні усі справи і побіг назустріч пригодам. Ілона уже чекала його біля машини.

– Ну і куди поїдемо? – відразу перейшла до справи. – Може пообідаємо у мене? Я дуже смачно готую і у мене є прекрасне вино.

Степан такого швидкого повороту не чекав, але не розгубився. Як кажуть, згоріла хата, то хай горить і тин.

– Невже так помітно, чого я хочу? – неочікувано сам для себе запитав.

– У тебе на лобі написано, що мене! – Ілона томно засміялася, відкинувши голову назад і війнувши хвилею волосся. Дівчина знала справу зваблення на «відмінно». Одним рухом послабила Степанові галстук, пробіглася грайливо пальчиками по потилиці, замуркотіла щось на вушко і чоловіка уже розривало від збудження. І не пам’ятає, як з машини вони опинилися в її ліжку. Давно чоловік не відчував себе таким бажаним і енергійним. Кохання, смачне вино і солодка втома позбавили відчуття часу.

Степан прокинувся, коли годинник відчеканив п’яту ранку. Ілона замерзла і, скрутившись клубочком, тулилася до його тіла. Вкутав її і дав волю думкам. За тридцять років шлюбу Степан кілька разів зраджував дружині. Але ніколи у нього не було такого бажання, як зараз – покинути усе й піти назавжди. З Ілоною він відчував себе на сьомому небі. Зараз, як ніколи, хотілося усе кардинально змінити, почати нове життя.

Степан тихенько підвівся, одягнувся і, чмокнувши свою сонну німфу, тихо зачинив за собою двері. Додому повертався, мов злодій. Навшпиньки крався через вітальню. Дружина, видно, чекала на цього усю ніч, так і заснула у кріслі з телефоном у руці. Зупинився, мов вкопаний. Дивився на рідні красиві риси, яких не стерли ні роки, ні турботи, ні проблеми. Його Ліда тихо посапувала, мов дитина, зітхаючи крізь сон. Присів біля неї навпочіпки, поправив плед і пасмо волосся, що спало на обличчя.

«Невже треба було переспати з іншою, щоб зрозуміти, що насправді ж кохаю і все життя кохав лише її? І дурні ж якоїсь навидумував! Ось же – моя жінка, така беззахисна. Втомлена і заклопотана щоденними справами. Їй же так само п’ятдесят, як і мені. Хіба ж вона не відчуває того, що і я? Але ж вона мудра, як завжди розважлива, а ти розкис, любові й ласки, бач, йому захотілося!».

Степан обережно переніс дружину на диван. Вона спросоння обійняла його, радісно зашепотіла: «…телефон не вимикай більше, подзвонив би… сказав, що затримуєшся…».

– Спи, спи, Лідусь, потім поговоримо, – ніжно поцілував дружино в щоку.

Контрастний душ і гаряча кава остаточно вивітрили з голови «підлітковий» бунт, причиною якого, Степан і не підозрював, стали банальні гормони. Повернулася звична впевненість і здоровий глузд. Залишилося домовитися ще зі своїми бажаннями.

Розмову з Ілоною вирішив не відкладати на потім. Він, як справжній чоловік, в усьому любив чесність і ясність. Навіщо дівчині давати безпідставні надії? Ілона, як завжди, на роботі стримано ввічлива, увійшла і, не чекаючи запрошення, сіла навпроти. На обличчі ні сліду від безсонної ночі, ні натяку на те, що між ними відбулося.

– Степане Тадейовичу, – не чекаючи, розпочала розмову. – Ми обоє – дорослі люди і порозумітися, думаю, нам буде достатньо легко. Я дорожу своєю роботою і не хотіла б, аби щось завадило нашій співпраці. Ми гарно провели час і не більше. У мене є постійні стосунки, у вас сім’я. На цьому будемо вважати, що ніхто нікому нічого не винен.

– Ти мене відверто здивувала, – Степан посміхнувся, бо дійсно чекав від дівчини іншої реакції.

– Чому здивувала? Я звикла претендувати лише на головні ролі, бути коханкою не для мене. Так, ви мені цікавий, так, зачепило, захотіла – зробила. Такий уже в мене характер. Завжди отримую те, чого хочу. Але… я заміж збираюся. Мені це ні до чого. Та і вам, впевнена, також.

– Завжди поважав розумних жінок. Ілоно, сподіваюся, я тебе не образив.

– Нічим, кожен з нас отримав, чого хотів, чи не так? Тримайте свого біса на короткому повідку, щоб не наробити дурниць, – Ілона підморгнула, послала повітряний поцілунок і вийшла з кабінету.

Степан задоволено потягнувся і набрав дружину. Ліда уважно вислухала його легенду.

– Вірю, вірю, годі уже виправдовуватися! А у мене для тебе сюрприз! Ми їдемо відпочивати! Уявляєш чотири дні лише ти і я, і море, і кохання! Все, як ти хотів, дорогий! І нічого не хочу чути про справи!!!

– Справи зачекають, їдемо! – відчуття провини ще якусь мить гризло, але ця поїздка була чудовим шансом замолити гріхи й випросити прощення у Бога за того біса, який так нещадно штовхнув у ребро.

Анжела ЛЕВЧЕНКО

За матеріалами видання Наш День

Читайте також: «Ти живеш на вершині писанки…»

Шановні читачі запрошуємо Вас на наш канал у Telegram