— Ти знову ці макарони пусті зварила. Маша таке їсти не буде. Вона росте, їй нормальне харчування потрібне. Білок потрібен, а не цей клейстер. І взагалі, могла б і фаршу купити, не збідніли б.
Ірина завмерла в коридорі, так і не знявши другого чобота. Блискавка на ньому заїла посередині. Пальці, одерев’янілі від холоду, не слухалися. У ніс вдарив запах несвіжих шкарпеток, смаженого луку та якоїсь важкої запиленої духоти, яка буває тільки у квартирах, де цілими днями не провітрюють. Вона повільно видихнула, порахувала до трьох — не допомогло.
— Максиме, я тільки прийшла, — сказала вона. — Я дванадцять годин на ногах. Сумки важкі.
— Ну так, а хто винуватий? — голос чоловіка долітав з вітальні, перекриваючи звуки з телевізора. — Планувати треба. Тайм-менеджмент. Іро, чула про таке? Я от увесь день розписав: зранку резюме розсилав, потім з Машею уроки – ну, майже уроки. Ми документалку дивилися про космос, розвиток, розумієш? А ти приходиш і негатив тягнеш.
Вона пройшла до кімнати. Картина маслом, як любила говорити її мама, Любов Іванівна. Максим, її законний чоловік, батько її дочки, лежав на дивані в позі римського патриція. В одній руці пульт, в іншій — бутерброд із тією самою ковбасою, яку Іра берегла на сніданок. Поруч, уткнувшись у планшет, сиділа Маша. Одинадцять років, а вже погляд такий оцінюючий, ніби вона вирішує, чи гідна мати уваги.
— Привіт, мамо, — буркнула донька, навіть не повернувши голови.
— Привіт, Машо. Як школа?
— Нормально. Тато, переключи, там мультики почалися.
Максим клацнув пультом.
— Бачиш, дитина тягнеться до прекрасного, а ти все про побут.
Ірині захотілося закричати. Просто відкрити рота й випустити той ком, що стояв у горлі вже рік. Рівно рік, як Максима попросили з посади менеджера. Криза, скорочення. «Вони ще пожаліють, якого фахівця втратили», — говорив він тоді, гордо попиваючи чай на кухні. Іра вірила, підтримувала, жаліла, а поки що взяла півтори ставки в процедурному кабінеті плюс масаж по вихідних. Спини, шиї, целюлітні стегна вибагливих клієнток. Руки до вечора гули так, що ложку тримати було боляче. Але вона мовчала. «Ну, а як? Тато ж! Маші потрібен тато». Скільки разів вона чула це від подруг, від сусідок. «Аби не пив, аби не бив». Максим не пив. Ну, щось легке під футбол. Це ж святе. І не бив. Поки що. Він просто вичавлював життя по краплі. Уїдливо, з посмішкою.
— Іро, ну що, встала? Чайник постав, а й там у пакеті, я сподіваюся, є щось до чаю, а то в мене від нервів цукор падає.
Вона розвернулася й пішла на кухню мовчки, адже якщо говорити, виллється таке, що потім не збереш.
Субота почалася не з кави, а з паніки. Іра полізла в шафу з постілю, де між наволочками лежала стара книга. У ньому на сторінці 114 ховався конверт. Там були гроші на брекери дочці — тридцять п’ять тисяч. Конверт був на місці, але він був порожній.
Іра сіла на підлогу, стискуючи в руках цей нещасний паперовий прямокутник. У вухах зашуміло. Може, переклала? Може, в іншій книжці? Вона перетрусила всі речі. Пусто. На кухні брязкав посуд. Максим шукав турку для кави.
— Максиме, — скрикнула вона. Голос зірвався на високий віск. Він з’явився у дверях спальні, жуючи зубочистку, спокійний, як удав.
— Чого ревеш? Сусіди ще сплять.
— Де гроші?
— Які гроші? — Він зробив здивовані очі. Надто здивовані. Переграв.
— На брекери Маші лежали. Ти брав?
Максим поморщився.
— Ой, ну почалося. «Ти брав, ти не брав». Навіщо так грубо? Не брав, а позичив. Тимчасово.
Іра відчула, як земля входить з-під ніг. Тимчасово.
— Максиме, нам у вівторок до ортодонта. Чим я платитиму?
— Та заспокойся ти, істеричка! — махнув він рукою. –—Я поверну твої гроші. З відсотками поверну. Гарна тема, розумієш? Друг підказав. За тиждень подвою суму. Маші не тільки на зуби, на новий айфон вистачить.
Він розвернувся й пішов на кухню.
— Поверни гроші! — Іра скочила. Побігла за ним. Сльози душили. Було образливо до нудоти, до болю в ребрах. У коридорі стояла дочка в піжамі, кудлата, сонна. — Мамо, ну чого ви знову? — занила вона. — Дай поспати.
— Твій тато… — почала Іра, задихаючись.
— Що тато? — перебив Максим, різко обертаючись. У його очах мигнув злий вогник. — Тато намагається заробити нам на нормальне життя, а мама влаштовує сварку через папірці. Їй гроші важливіші за нас з тобою.
— Це неправда! — закричала Іра. — Він вкрав твої брекери!
— Не вкрав, а інвестував! — гаркнув чоловік. — Замовкни вже. Пилорама, а не дружина.
У цей момент у двері подзвонили. Іра й Максим завмерли. Маша шмигнула носом.
— Кого там ще принесло? — прошипів чоловік.
Іра, витираючи сльози рукавом халата, підійшла до дверей, глянула у вічко. Мама. Любов Іванівна стояла за дверима, схожа на монумент «Батьківщина-мати». Тільки в береті й пуховику. Іра відчинила.
— Привіт, доню. — Любов Іванівна переступила через поріг, вносячи із собою запах морозу й ринку. У кожній руці в неї було по великій щільно набитій сумці. — Я тут повз проїжджала, дай, думаю, завезу. Картопля там, огірчики свої, курочка домашня, синя, правда, зате бульйон з неї дуже смачний.
Вона поставила сумки на підлогу.
— Здрастуйте, Любов Іванівна! — буркнув Максим з кухні, навіть не вийшовши зустрічати.
Свекруха повільно розстібнула пуховик, окинула поглядом заплакане обличчя дочки, потім подивилася в бік кухні.
— Чого плачеш, Іро? Трапилося щось?
— Нічого, мамо. — Жінка спробувала посміхнутися, але губи дрижали. — Просто цибулю різала.
— Цибулю, значить, — протягнула Любов Іванівна. — Ну-ну.
Вона пройшла на кухню. Максим сидів за столом, демонстративно прогортаючи стрічку в телефоні.
— А ти чого, зятьку? Блідий такий. Теж цибулі нанюхався? — запитала вона, опираючись стегном об підвіконня.
— Тиск скаче, — відгризнувся чоловік. — Погода змінюється.
— Погода вона така, — кивнула свекруха, — особливо в домі.
Іра увійшла слідом, намагаючись не дивитися на чоловіка.
— Мамо, чай будеш?
— Не буду я чай. Я запитати хочу. Іро, ти чого мені вчора телефонувала? Запитувала, як на банкрутство подавати? Чи думала, я не зрозумію?
Максим підняв голову.
— Яке ще банкрутство? Ти що, зовсім?
Вона справді телефонувала. Просто дізнатися на всяк випадок, тому що колектори вже пару разів надсилали повідомлення на ім’я чоловіка.
— Максиме, віддай гроші, — тихо сказала вона. — Будь ласка, я позичу в мами, перекрию, але віддай те, що залишилося.
— Та нема в мене нічого! — заревів він, і встав зі стільця. Стілець з гуркотом відлетів. — Все, вклав. Сказав же, через тиждень буде.
Маша, яка стояла в дверях, перелякано пискнула.
— Максиме, не кричи при дитині! — холодним тоном сказала Любов Іванівна.
— Та ви мене всі дістали! — чоловіка понесло. — Ти, стара вішалка, що приперлася? Контролювати? Училка знайшлася. Іди на свій ринок і торгуй там насінням. Це мій дім. Я тут господар!
— Твій дім? — Любов Іванівна усміхнулася. — Відчепись. Квартира на Іру записана. А ти тут так, квартирант з пропискою з жалю.
Це прозвучало образливо. Максим почервонів. Він зробив крок до свекрухи, але Іра, злякавшись, стала між ними.
— Максиме, припини. Мамо, іди, будь ласка. Ми самі.
— Самі! — закричав чоловік.
Він схопив Іру за плече й з відштовхнув.
— Ти що твориш?! — гаркнула Любов Іванівна.
Максим був сердитий. Він відчував силу. Адреналін бив у голову. Дружина боїться, свекруха у віці. Хто йому накаже? Він замахнувся на Іру широко, так, по-чоловічому, щоб одразу замовкла й не світилася. Жінка заплющила очі, закриваючись руками, чекаючи нову витівку від чоловіка. Але нічого не було. Тільки глухий, вологий звук, ніби мішок з цементом впав. Іра відкрила очі.
Максим лежав на підлозі. Він кліпав повіками, намагаючись сфокусувати погляд. Поруч із його головою валявся тканинний шопер. З нього стирчала заморожена куряча нога, тверда, як граніт. Над поваленим господарем життя височіла Любов Іванівна. Вона важко дихала, поправляючи збитий берет. У її руках була та сама сумка.
Маша стояла в дверях, притиснувши долоні до рота. Очі в неї були величезні, як блюдця. Максим спробував підвестися, його хитало. На лобі, прямо над бровою, швидко наливалася синевою шишка розміром з волоський горіх. Курка, куплена за акцією, виявилася зброєю страшної руйнівної сили.
— Ти… ти мене куркою? — прошепотів він, обмацуючи лоб. — Я… я в поліцію!
— У поліцію? — перепитала Любов Іванівна. І тут її ніби підмінили. Вона підхопила свою бойову сумку, розвернулася й пішла в коридор. Розчинила вхідні двері навстіж.
— Люди! — закричала вона так, що шибки в під’їзді задрижали. — Люди добрі, допоможіть!
Сусідка збоку, Мар’я Петрівна, висунула голову, ніби стояла під дверима й чекала. Зверху почувся топіт. Це спускався дядько Коля, колишній військовий, із собакою.
— Грабують! — продовжувала голосити Любов Іванівна, артистично хапаючись за серце. — Зять з глузду з’їхав, гроші в дитини украв!
Максим, тримаючись за голову, виповз у коридор.
— Ви чого? Ви що несете? Тихше ви! — Він побачив Мар’ю Петрівну, яка дивилася на нього як на таргана. Побачив дядька Колю, який уже намотував повідок на руку, явно прикидаючи, чи не спустити вівчарку.
— Максиме Сергійовичу… Ай-ай-ай, — похитала головою сусідка. — А такий інтелігентний на вигляд чоловік, а воно он що творить.
— Я не чипав дружину! Це вона мене куркою! — заверещав Максим, тицяючи пальцем у свекруху. Це прозвучало настільки жалюгідно й безглуздо, що дядько Коля хмикнув.
— Куркою, кажеш? Ну, буває. Лопатою треба, а не куркою. Працювати йди. Весь дім знає, як Ірка на двох роботах горбатиться, а ти бички з балкона кидаєш.
Максим озирнувся. Погляди зневажливі, насмішливі, осудливі. Його, непризнаного генія, зараз публічно опускали обличчям у бруд. Він зустрівся поглядом із Машею. Донька стояла за спиною бабусі. Вона не плакала. Вона дивилася на нього так, ніби бачила вперше. Тато-герой здувся. Залишився тільки сердитий чоловік, який боїться людей.
— А ну, пошов геть звідси! — гаркнула Любов Іванівна, підіймаючи швабру, яка вдало підвернулася їй під руку в куті. — Щоб духу твого тут через п’ять хвилин не було, інакше я зараз дільничного викличу. Я йому розповім, де ти закладки свої ховаєш, фантазер.
Звісно, ніяких закладок не було, але Максим розумів: зараз йому ніхто не повірить. Репутація рухнула. Він метнувся в кімнату, схопив куртку, рюкзак із ноутбуком, чоботи надягав, стрибаючи на одній нозі в коридорі під прицілом швабри.
— Я піду! — кричав він, вискакуючи на сходи, не зашнурувавши чобіт. — Але ви пожалкуєте! Ви ще приповзете до мене, коли я піднімуся! Іро, ти чуєш? Ти мені більше не дружина!
— Та слава Тобі, Господи! — перехристилася Мар’я Петрівна. Двері грюкнули.
Любов Іванівна із хрумтінням нахилилася, підняла з підлоги сумку. Вона подивилася на онуку.
— Машо, ти як?
Дівчинка мовчала. Вона підійшла до пуфика, де сиділа мама. Потім перевела погляд на двері, за якими зник батько.
— Він казав, що ми йому заважаємо, — раптом сказала дочка. Голос у неї був дорослий, зовсім не дитячий. — Що я заважаю й що гроші важливіші.
— Машо, він просто заплутався, — машинально почала Іра стару пісню, але змовкла.
— Дурень він, а не заплутався, — відрізала Любов Іванівна, проходячи на кухню. — Ставте чайник, дівки. У мене там ще ватрушки є з сиром. Іро, де в тебе йод?
Через десять хвилин вони сиділи на кухні. Іра мазала забите місце, Маша копалася у ватрушці. Любов Іванівна пила чай з блюдця.
— Мамо… — Іра подивилася на матір. — Дякую.
— Та було б за що. Курки тільки шкода. Зім’ялася.
— А якщо він повернеться?
Любов Іванівна усміхнулася.
— Не повернеться. Такі тільки на слабких хоробрі. А як силу відчують — тікають. Та й замки ми завтра змінимо. Дядько Коля допоможе. У нього руки золоті, не те що в твого, прости Господи, бізнесмена.
Маша присунулася ближче до мами й поклала голову їй на плече. Іра обхопила чашку долонями, гріючи пальці. У голові крутився список справ на завтра: знайти майстра по замках, подзвонити в школу, перерахувати дріб’язок до зарплати. Проблем менше не стало, може, навіть додалося. Але, дивлячись, як матір макає сухарик у чай, а Маша спокійно їсть, не озираючись на двері, Іра зрозуміла одну річ. Сьогодні вона вперше за довгий час засне, не чекаючи підступу. А завтра життя налагодиться. Розлучення, знов збирати гроші на ортодонта і на ремонт у квартирі. Проте попереду її чекала свобода від такого чоловіка.
