“Думала, коли помітить вaгiтність зрадіє, одружиться. Помилилася: інші помітили, а він – ні. Тільки через 18 років про сина згадав”

Рідкісна група крoві

Колись Софія не задумувалася над тим, що роки злетять блискавично швидко і не варто відганяти своїх женихів. Гадала, що головне – здобути вищу освіту, знайти престижну роботу, а вже потім створювати сім’ю. А тепер, коли у свої 36 зосталася одна, збагнула – знайти пару буде їй непросто. Батьки Соні загuнули у страшній пожежі, коли рятували худобу на фермі. Малу Софійку виховувала тітка Орися, рідна мамина сестра, яка жила разом з ними. Сімейне щастя обминуло її і Соня стала їй донькою.

Після смeрті тітоньки Соня збагнула – нічого страшнішого від самотності у світі нема.

«Може спробувати через соцмережу тобі чоловіка знайти?» – радила найкраща її подруга Таїсія. Однак Софія не довіряла знайомству через Інтернет. Що доля намітила – те й буде, казала.

Якось у неділю зібралася на ринок у райцентр. На фірмі, де працювала економістом, отримала премію, тож вирішила щось гарне собі купити. Коли сідала в автобус, і коли розглядала на ринку модні одяганки і дорогу косметику, вчувалися їй слова покiйної тітоньки: не вагайся, себе любити треба.

Задоволена покупками поверталася додому. В автобусі забула парасольку. Її наздогнав стрункий вродливий чоловік.

«Ваша парасолька? – спитав. – А якби дощик вас перестрів?»

«Нестрашно. Мені – недалеко. Будинок біля школи. Утім, бачу, ви не місцевий. Тому й не знаєте, де це», – на обличчі Соні спалахнув сором’язливий рум’янець. Антон, так звали чоловіка, розповів, що часто приїжджає в їхнє село по роботі. Їм якраз по дорозі.

Вдома Соня приміряла обновки. І чомусь уявляла, що наряджається для Антона. Стало смішно з себе: при чім тут він? Вона ж нічого про нього не знає. Спіймала себе на думці, що він чимось нагадує їй Тараса, її перше кохання. Така ж підтягнута постава, іскри в очах, густий хвилястий чуб. Тарас тоді працював трактористом. Він обожнював Соню, а вона вступивши до вишу, стала соромитися його грубих, порепаних від роботи рук, засмальцьованого одягу, коли він, загледівши, що вона приїхала додому, стрибав з трактора і біг їй назустріч із великим букетом волошок. Де був її розум? Сама ж – проста дівчина, сирота, і, якби не турбота тітоньки, – не бачити б їй того інституту.

Нині Тарас – шанована у селі людина. Депутат. Хату збудував, одружився, двох синів має.

А вона. Город заріс бур’янами. Одна не в силі дати раду. Руки потріскали, болять. Плакати хочеться. Вже цілий тиждень мордується на городі, а кінця-краю тій роботі не видно.

За думками Софія не почула, як рипнула хвіртка і на стежці виросла струнка постать її нового знайомого. «Антон?» – не повірила очам. Чоловік сказав, що нині знову у справах в їх селі і вирішив навідати її. Врешті, може їй і допомогти – часу до автобуса вдосталь.

Антон зривав бадилля, згортав на купки. А Соня тим часом готувала обід. Треба нагодувати гостя. Робота аж кипить в його руках. Наче не грубе кореневище, а сірнички витягує з землі. Софія подала борщ із грибами, тушковану картоплю із запеченою птицею. «Давно не їв такої смакоти», – похвалив її Антон. Легенько, мов дитину, погладив по голові. «Одна живеш?» – спитав. В очах Соні з’явилися сльози. Він несподівано притулив її до грудей, попросив розповісти про себе. Їй стало так тепло і надійно поруч із ним.

Антон став приїжджати на вихідні. Софія на крилах літала від щастя. Усі помітили, як вона розквітла, повеселішала, як округлішим стає її стан.

«Чому не наполягаєш, щоб Антон одружився з тобою? Гадаєш, я сліпа?» – якось спитала її Тая. Софія не знала, чому ще не сказала Антонові про вaгітність. Думала, коли помітить сам – зрадіє, заміж покличе. Помилилася: інші помітили, а він – ні. Нічого, завтра, коли приїде, вона поговорить із ним.

Наступного дня, як завше, Соня наварила, напекла, але Антона не було. Вона не знаходила собі місця: що з Антоном? Де він?

У гіркій невизначеності минали дні, тижні. Антон – не приїжджав. Утік без пояснень, як ворог, як злодій. Господи, як вона могла так сильно помилитися у ньому? Як могла повірити його красивим словам?

Таємно від Соні Таїсія довідалася адресу Антона, його робочий телефон і поїхала в райцентр, де він мешкав.

Повернулася сумна, роздратована. У голові молотом вибивали слова, якими обзивала її матір Антона, коли виганяла з подвір’я: «Безсоромна! Паскудниця! Йди, звідки прийшла! Звідки знати, що та дівка носить його дитину?»

З пологового будинку Софію забирала Таїсія зі своїм чоловіком Миколою, який став хрещеним батьком малому Сергійкові. Соня душі не чула у своєму чадові. Складала сама малому колискові. Вишивала сорочечки, в кожен хрестик вкладала безмірну материнську любов. Їй часто снився Антон. Але вона проганяла думки про нього. Їй не можна хвилюватися, щоб не втратити грyдне молоко. У неї є син! Її втіха, її надія.

Здавалося, щастя назавше оселилося в її хаті, якби не сумний випадок. Коли Сергійкові було 4 роки, він упав з гойдалки. Непритомного, із важким перeломом хребта хлопчика забрала з садочка «швидка». Усе село збирало кошти на операцію Сергійкові. Таїсія наполягала, аби сповістили про біду Антона. Усе-таки це – його син. Він мав би допомогти! Обличчя Софії пополотніло: «Не рiж по-живому, подруго. Це тільки мій син! Розумієш?»

І знову Таїсія прийняла рішення сама. Подзвонила Антонові на робочий телефон. Той, почувши про дитину, зробив тривалу паузу. А потім сказав, що це якась безглузда помилка, бо чому аж тепер йому сповістили про сина? «Яку ви гру затіяли, дівчата?» – сказав сердитим тоном. І взагалі – грошей у нього нема, бо нещодавно машину купив, на море із сім’єю їздили. Тая натиснула на важіль.

Опeрація пройшла успішно. Однак лікар попередив, що лікування буде тривалим. Софія возила сина у санаторій, робила масажі, купала у цілющих травах. І в радощах, і в горі із нею завжди була Таїсія. Скільки разів у своїх щирих молитвах Соня дякувала Богу, що послав їй таку чудову подругу. Щиру, вірну, безкорисливу. Завжди готову прийти на допомогу. «А хіба може бути інакше? Ми ж – куми!» – піджартовувала Тая.

Час спливав, як листя за водою. Так вісімнадцять років тому стали вони кумами, а тепер, схоже, стануть ще й сватами. Сергій одужав. Став зустрічатися із Настунею – молодшою донькою Таїсії. Хоче поїхати з нею у Карпати, допоки ще канікули в інституті. Літо цьогоріч тепле, лагідне. Але Софії страшно відпускати сина в таку далеку дорогу. Сергій ще ніколи так далеко від дому не їздив. «Говерла – улюблене місце Насті. Хочу там освідчитись їй, мамо, розумієш?» – сказав.

Ой, діти милі, що ви надумали! Романтики забажали? А їй тут чекати, хвилюватися. Софія буркотіла, та все ж складала синові сумку. На пиріжки замісила. Враз почула, як біля них зупинилася машина. Якась жінка кричала, плакала, про щось розпитувала Сергія. Софія хутко вибігла на подвір’я. Побачила, як біля розгубленого сина ридає старенька жінка. Вмить падає перед Сонею на коліна. «Хто ви? Що ви робите?», – Софія допомагала бабусі звестися на ноги.

«Звісно, ти не знаєш мене, Сонечко. Я дуже винна перед тобою. Про тебе, про сина знала давно. Подруга твоя приїжджала до мене. Я одна виховувала сина. Бідували. І ти – сирота. Думала – нащо дві біди докупи тулити? І Антон послухав мене – багату взяв. А вона за кордон виїхала і забула про нього».

Старенька плуталася в думках, у словах. Врешті сказала, чому приїхала. Антон потрапив у страшну авaрію, втратив багато крoві. Ще й група у нього рідкісна – четверта, резус мінус. У лікарні сказали, що саме така може бути у його сина.

Сергій широко розплющеними очима дивився то на матір, то на стареньку. У нього є батько? Але ж мати казала, що він загuнув на заробітках у російських лісах! Тоді чого вони чекають? Помuрає його батько!

Читайте також: Інші свекрухи на весілля невісткам золото, долари дарують, а тут – одразу зрозуміла, що не вживуся зі свекрухою

Софія сіла в автівку поруч із сином. Тільки тепер запримітила, як схожий Сергій на свою бабусю. Де й подівся її гнів, її злість на Антона. «Він житиме, мамо?» – тихенько спитав син. На обличчі старенької викраялася гірка усмішка. Сльози потічком збігали по обличчю: «Житиме. Обов’язково житиме, онучку. Тепер він не має права помeрти».

Автор – Марія Маліцька, м. Теребовля

За матеріалами видання “Наш День”

Шановні читачі запрошуємо Вас на наш канал у Telegram