Гоша дістав з кишені фотографію, де вони посміхалися щасливі. На звороті написав свою адресу й сунув їй у кишеню фартуха. Він ішов, відчуваючи себе зрадженим і самотнім. «Мабуть, не кохала. Погралася з міським диваком — і годі».
— Йду я, йду! Не дзвоніть так! — Георгій Іванович розчинив двері.
На порозі стояла дівчина років двадцяти з хвостиком. Уважно оглянула його, і раптом на її обличчі засяяла усмішка.
— Татусю! Невже не впізнаєш? А я тебе відразу впізнала! — скрикнула вона, обіймаючи здивованого чоловіка. — На маминій фотографії ти, правда, молодший був.
Дівчина обійняла його своїми далеко не стрункими руками, а Георгій Іванович відчайдушно намагався вирватися:
— Та ви хто? Пустіть!
— Я Варя, дочка Зої.
— Яка Варя? Яка Зоя? Що за фарс? — обурився Георгій, одягаючи футболку.
Він примружився, вдивляючись у дівочі риси. І раптом упізнав! Не її саму, а свою першу любов — Зою Петрашкову. Варя не була точною копією, але схожість була.
Те літо Гоша ніколи не забуде. Закінчивши одинадцятий клас, він нікуди невступив, і мати відправила його до далекої родички в село. Троюрідна сестра чи п’ятиюрідна тітка — Гоша не втручався в родинні дрібниці. Спочатку він бунтував:
— Мамо, мені вже сімнадцять! Знайду собі заняття в місті.
— Саме тому й поїдеш, — стояла на своєму Галина Борисівна. — Я працюю, наглядати за тобою не зможу. А там почнуться гулянки, дівчата…
Гоша сумно зітхнув. Дівчат у нього не було, як і справжніх друзів. Після відходу батька мати взяла його виховання у власні руки:
— Не дозволю тобі стати таким же безвідповідальним, як твій тато! Кожну хвилину ти маєш приносити користь.
Вона дотримала обіцянку: танці, шахмати, іноземні мови. Однокласники дражнили Гошу «ботаном», і він не заперечував. Закінчивши школу, він мріяв про вільне літо перед інститутом, але мати вирішила інакше. Проте саме тоді він був їй вдячний. Бо в тому селі зустрів Зою.
Двадцятидворічна, розумна й неймовірно гарна дівчина здавалася йому казковою красуньою. На відміну від його метушливих однокласниць, Зоя була спокійною та врівноваженою. Повна постать, товста коса, ясні очі. Гоша зрозумів одразу: це любов.
Він дарував їй квіти, запрошував на побачення, але Зоя лише відмахувалася:
— Гошу, відчепись. Мені ніколи займатися коханням з малолітніми.
Він не здавався. І одного разу її серце розтануло. Вони цілу ніч розмовляли під бузком, потім зустрілися знову. Поволі й Зоя закохувалася.
— Здалася тобі ця сирота! — лаялася родичка Інна Петрівна. — Вона ж на п’ять років старша! Здорова, як богатир, а ти наче її дитина.
— Не лізьте у моє життя, — відрізав Гоша, поправляючи окуляри. — Я дорослий і без ваших порад обійдусь.
— Та кому воно потрібне, твоє життя? — хитала головою жінка. — Аби біди не наробив.
Одного ранку Зоя зустріла його на ґанку суворим поглядом:
— Більше не приходь.
— Чому? — знітився хлопець.
— Бо наша літня казка скінчилася. Тобі вступати в інститут, жити своїм життям. А я залишаюся тут.
— То одружимося! — запропонував Гоша. — Мені ж вісімнадцять скоро. Залишуся з тобою, навчуся господарювати.
— Не мели дурниць, — перервала його Зоя. — Іди додому. І будь ласка, не повертайся.
Гоша дістав з кишені фотографію, де вони посміхалися щасливі. На звороті написав свою адресу й сунув їй у кишеню фартуха. Він ішов, відчуваючи себе зрадженим і самотнім. «Мабуть, не кохала. Погралася з міським диваком — і годі».
Гоша повернувся додому, спочатку закінчив курси й підробляв, де прийдеться, а наступного року вступив до інституту. Життя налагодилося, але здавалося йому тьмяним і безбарвним. Він став економістом, як хотіла мати, бо звик з нею погоджуватися.
З особистим життям не склалося. Всіх дівчат він порівнював із Зоєю, і жодна не витримувала порівняння. Згодом спогади стерлися, і він познайомився з Машею. Але Галина Борисівна її не схвалила: і манери, мовляв, не ті, і зовнішністю не така. Маша не витримала і пішла. За нею були Катя, Олена Марківна, інші — але всіх чекала одна доля. Мати була невдоволена, і жінки зникали з його життя. Георгій змирився. «Мабуть, моя доля — прожити самотнім», — думав він. Так вони й жили вдвох з матір’ю.
Характер у Галини Борисівни з роками ставав дедалі буркотливішим, але син вже не звертав уваги. Носив одяг, який схвалювала мати, їв огидну вівсянку на сніданок, робив вечірні прогулянки — усе заради її спокою. Він прийняв таке життя. Але одного дня минуле несподівано наздогнало його.
Варя терпляче чекала запрошення. Гоша, нарешті, опам’ятався:
— Заходьте, будь ласка… Вибачте, я просто… На кухню. Мама спить, тож, якщо можна, тихіше.
Вони сиділи за столом, пили чай. Варвара розглядала батька, а він ніяковів.
— Розкажіть, як там Зоя? Чому вона ніколи не написала? Я й уявити не міг, що в мене є донька.
— Давай на «ти», тату, — усміхнулася дівчина. — Зараз усе розповім.
Варя довго не знала, хто її батько. Сусідки тільки пошепки говорили: «Міський якийсь». Інна Петрівна, яка могла б розповісти, відійшла у вічність, коли дівчина почала цікавитися. Вона допитувала матір. Спочатку Зоя відмовчувалася, потім вигадала історію про батька-вченого, якого не стало під час секретного експерименту. Варя пишалася ним, доки не зловила матір на брехні.
Одного разу Зоя назвала батька рятувальником, а потім забула свою ж легенду.
— Досить брехати, мамо! — попросила тоді дівчина. — Скажи правду, якою б вона не була.
Зоя зітхнула й розповіла про літнє кохання з міським хлопцем, про наполегливі залицяння й про те, як родичка змусила її розірвати стосунки, щоб не руйнувати його майбутнє.
— Я вигнала його. А потім ти народилася, — сказала Зоя, простягаючи доньці єдину фотографію. На ній сміялися двоє щасливих людей.
— Чому не сказала йому? — спитала Варя.
— Навіщо? До того часу він уже забув би мене, — відвернулася Зоя, і голос її тремтів.
Варя більше не питала. Жили вони з матір’ю добре, господарювали, підтримували одне одну. Але два роки тому Зоя захворіла. Хвороба виявилася сильнішою. Варвара залишилася сама. Ось тоді вона й вирішила знайти батька.
Георгій Іванович дивився на стареньку фотографію, і в очах його з’явилися сльози. Щоб стримати їх, він ударив кулаком по столу.
— Оце тітка Інна! Якби була живою, сам би її… Вона ж усе життя мені зламала!
У кухню увійшла Галина Борисівна, потягуючись.
— Гошу, що сталося? — вона зупинилася, побачивши гостю. — У нас хтось?
— Знайомся, мамо. Це Варя, моя донька.
— Ти що, з глузду з’їхав? Яка донька? Що за шахрайку ти впустив у дім?
— Я не шахрайка! — гаряче заперечила Варвара. — Мені від вас нічого не потрібно. Я прийшла познайомитися з батьком.
Галина Борисівна зібралася:
— Де докази? Де тест на рідство? Усі ви такі: «нічого не потрібно», а потім руки простягаєте.
— Мамо, годі! — різко сказав Георгій. — Вона моя донька, я це знаю. І дякувати твоїй тітці Інні, що я дізнався про це лише зараз.
— Не чіпай Інну! Вона тебе від біди врятувала, відвернула від тієї селючки!
— То ти знала? — Георгій дивився на матір. — Про Зою, про дитину — все знала?
— Звичайно! Інна дзвонила, казала, що та дівка доньку народила. Хіба не ясно, від кого? А ти ще й дякувати маєш, що я її не посадила!
— Знаєш що, бабусю, — перебила Варя. — Я піду. Вибач, тату, але слухати гидоти про маму не буду.
Вона вдарила кулаком по нозі, і Галина Борисівна здригнулася.
— Почекай, я з тобою, — сказав Георгій, підвівшись. — Гарна погода на дворі, поїдемо на дачу, поговоримо.
— Нікуди ти не поїдеш! — стала мати в дверях. — Дорослу дівчину годувати будеш?
Гоша мовчки відсунув її й пішов збиратися.
— Мені годування не потрібне, — холодно сказала Варвара. — Я сама себе забезпечую.
— А квартиру я розміняю, — додав з коридору Гоша. — Частка в ній є й моя. І роботу зміню. У сорок років ще не пізно все почати спочатку!
Вони вийшли, залишивши Галину Борисівну саму в пустій кухні. «Не вберегла, — думала вона. — Намагалася дати йому все найкраще, а виростила нещасним і самотнім. І тепер він ще й ненавидить мене». Але змінити вже нічого не можна було.
Квартиру Георгій не розміняв, але звільнився з роботи й продав дачу. Разом із Варею вони поїхали до села, розширили господарство. Зайнялися фермерством. Як не дивно, Гоша швидко звик до сільського життя. Він був майже щасливим. Його гризла лише сварка з матір’ю, яка так і не визнала Варю й довго чекала, коли син повернеться. Але Георгій навіть думати про це не хотів.
Весна прийшла раптово — з мокрим снігом, першими пролісками та запахом свіжої землі. Господарство вже не здавалося Гоші стихійним лихом: руки звикли до роботи, тіло — до постійного руху, а голова — до тиші, яку він колись вважав нестерпною. Варя сміялася з нього:
— Тату, ти до міста вже не повернешся. Ти ж тут, як корінний селянин.
Він махав рукою, але всередині погоджувався. Увечері вони сиділи на лавці біля старої хати Зої. Варя перегортала мамин зошит рецептів — єдину пам’ять, яку встигла забрати. Гоша дивився на обрій, що повільно зник у тумані.
— Тату, — тихо сказала Варвара, — ти не винен у тому, що сталося. Мама не хотіла руйнувати твоє життя. Вона вірила, що так буде краще.
Гоша потер лоба — рух, який давно став звичкою.
— А я все життя думав, що то в мене руки не з того місця, — усміхнувся сумно. — Що не заслужив сім’ї. А воно он як було…
Варя притулилася до нього плечем — незграбно, але тепло.
— Знаєш, — сказала вона, — Зоя б раділа. Тому, що ми тут, удвох.
Гоша кивнув. Йому різало горло, але він не відвів очей від лінії горизонту.
Наступного ранку листоноша привезла конверт. З міста. Від Галини Борисівни. Дрібний, акуратний почерк.
«Сину, я винна. Не знаю, чи пробачиш. Живу сама, стала зовсім слабкою. Якщо колись зможеш, приїдь. Навіть якщо ненадовго. Твоя мама».
Гоша довго мовчав. Варя стояла поруч, тримаючи відро з кормом, і чекала — так само терпляче, як тоді, коли вперше переступила його поріг.
— Поїхати хочеш? — спитала вона.
— Не знаю, — відповів він чесно. — Але, мабуть, мушу.
— Я з тобою.
Він глянув на неї — і раптом усвідомив, яким дивом стало її появлення в його житті. Пізнє, несподіване, але саме те, що могло зшити його порвану долю.
За кілька днів вони їхали в автобусі. Дорога була довгою, мов роки мовчання, але в обох — однакова думка: будь-яка розмова краще за тишу, коли ще є що врятувати.
Коли Гоша зайшов у свою колишню квартиру, мати сиділа в кріслі біля вікна, маленька, зморшкувата, не така сувора, як він пам’ятав. Побачивши його, вона різко підвелася, але ноги підкосилися. Гоша підхопив її — так, як вона колись підхоплювала його, коли він падав на дитячому майданчику.
— Мамо… — сказав він просто.
Вона заплакала — вперше в житті на його очах.
— Пробач, Гошо. Я так боялася втратити тебе, що втратила все.
Він хотів сказати щось мудре, але в горлі стисло. Тому просто посадив її назад у крісло. Варя стояла в дверях, стискаючи ремінець сумки. Мати глянула на неї — довго, уважно. І нарешті кивнула.
— Заходь… онучко.
Це слово прозвучало хрипко, криво, але по-справжньому.
Повертаючись назад, Гоша сидів біля вікна й дивився, як біжать поля. У серці стало легше — не щасливо й не радісно, а просто… правильно.
— Ти молодець, — сказала Варя, поклавши руку йому на плече. — Мамі теж було важко це сказати.
— Бачу, упрямство в нас родинне, — усміхнувся він.
Весна впевнено входила в землю. Попереду було багато роботи — і в полі, і в житті. Але вперше за довгі роки Георгій Іванович не боявся майбутнього.
Він повернувся до Варі:
— Ходімо додому.
І вони пішли — удвох, легко, ніби там, попереду, на них чекало справжнє життя.
