Із кімнати лунав щасливий сміх. «А вони думали, що чорні коти приносять нещастя»

Вона гарячково бігала по квартирі, вперше радіючи тому, що їхнє спільне помешкання було однокімнатним. Поспіхом і часто навмання (бо ж після 3 років проживання разом це справді було зробити нелегко) відбирала свої речі й кидала до велетенської спортивної сумки (спадок студентських років) та до свого наплічника.

Так, чашка – її, кавоварка – його, плеєр, здається, теж, подушка у формі серця – його… чи її? На її симпатичному личку яскраво проступали сліди погано прихованого роздратування й розмазаної туші Він сидів і, до хрусту власних пальців стискаючи поручні крісла, спостерігав за тим, як Вона щезає з їхньої квартири, його життя. Який сиротливий вигляд мала поличка перед дзеркалом без шеренги її лаків, які раніше так дратували його. Стілець ошкірився збляклою оббивкою, коли з нього різко зірвали звичний недбало кинутий її домашній халат/Звільнені гачечки вішалок у ванній і на кухні кігтиками впивались у його серце. Йому так хотілося закричати, зупинити її, але.Вже запізно.

Читайте також:Любов та грішною була: полюбила Мариночка до болю красивого Володьку “жонатика”

Раз-з-з – і її домашні пухнасті капці зникли у велетенській сумці; два – і настільний годинничок повторив ту ж траєкторію, відразу за ним послідували парасолька і її улюблене надщерблене горня; три-и – і, тут серце Кота зупинилося і впало десь у лапи: рука, яка перед тим змела до бездонної сумки півквартири (принаймні, котові так здавалося), тепер нахабно потяглася до його, котової, миски. Його улюбленої і, до речі (не на користь господарів буде сказано), досі порожньої миски.

Рука на мить завмeрла в нерішучості. Його очі блискавично зреагували на це уповільнення спустошуючого безжального тайфуну, який вимітав її сліди з їхньої квартири, його життя.

– Ти забираєш кота?

– Ну,  мабуть, так, – у її голосі явно прозвучала невпевненість. Кіт насторожився.

– Так буде краще. Він тебе так любить. Він без тебе і без твого халата не проживе, – гірка посмішка.

«Хто б казав!» – подумав Кіт.

– Ну не знаю… Пам’ятаєш, коли ми три роки тому знайшли його на смітнику малим кошеням, він дався до рук лише тобі

«Ще б пак! – пирхнув Кіт. – Від її рук за версту несло старою сусідською таксою, яку вона й досі так любить гладити при зустрічі».

– Якби не ти, я б навіть не подумав його брати, чесно. Просто в тебе так засвітилися очі, коли ти його побачилаТа й потім, ви були такі милі разом – двоє малих сірооких кошенят А коли ти сховала його під полу своєї куртки, я навіть почав йому заздрити, бездомному, покинутому котиську, віриш?

Кот– Не треба, чуєш – її голос тремтів.

«Передбачається потепління, можливі опади», – тішився Кіт.

– А пам’ятаєш, як ми втрьох їздили в село до мами, і він, злякавшись сусідського собаки, заліз на стару липу, і ми цілу ніч просиділи під нею, чекаючи, поки він злізе А під ранок ви обоє спали в мене на руках.

Вона низько похилила голову.

– А згадай, як він (тут Котові вчулась якась недоброзичливість у його голосі) з’їв нашу святкову вечерю до Дня Валентина. А я ж тоді проморочився з тим пирогом три години!– Кіт завбачливо побіг за штору. – І коли ти ввімкнула світло, на столі були лише крихти й перекинуті свічки

Зате ми пішли того вечора гуляти на набережну й бачили зорепад, і я загадала бажання, що ми – її голос зрадницьки тремтів. – Що ми

– Мала.Я, чуєш, я ж так тебе люблю! Що ми робимо?!

– І я. Я тебе люблю. Але ж ми, та й речі – вона невпевнено махнула рукою в сторону скиданих пакунків.

Він не дав їй договорити, вхопивши в міцні-міцні обiйми, підкріплені ще міцнішим поцiлунком.

Вони цілувалися, як навіжені, й коли з кімнати почувся звук двох падаючих на купу тіл, Кіт розчаровано позіхнув і побіг до своєї досі пустої миски. «Ех, невдячні! Хоч би молочка налили Ти – їм, а вони Ех»

Із кімнати чулися голосні поцілунки і щасливий сміх. «А вони ще кажуть, що чорні коти – до нещастя»

Nota Bene

Наталка Бардалим

Шановні читачі запрошуємо Вас на наш канал у Telegram