— Катюшо, опамятайся! Твоєму обраному вісімнадцять років, тобі — двадцять шість! Чудова пара! Залюбуєшся. Що він тобі може запропонувати? Нескінченні проблеми, ось що. Тебе ж колеги засміють. Прийшла вчителька, закохалася в учня. Де таке видано? Звільняйся з цієї школи за власним бажанням, поки не пізно. Інакше, тебе звільнять, — моя мама все барвисто розписала.
А мені хотілося вити. Вийшло так, що Ігор і я покохали одне одного. Так, він набагато молодший і мій учень. Але через рік Ігор закінчить школу. Ми одружимося. Різниця у віці не буде кидатися в очі. Потрібно трохи почекати. У мене немає сил розлучитися з цим хлопцем. Ігор — моє перше кохання. Мама, звичайно, перебільшувала, кажучи, що всі знають про наші стосунки. Ми з Ігорем зустрічалися таємно.
Безперечно, я усвідомлювала, що така “гаряча” новина миттєво розлетиться по всій школі, хіба що глухий не почує. Однак, не могла себе стримати, горіла в обіймах коханого, танула від кожного його погляду. Розуміла, що подаю поганий приклад. Я, як вчителька, маю сіяти розумне й вічне.
Моя мама теж педагог і для неї мій вчинок не мав пояснення. Я пошкодувала, що поділилася з мамою своїми переживаннями. Підтримки від неї не відчула. А скільки разів у думках я розлучалася з Ігорем? Не злічити. Але, як побачу його, серце замирає, дихання перехоплює, плювати на все, люблю! Всі заборони стерті, йду всупереч усьому.
З Ігорем я почувалася нерозумною дівчинкою. Він був відмінником у навчанні, атлетичним, розсудливим у житті. Однокласниці Ігоря бігали за ним хвостом. Доводилося тихенько ревнувати. На душі було радісно й неспокійно.
Продзвенів останній шкільний дзвоник. Ігор вступив до університету. А я… дізналася, що при надії. Мама, помітивши зміни в моїй зовнішності, не забула відзначити:
— Дострибалися, голубчики. Що тепер? Не послухала мене, тепер розплачуйся, дурненька.
Народилася наша Світлана. Ігор не поспішав стати моїм чоловіком. Навчання у нього було на першому місці. І, взагалі, він став віддалятися від мене. Уникав зустрічей, “забував” телефонувати.
Студентське життя, однокурсниці… Коротше, ми незабаром розлучилися. Розійшлися наші стежки-доріжки. Довелося мені впасти з небес та об землю… Залишилася я сама з донечкою. І нікому не розкажеш, що з учнем роман був. Почнуться плітки. Засміють, засудять. Душа заніміла…
Мама, бачачи мій жалюгідний стан, заспокоювала:
— Відчуваю, недобре у тебе з Ігорем. Нічого, Катюшо, і в попелі іскра буває. Годі себе сварити. Все налагодиться, побачиш.
Минуло два роки. Ми не бачилися з Ігорем. До мене став залицятися хлопець із песиком. Я його так і називала — “хлопець із песиком”. З Льошею ми познайомилися в парку, де я постійно гуляла з візочком, а він — зі своїм цуценям такси. Розговорилися, те й се…
Льоша виявився приємним юнаком, щирим, з почуттям гумору, від нього виходило особливе світло. Закрутилася у нас з Льошею любов. Світланку й собаку ми залишали на мою маму, самі бігали в кіно, в кафе. Мама була щаслива:
— Ідіть, молодь, розважайтеся, поки є бажання. А я вже посиджу з онукою й собачкою.
Через деякий час я зі Світланою переїхала до Льоші. Нам було добре й спокійно разом.
Якось дзвонить мама й збентежено каже:
— Катю, приходив батько Світланки. Кричав тут на сходовому майданчику. Вимагав тебе. Я злякалася й дала вашу адресу. Бачиш, яким виявився твій улюблений учень: оксамитовий весь, а жальце є.
— Нічого, мамо, не хвилюйся, розберемося, — я заспокоїла маму, а сама занервувала. Чого це раптом згадав про мене колишній учень?
Незабаром повернувся Ігор:
— Привіт, Катю. Я бачу, ти непогано влаштувалася. Чоловік з’явився, мою дитину виховує… За яким правом?
— Ігорю, а де написано, що Світлана — твоя донька? Ти добровільно від неї відмовився. Які претензії?
Ігор відразу пом’якшав:
— Катюшо, та я нічого… Може, ми з тобою під один дах? Ми ж любили одне одного. Забула?
— Довго пам’ятала. Льоша допоміг назавжди тебе забути. Спасибі, Ігорю, — “пригостив” любов’ю. Втратив ти мене, не повернеш. Прощавай, — я виставила непроханого гостя за двері.
Коли Льоша прийшов з роботи, помітив моє занепокоєння:
— Щось трапилося, Катюшо?
Я розповіла Льоші про візит Ігоря.
— Дурниці. Не переживай. Видно, засумував. Так буває. Кликай вечеряти чоловіка, — Льоша обійняв мене й потягнув на кухню.
— Чоловіка? У мене в паспорті сторінка для штампа чиста, — усміхнулася я й моргнула Льоші.
— Катюшо, давай одружимося! — Льоша став на одне коліно й простягнув до мене руки.
— Мабуть, злякався, що мій колишній забере? — я засміялася.
— Злякався. То ти згодна? — Льоша був серйозний.
— Подумаю, — кокетувала я, знаючи, що Льоша буде пилинки з мене здувати.
Влітку ми з Олексієм зіграли весілля. Світлану він усиновив. А через рік наша сім’я поповнилася. Народився син Максим. Ми з Льошею звили тепле сімейне гніздечко.
Ігор більше нас не турбував. Чула, що він одружився з однокурсницею, та його залишила з тримісячною дитиною. Сама втекла з якимось офіцером до військового містечка.
Роки пролетіли, не помітили. У нас з Льошею скроні сиві. Світлана вийшла заміж за іноземця. Живе в Італії. Одна турбота залишилася — Максим. Синові двадцять два роки, навчається в академії, шалено захоплений викладачкою літератури. Та, мабуть, відповідає взаємністю.
Прямо, якась спадковість простежується. Не знаю, як себе поводити. Прийняти цей гріховний зв’язок чи відмовити сина? Пам’ятаючи себе, впевнена, що відмовити — ніяк не вийде. Син, як і я, любив до непритомності, не на жарт. Все б нічого, та тільки його кохана заміжня, виховує двох доньок. Що тут порадиш? Та й хто прислухається до порад? Усі вчаться на власних помилках, йдуть своїм шляхом.
— Максиме, вирішуй сам. Прошу одного, не ображай цю жінку. Не вистав на посміховисько. Будь чоловіком. Добре подумай, перш ніж наважишся на такий крок, — це все, що я могла сказати синові.
— Мамо, ви з татом для мене — найкращий приклад. Дякую, що не читаєте нотацій, — Максим поцілував мене в щічку.
Не було весілля. Викладачка Марина й Максим розписалися в РАЦСі. Через належний час на світ з’явилася Зоя. Нікуди не подінешся від кохання…
