– Коли народилася Яринка, мене не залишало відчуття, що вона не твоя донька. Тож тихцем зробили аналіз на визначення батьківства – і ось результат – сказала мати. Того ж дня молодий чоловік прогнав своїх дружину і маленьку доньку. І як не доводила йому Віка, що це помилка клініки, що він її перший і єдиний чоловік у житті, Вітя її не чув

Віка познайомилася з Віктором на першому курсі університету. Симпатичним юнак одразу припав до вподоби дівчині і вона була неймовірно щаслива, коли дізналася, що це взаємно.

Вони почали зустрічатися – гуляли парком, ходили в театр і кіно. А одного дня Вітя зізнався їй і коханні. Віка тоді взагалі думала, що серце вискочить з грудей від радості, трепету і ніжності.

– Ми одружимось і будемо жити у великому, просторому будинку, в якому буде багато-багато квітів, – шепотів він їй. – А вечорами…

– Ми будемо сидіти на м’якому килимі біля каміна, милуватися вогнем і ласувати смачним вином та морозивом, – продовжила його слова щаслива Віка.

Він закінчив навчання, отримав диплом із відзнакою і влаштувався на роботу в престижну фірму, яка займалася виробництвом напоїв і їхнім продажем за кордон. Хлопець з ранку до ночі працював в офісі. Збирав гроші на весілля, на житло, бо хотів, аби вони з коханою після одруження мали де жити.

Для початку вирішили придбати квартиру, а згодом, коли і Віка влаштується на роботу, розпочати будівництво.

Однак життя внесло свої корективи – на четвертому курсі дівчина повідомила коханому, що їхнє кохання примножиться і зовсім скоро стане вже троє. Тож Вітя поспішив порадувати звісткою батьків. Однак новину про те, що їхній син збирається одружуватися і вони зовсім скоро стануть батьками, зустріли вороже.

– Сину, тобі ще надто рано створювати сім’ю, – спробувала переконати його мати. – Ти надто молодий для такої відповідальності.

– А та дівчина може зробити і позбутися тягаря, закінчити навчання, влаштуватися на роботу – і тоді можна буде про щось вести мову, – сказав батько. – Вітя, поживи для себе. У тебе ще все життя попереду!

– Ні! – закричав Вітя. – Ні про таке й мови не може бути! Я одружуюся!

І, хоч як не були його батьки проти цього, син все ж одружився. А через сім місяців народилася Яринка. Маленьке сонечко відразу заполонило серце молодих батьків. Віка практично не відходила від крихітки.

А Вітя, ледве приїхавши з роботи, поспішав у дитячу. Народженню онучки раділи батьки дівчини. Натомість батьки Віті чомусь поставилися до появи немовляти доволі прохолодно.

Рідко підходили до маленької, практично не брали на руки. Тільки критикували постійно: то надто голосно плаче, то ще щось не так. А коли Яринці виповнилось пів року, мама Віті покликала його до себе на серйозну розмову.

– Сину, для тебе не секрет, що ми не хотіли, аби ти поспішав одружуватися з Вікторією, – мовила вона, дістаючи з сумки якийсь аркуш. – Але коли народилася Яринка, мене не залишало відчуття, що вона не твоя донька. Ну немає в ній геть нічого від нашої родини! Тож тихцем зробили аналіз на визначення батьківства – і ось результат.

У висновку, де стояли печатка і підпис фахівця, відомої далеко за межами їхнього міста клініки було написано, що ймовірність того, що Яринка – його донька, практично рівна нулю.

– Ні! – вигукнув вражений Вітя. – Цього не може бути!

– Сину, – твердо мовила його мати. – Ти міг не вірити мені, але подумай сам: в цій клініці помилитися не могли.

Того ж дня молодий чоловік прогнав своїх дружину і маленьку доньку. І як не доводила йому Віка, що це помилка клініки, що він її перший і єдиний чоловік у житті, проте Вітя її не чув.

Минули 30 років. Одного дня Віктор Іванович вирішив зустрітися з другом дитинства, який останні роки жив у Канаді і на декілька днів прилетів в Україну.

Чоловіки вирішили разом пообідати і поїхали в ресторан, який, хоч і працював лише декілька років, проте славився вишуканими стравами.

Сиділи, смакували, розповідали одне одному про своє життя. На той час Віктор був тричі розлученим. Бо після одруження з Вікторією ще двічі одружувався з тими жінками, з якими радила мама. Однак ці шлюби доволі швидко розпадалися. Отак і лишився одиноким.

– То знайди собі ту, з якою тобі буде добре, – порадив друг дитинства. – Вітя, це поки батьки живі, то тобі добре. А вони ж одного дня відійдуть в засвіти.

– Добре мені могло бути лише з Вікторією, – мовив у відповідь Віктор. – Але я її втратив. Мати якось проговорилася, що ту довідку з результатами вона за гроші купила. Я пробував розшукати Віку, але не зміг.

Раптом він відчув, як серце почало шалено битися.

– Цього не може бути, – прошепотів.

– Що трапилося? – запитав друг дитинства.

Замість відповіді Віктор піднявся і поспішив за жінкою, яка йшла залом під руку зі статним чоловіком.

– Вікторіє, це ти?

– Я! – відповіла вона так, наче не було отих довгих 30 років розлуки. А тоді звернулася до чоловіка, з яким йшла. – Коханий, мені потрібно поспілкуватися з цією людиною.

– Це твій чоловік?

– Так, Вікторе, це мій чоловік. Ти щось хотів?

– Вікторіє, я кохаю тебе та всі ці роки думав і хвилювався за тебе і нашу донечку.

– Хвилюватися потрібно було тоді, коли виставив нас на вулицю. А тепер у нас все добре. Зрештою, пам’ятаєш: ти кричав, що Яринка не твоя донька? У неї є батько, який любить і її, і мене, і наших дітей. Тому не хвилюйся! І прощавай!

– Вікторіє, – у чоловіка перехопило подих. – Я не можу без тебе…

– Коли міг виставити за двері, міг не цікавитися нашим життям ці роки, то зможеш і тепер.

І, цокаючи підборами, вона пішла до столика, за яким сидів її чоловік і до якого підійшла красива молода жінка, в якій Віктор впізнав свою доньку, – вона була так на нього схожа, як дві краплі води.

Разом із нею підійшли двоє юнаків і дівчинка-підліток. Вони називали Вікторію мамою, і було видно, що вона справді щаслива. На відміну від нього, Віктора.

Того вечора він вперше в житті набрався до безпам’ятства. Розповів батькам про зустріч з Вікторією і з пляшкою закрився у своїй кімнаті.

А у вітальні в цей час плакала старенька мати, яка розуміла, що скалічена доля єдиного сина – на її совісті.

Фото ілюстративне з вільних джерел