Мамин скарб

Як старенька заохотила сина й дочку за нею доглядати.

У переповненій маршрутці ніде ноги встромити. Водій нетерпляче підганяє пасажирів: «Піднімаємося по сходах!», «Оплачуємо за проїзд!», «Показуємо посвідчення!». Невисокий на зріст сивоволосий чоловік у простенькому сільському одязі протискається всередину салону. У руках тримає клітчасту стареньку торбу. Шукає очима, де би приткнути свої нехитрі пожитки. «Сідайте, пане!» — поступається йому місцем жіночка середніх років. На обличчі чоловіка «розцвітає» усмішка: «Ой, дякую! Якби то всі українки були такі, як ви, то, наші чоловіки жили б довше, а не вмирали у 60 літ». «Спірна теза», — поспішила прокоментувати одна із пасажирок. Але пан у поношеному піджачку пропускає її зауваження повз вуха.

«Я сам — з Івано-Франківщини. Але я тут вчився у Львові», — переповідає свою скромну авто­біографію жінці, яка поступилася йому місцем.

«Я вам, пані, так скажу: всюди є люди, а є людиська. У нашому місті жила одна жіночка (Царство їй Небесне!). Мала двох дітей – сина і доньку. Чоловіка поховала. Діти  поженилися – заміж повиходили. Стареньку доглядати ніхто з них не хотів. Так і жила сама, коли-не-коли по святах до неї приїздили провідати «задля годиться». А то роботяща така жінка була (най з Богом спочиває!). Воду з криниці тягала, город обробляла, аби яка картоплина вродила, бо ж дітям треба дати. Але вік бере своє. Пообліплювали її болячки. Все частіше мусила до ліжка-си кластися і не було їй навіть кому горнятка води подати. Богу дякувати, пощастило тій жіночці зі сусідкою. Та щодня провідувала стареньку, допомагала чим могла по господарству, приносила обіди-вечері і все допитувалася: «Йой, Стефо, та чи немає у вас яких інших родичів, аби вас догледіли. Бо про тих ваших дітисок, тьху, не хочеться навіть згадувати – шо то за потороча! Таке враження, що під пліт з Марсу звалилися, а не ви їх вродили!». «Маю, Марусю, тілько брата в Канаді. Але не балакали ми з ним допіру  вісім, а то й десять літ, коли він до мене зі своєю родиною на гостину приїздив», — одного разу поділилася та. «Може, маєте його телєфон? – зметикувала сусідка. — Задзвонимо, скажемо, що зле вам? Може, й поможе той мільйонер?» «Йой, Марусю, та що ви! Він же тілько на п’ять літ од мене молодший. Де ж він все покине, і за моря-океани буде до мене летіти!» — відмахнулася її співрозмовниця.

Прокинувшись наступного дня, Маруся вже знала, як допомогти бідолашній старенькій».

На цій фразі чоловік зробив театральну паузу. Затамувавши подих, його слухала вся маршрутка (за винятком кількох молодиків, що заткали вуха навушниками і у такт музиці трясли головами). «Ну, і що було далі?» — поцікавився огрядний пан, що сидів на передостанньому кріслі.

«Прийшла Маруся до своєї сусідки: «Слухайте, Стефо, а давайте скажемо вашим дітям, що ваш брат, коли приїздив, залишив вам скарб!». «Який такий скарб?» — недовірливо перепитала та. «Яка різниця! Просто скажемо, що подарував вам шось дуже цінне!» — Маруся закотила очі, як колись полюбляла робити її мамця. «Ой, нє! Ше якого злодія приманим, буде мені руки викручувати. Шо ви таке придумали?» — замахала руками перелякана Стефа.

«Повірте, як ваші дітиска то зачують, пильнуватимуть вас як криштальову вазу!» — запевнила Маруся.

Як у воду дивилися! Дізнавшись від сусідки «по секрету», що старенька мама десь заховала скарб з Канади, зачали один поперед одного їй догоджати. Де й час та гроші знайшлися! Возили матір по найліпших лікарях, купували смаколики, яких та зроду не їла. Син притягнув до хати такий великий телевізор, як ото тепер молодь його називає «плазмою». Дочка мамі нігті на ногах стригла. Кожен з дітей допитувався, де ж той скарб, а старенька тільки губу копилила: «Віддам тому, хто ліпше мене догляне!». Хоч останні два роки свого життя прожила як людина.

Як очі заплющила, заходилися син з донькою той скарб шукати. Казали люди, шо воду з колодязя вичерпували, підлогу в хаті здирали, весь город перекопали. А сусідка тільки дивилася та й посміювалася тихцем. Коли вже зрозуміли, шо нічого не знайдуть, постукали до її дверей: «Пані Маріє, ви ж до мами стільки ходили. Вона вам довіряла. Може, знаєте, де той скарб є, що їй брат з Канади привіз? А ми частину його вартості сплатимо вам. Одну десяту». «Третину», — пішла ва-банк донька небіжчиці. Але сусідка залишалася незворушною. Жодного слова не промовила. «Половину», — прошептала приречено пересушеними губами донька, не звертаючи уваги на брата, що люто свердлив її поглядом. І тоді сусідка заговорила: «Знаю я, де ваш скарб. У землі спочиває. Мама була вашим скарбом!». Розвернулася та й пішла до хати».

«П’ять років відтоді минуло, а діти досі батьківську хату не можуть поділити. По судах бігають. Нічого їх біда не навчила», — зітхнув чоловік, витерши чоло. У маршрутці запанувала тиша.

Наталія Дружбляк

Читайте також:Коханий загинув через годину після того, як ми посварилися

За матеріалами видання: “Високий Замок”

Шановні читачі запрошуємо Вас на наш канал у Telegram