Моя голосна тиша

Чи знаєте ви, як шумить тиша? У тихім присмерку синіх хмарок, які пропливають за вікном, в легкім порухові пилу на шафі та прозорому склі запітнілих шибок. Ні, ви не знаєте, як голосно шумить тиша? Це знають лише обрані долею люди.

Я відчуваю тебе щохвилини. Згадую посмішку, коли мені хочеться кричати в самотності зі своїм сивим болем. Твої поцілунки, коли засинаю, а просинаючись, ще й досі чекаю, що проведеш рукою по моєму довгому волоссі, сядеш тихо на ліжку, подивишся на мене своїми карими оченятами та й сховаєшся у метушливих буднях.

Знаю, що ти приховуєш свою сутність за втомленою посмішкою, коли проводжаєш мене за поріг. Я йду на зупинку, несучи сумку зі смачною їжею, приготованою твоїми руками, а ти, прикриваючи обличчя долонями, повільно присідаєш на диван…

І тут у цей момент приходить вона… Сіра, спокійна і така чужа… Сідає поруч із тобою, пестить волосся і єхидно давить посмішку. А потім, плутаючись у своїй довгій чорній, як ніч, сукні, бродить по одинокій хатині, нагадуючи тобі про померлих батьків, про мене, і про того, чиє ім’я, як у книзі про Гаррі Поттера, рівне тому, Кого Не Можна Називати. Ти йдеш на кухню, ставиш на плиту чайник… І аж дивно стане, коли він закипить і свист розійдеться відгомоном по усій кімнаті, яка вже давно потопає в тиші. Ти здригнешся, пишне волосся, жадібно зв’язане у вузол, полоскоче тобі шию.

Прийшов наш кіт. Рудий, аж червоний, як сонце, що тускніє перед ніччю. І ти з такою радістю обіймаєш його, можливо, говориш із ним, навіть цілуєш, як мене у дитинстві та того, про кого в нашій маленькій сім’ї говорити не бажано.

«Тато, татусю! Сьогодні в мене сімнадцятий день народження. Я, як завжди, чекатиму твого дзвінка. Але, напевне, ти не зателефонуєш… А чи пам’ятаєш, як я народилася? Ні… І я не вірю, що ти забув, як цілував мої малесенькі ніжки, носик… Як сміявся, коли вперше зробила декілька невпевнених кроків тобі назустріч.
Ти – мій тато і яким би не був – ти є! А може й нема? Так, тебе не було, коли я лежала в лікарнях, коли мене ображали однолітки і казали, що я безбатченко, коли я пішла до школи, коли… та тебе просто нема.
Добре, що минулого року, подарував мені танець, здійснивши найзаповітнішу мрію. Це був перший танок батька та доньки. Відбулося миттєве прозріння чи що? Хех, не знаю, але ти був такий рідний і коханий. І ніколи не перестанеш таким бути.

Але все лиш міраж, який розтанув, як перший лід навесні».
Мамо, я знаю, що ти знайшла давній лист, який я писала татові, але так і не змогла відправити. І він уже три роки валяється в купі непотрібного мотлоху. Тобі важко, я знаю. Та що поробиш, коли ходяча копія батька: блакитні очі, світла шкіра, волосся кольору золота, статура, слова, поведінка.
А що тепер? Я не я і ти не ти. Ми не можемо постійно бути разом, бо я вже виросла, а тобі доводиться ловити сіру тінь кота по кімнаті.

Нікого нема, але я нічого не можу вдіяти. Великі павуки болю плетуть срібні нитки у твоєму позбавленому щастя серці.

А ви знаєте, як пахне самотність? Ні, не знаєте. Вона пахне зіпсованими ліхтариками, жовтими фотознімками та прозорим кришталем забутого життя.

Ні, не знаєте, і як виглядає тиша, її почерк, статура. Ні! Не знаєте, як виглядають очі, що виростають із темряви і слідкують за тобою в бездушній самотності, випиваючи енергію. І добре, що не знаєте, адже знає той, кого обирає зла несправедлива доля, хто зможе кохати усе життя, не зважаючи на розбите серце, хто віддає усе, що має, а отримує лише подругу, яку називає «Моя тиша».

Ольга КОСМИНА

Читайте також:Син віддав у будинок престарілих свою матір. Останнє прохання матері стало несподіваною наукою для сина

За матеріалами видання: “Студентська територія”

Шановні читачі запрошуємо Вас на наш канал у Telegram