Був теплий осінній вечір у Києві. Сонце вже сідало за хмарочосами, забарвлюючи небо в помаранчеві тони, а вулиці заповнювалися людьми, що поспішали додому після роботи.
У квартирі на п’ятому поверсі старого будинку на Подолі Богдан сидів за кухонним столом, тримаючи в руках телефон. Його дружина Тетяна поралася біля плити, готуючи вечерю, а їхній чотирирічний син Максимко грався іграшками на підлозі, імітуючи, як він “працює” в садочку.
Богдан подивився на екран – дзвонив дядько Степан, його дядько з села під Полтавою. Він не бачився з ним років з п’ять, відтоді, як переїхав до столиці шукати кращої долі.
Дядько Степан був типовим сільським чоловіком: міцний, з грубими руками від праці на землі, завжди з гумором, але й з тією селянською хитрістю, яка іноді дратувала. Богдан зітхнув і підняв трубку.
– Алло, дядьку Степане? – сказав Богдан, намагаючись звучати привітно.
– О, небоже, Богдане! Як ти там, у своєму великому місті? – голос дядька Степан гримів у трубці, ніби він кричав через поле. –
Я оце думаю до вас приїхати. Маю справи в Києві, до лікаря треба, та й вас провідати. Ти ж знаєш, у мене пенсія мала, то я подумав, може, у вас переночую пару днів? Не обтяжу, обіцяю!
Богдан подивився на Тетяну, яка підняла брову, ніби кажучи: “Знову?”. Вони обоє працювали з ранку до ночі – він програмістом у IT-компанії, вона менеджером у банку.
Життя в місті було шаленим: кредити, оренда, садок для сина. Навіть Максимко “працював” – ходив до дитсадка, де вчили англійську та малювати.
Часу на гостей не було, особливо на таких, як дядько Степан, який міг засидітися надовго, розповідаючи історії про село і скаржачись на уряд.
– Дядьку, вибачте, але… – почав Богдан, але дядько перебив.
– Та ну, Богдане, не будь жадібний! Я ж не чужий, родина! Привезу тобі з села меду, сала, картоплі. Твоя Тетяна ж любить домашнє. А Максимко? Дядько Степан йому іграшку привезе, з дерева вирізану, не те що ваші пластикові.
Богдан відчув, як у ньому закипає. “Жадібний”? Та вони самі ледь зводять кінці з кінцями! Він згадав, як минулого разу дядько приїхав на тиждень, а залишився на місяць, їв усе з холодильника і скаржився, що “міське життя – то не життя, а мука”.
Тетяна тоді ледь не посварилася з ним, бо він постійно вмикав телевізор на повну гучність.
– Ми теж жадібні, дядьку Степане, – сказав твердо Богдан. – Працюємо цілий день і я, і Тетяна, у нас навіть у сина є робота, він у садок ходить. Вибачте, не можемо вас прийняти. Проте можу вам скинути пару адрес готелів.
Запала мовчанка. Дядько Степан, мабуть, не очікував такого. Потім він засміявся, але сміх був вимушеним.
– Ого, Богдане, ти став справжнім міщанином! Готелі? Та я ж не пан якийсь. Гаразд, надсилай, що там у вас є. Але запам’ятай, родина – то святе. Не забувай коріння.
Богдан поклав трубку і зітхнув з полегшенням. Тетяна підійшла, обійняла його за плечі.
– Молодець, що не поступився, – сказала вона тихо. – Ми не можемо собі дозволити гостей зараз. Робота, дитина… А дядько твій – то ходяча катастрофа.
– Так, але все ж шкода, – відповів Богдан. – Він одинокий, після того як не стало тітки Ганни. Може, я перебільшив з “жадібними”?
Тетяна похитала головою.
– Ні, ти правду сказав. Ми не жадібні, ми просто виживаємо. Пам’ятаєш, як ми починали?
І тут Богдан поринув у спогади. Все почалося десять років тому, коли він, молодий хлопець з села, приїхав до Києва на навчання.
Дядько Степан тоді допоміг – позичив гроші на перший семестр. “Йди, небоже, вчися, – казав він. – Місто – то можливості. Але не забувай село, бо там твоє коріння”.
Богдан вчився на програміста, познайомився з Тетяною на лекціях. Вона була з Харкова, амбітна, мріяла про кар’єру. Вони закохалися швидко, як у кіно.
– Пам’ятаєш нашу першу зустріч? – запитала Тетяна, сідаючи поруч.
– Звичайно! Ти сиділа в аудиторії, гризла ручку, а я спитав: “Дівчино, а ви знаєте, що Java – то не кава?” – засміявся Богдан.
– А я відповіла: “А ти знаєш, що в мене хлопець – боксер?” – розсміялася Тетяна. – Але ти не злякався. Запросив на каву.
Вони одружилися через два роки, після випуску. Життя було важким: знімали кімнату в гуртожитку, працювали фрілансерами. Дядько Степан приїжджав раз на рік, привозив продукти.
– Він тоді казав: “Діти, тримайтеся, місто вас з’їсть, якщо не будете сильними”, – пригадав Богдан.
Але місто не з’їло їх – вони адаптувалися. Богдан знайшов роботу в IT-фірмі, Тетяна – в банку. Появився Максимко. Вони взяли кредит на квартиру.
– А пам’ятаєш, як дядько приїхав, коли Максимко появився? – запитала Тетяна.
– Так, він прилетів, як на крилах. “Онучок мій! – кричав. – Я йому корову подарую, коли виросте!” Ми сміялися, але він серйозно.
Та з часом візити дядька стали обтяжливими. Він не розумів міського ритму. “Чому ви не їсте домашнє? Чому дитина в садку, а не з бабусею?” – скаржився він.
Одного разу, два роки тому, дядько приїхав на “пару днів”, але залишився на три тижні. Він займав диван у вітальні, дивився новини цілий день, коментував усе.
– Богдане, дивися, що в новинах! – казав він.
– Дядьку, ми працюємо, не маємо часу, – відповідав Богдан.
– А Тетяно, чому ти не готуєш борщ щодня? У селі жінки так роблять! – звертався до неї.
Тетяна терпіла, але одного вечора вибухнула:
– Дядьку Степане, з повагою, але ми не в селі! Я працюю по 10 годин, приходжу втомлена. Якщо хочете борщ – готуйте самі!
Дядько образився: “Ой, міщани стали, забули традиції!”
Він поїхав, але перед тим позичив у Богдана тисячу гривень “на дорогу”. Не повернув.
Тепер, після цього дзвінка, Богдан надіслав йому адреси готелів – дешевих, у центрі.
Наступного дня дядько Степан приїхав. Не попередивши, з’явився під дверима з валізою.
– Богдане, небоже! – гукнув він, коли двері відчинилися. – Я все ж приїхав! Готелі ваші – то дорого, 500 гривень за ніч! Краще до рідні.
Богдан стояв, як укопаний. Тетяна з кухні визирнула, очі круглі.
– Дядьку, ми ж казали… – почав Богдан.
– Та ну, не виганяйте старого! Я на день-два, обіцяю. До лікаря піду, і назад.
Максимко вибіг: “Дідусь Степан! Ти мені іграшку привіз?”
– Звичайно, малий! Ось, трактор дерев’яний! – дядько витяг з валізи іграшку.
Вони впустили його. Що було робити? Родина ж.
Вечеря була напруженою. Дядько їв з апетитом, хвалив Тетянин борщ (який вона швидко зварила).
– О, смачно! У селі такого не звариш, бо продукти міські, – казав він.
– Дядьку, а як у вас там? – спитав Богдан, щоб змінити тему.
– Ой, погано, небоже. Земля не родить, пенсія 2000 гривень, а ціни ростуть. Тітка Ганни не стало торік, сам один. Думав, може, до вас переїду…
Тетяна і Богдан переглянулися.
– Дядьку, ми не проти допомогти, але жити разом… Квартира мала, – сказала Тетяна.
– Та я не обтяжу! Допомагатиму з Максимком. У селі діти ростуть на свіжому повітрі, а тут – асфальт.
Максимко втрутився: “Дідусю, а в садку ми граємося!
Та ніч була безсонною. Дядько хропів на дивані, як трактор. На ранок Богдан пішов на роботу, Тетяна – теж, залишивши дядька з Максимком, бо садок був закритий на ремонт.
– Дядьку, догляньте за ним, будь ласка, – попросила Тетяна. – Годуйте, грайтеся.
– Звичайно, доню! Я ж не вперше з дітьми.
Коли вони повернулися ввечері, квартира була в хаосі. Максимко бігав, дядько сидів за столом з пляшкою оковитої, яку привіз.
– Що тут коїться? – вигукнув Богдан.
– Та нічого, небоже! Ми гралися в село! Максимко корову годував – з іграшок. А оковита – то ліки..
– Дядьку, це місто! Не можна так! – сказала Тетяна сердито.
Дядько образився: “Ви мене не поважаєте! Я ж допомагаю!”
Того вечора вони посварилися. Богдан сказав:
– Дядьку, вибачте, але завтра їдьте в готель. Ми заплатимо.
– О, жадібні! – вигукнув дядько. – Я думав, родина допоможе.
– Ми не жадібні, ми зайняті! – відповів Богдан. – У нас життя таке.
Дядько зібрав речі, але перед дверима сказав:
– Знаєте, діти, я не серджуся. Місто вас змінило, але коріння залишилося. Якщо що – дзвоніть.
Він пішов. Богдан і Тетяна відчули провину.
Через тиждень дзвонить дядько.
– Богдане, я в лікарні. Потрібна операція, 50 тисяч.
Богдан застиг.
– Дядьку, ми допоможемо. Приїжджайте, поживете в нас.
– Ні, небоже, я в готелі. Ви ж казали…
– Ні, приїжджайте! Ми родина.
І дядько приїхав. Цього разу все змінилося. Вони доглядали за ним, Тетяна готувала, Богдан водив до лікаря. Максимко малював йому малюнки.
– Дякую, діти, – казав дядько. – Я був упертим. Ви не жадібні, ви сильні.
Все пройшло успішно. Дядько одужав і повернувся в село, але тепер вони дзвонили щотижня.
– Пам’ятаєш, як ти сказав “ми теж жадібні”? – сміялася Тетяна.
– Так, але то було про життя, – відповідав Богдан.
Історія тривала. Дядько Степан став частим гостем, але коротко. Він вчив Максимка садити дерева, коли вони приїжджали в село. “Коріння – то важливо”, – казав він.
Одного разу, на Різдво, всі зібралися в селі. Дядько готував кутю.
– Діти, життя – то не тільки робота, – сказав він. – То й родина.
– Так, дядьку, – погодився Богдан. – Ми зрозуміли.
Вони сиділи за столом, розмовляли.
– А пам’ятаєте, як я приїхав перший раз? – спитав дядько.
– Так, ви хропіли, як ведмідь! – засміялася Тетяна.
– А ви мене вигнали! – пожартував дядько.
– Ні, ми запропонували готелі! – відповів Богдан.
Всі сміялися. Максимко додав:
– Дідусю, а давай я тобі роботу знайду – в садку!
І так життя йшло – між містом і селом, роботою і родиною. Вони навчилися балансувати.
Але давайте заглибимося глибше. Після тієї операції дядько Степан змінився. Він почав допомагати не тільки словами.
Продав частину землі в селі, надіслав гроші Богдану на погашення кредиту.
– Дядьку, навіщо? – спитав Богдан по телефону.
– Бо ви мені життя врятували, небоже. Не грошима, а турботою. Беріть, не жадібничайте! – засміявся дядько.
Богдан посміхнувся: “Ми теж жадібні” – то була тепер сімейна жарт.
Тетяна знайшла час на хобі – почала малювати. “Робота – то не все”, – казала вона.
Максимко виріс, пішов до школи. “Тату, а дідусь Степан приїде?” – питав він.
– Приїде, синку. Він тепер наш гість.
Одного літа вони поїхали в село на місяць. Дядько вчив Богдана орати.
– Дивися, небоже, земля – то мати. Не забувай.
– Не забуду, дядьку. Дякую за все.
Тетяна з дядьком готувала вареники.
– Доню, ти хороша господиня, хоч і міська, – казав він.
– Дядьку, а ви хороший дідусь, хоч і сільський, – відповідала вона.
Максимко бігав по полю: “Я працюю! Саджу картоплю!”
Вечорами сиділи біля вогнища, розповідали історії.
– Пам’ятаєте, як я дзвонив і ви сказали “не можемо прийняти”? – спитав дядько.
– Так, і ви образилися, – сказав Богдан.
– Ні, то я зрозумів, що треба змінюватися. Місто вчить дисципліні, село – душі.
Вони говорили про майбутнє. Богдан мріяв про свій бізнес.
– Відкрий IT-ферму в селі! – жартував дядько.
– А чому ні? Інтернет скрізь, – відповідав Богдан.
Тетяна додавала: “Ми могли б переїхати частково. Діти в селі здоровіші.”
Максимко: “Я хочу корову!”
Так минали роки. Дядько Степан дожив до 80. На прощанні Богдан сказав:
– Він навчив нас, що жадібність – то не про гроші, а про час і любов.
Вони успадкували хату в селі, зробили там дачу. Тепер туди їздили на вихідні.
– Мамо, а чому ми не жадібні? – спитав якось Максимко.
– Бо ділимося серцем, синку, – відповіла Тетяна.
Історія закінчилася, але урок залишився. Життя – баланс між роботою і родиною, містом і селом. А слова “ми теж жадібні” стали символом їхньої сили.
Віра Лісова
