«Ми ж – свої, рідні…»

Ще в інтернаті Оксана мріяла про велику дружну родину.

Хоч мала блискучий атестат, вступати на подальше навчання не стала. Розуміла, що треба мати власну копійку, житло. Пішла працювати на фабрику. Радощам її не було меж, коли фабком надав їй кімнату в гуртожитку.

На фабриці Оксана познайомилася з місцевим хлопцем. У Павла очі – глибокі, карі. Вони наче поглинали її всю, коли вони зустрічалися поглядами, змушували шалено битися її серце. Струнка, тендітна, усміхнена Оксана, з симпатичними ямочками на щоках, теж запала хлопцеві в душу.

Якось після вечірньої зміни Павло провів її до гуртожитку. У повітрі пахло зеленню, квітами і ще чимось дивовижним, весняним, від чого крутилася голова і ставало млосно і щемко. Павлові ніяк не хотілося відпускати дівчину. Він несподівано міцно стиснув її в обіймах, обсипав поцілунками: «Яка ти прекрасна, Оксаночко. Ти заворожила мене своєю красою і ніжністю. Я зрозумів, що не можу без тебе жити…».

Павлові батьки насторожено сприйняли новину про те, що син хоче одружитися. Йому ж лише 20, та й наречена – інтернатська дитина. Хтозна, якого вона роду, які гени успадкувала… «Та все в порядку в Оксанки з генами. А батьки її загuнyли у страшній аварії», – розраджував рідних Павло. Оксана дуже зраділа, довідавшись, що у Павла є старша сестра Яна, адже завжди мріяла про сестру. Отож, братова і буде її сестрою, подумала.

Весілля справили гучне. У білосніжному платті і вельоні, заквітчаному зеленим міртом. Оксана була схожа на казкову фею. «Красуня», – перешіптувалися гості. Батьки були приємно вражені, коли Оксана і їм, і Яні подарунки вручила. У біді, мовляв, навчилася копійку до копійки тулити, отож, господинею буде.

Оксана ніколи не задумувалася над тим, чому у рідний дім прийняли невістку, а не рідну дочку. І у них, і в Яни з сімейством добротні помешкання, які збудував свекор Нестор – майстер на всі руки. Навіть у сусідні села його кликали. Та одного дня їх сусідка, старенька баба Марта, відкрила Оксані таємницю: її Павло ще з дитинства хворіє. Ще як хлоп’ям упав із грушки і довго не міг опритомніти… Тому батьки й радили синові приводити невістку додому, аби сам у зяті не йшов, на очах був. Оксана – сирота, була підходящою кандидатурою.

Звісно, вона не збиралася ні про що розпитувати чоловіка. Павло перший почав розмову, коли Оксана повернулася від сусідки. «Мабуть, ти уже про все знаєш, Оксано. Не може бути, аби Марта не розповіла. Вибач, що приховав правду від тебе, тайком пив ліки, хоч розумів – довго так тривати не може – сильні головні болі дошкуляють мені усе частіше», – якось винувато мовив Павло.

Його знову слід було госпіталізувати. В цей час Оксана зрозуміла, що вагітна. Нестор вибився із сил, щоб заробити кошти на лікування сина. А коли лікарі порекомендували термінову операцію, спокій залишив їх оселю, адже таких грошей у сім’ї не було.

Безутішно ридала свекруха Стефанія, аж зчорнів від горя Нестор. Оксана теж не знала, як вийти з біди. І тоді вона вирішила піти до Яни, чоловік якої саме повернувся з-за кордону. Може, хоч частину грошей позичить, усе-таки Павло – її рідний брат.

Яна навіть присісти Оксані не запропонувала. Не промовила і слова співчуття. Слухала Оксану і продовжувала переписку в Інтернеті.

«То я піду?», – невпевнено спитала Оксана. Яна, насупившись, мовила: «Надарма гроші тратиш. Хвороба ця – задавнена. Ніяка операція не допоможе. Чоловік мій десять років по заробітках, а ми жодного разу на морі не були. На днях з дітьми зібралися їхати. Отож, лишніх грошей нема. Але ти не падай духом. До церкви піди. І на роботі у Павла могли б допомогти. Тим паче, й ти там працюєш», – строчила Яна гострими осколками у саме серце Оксани. «Дякую за пораду», – заледве витиснула з себе Оксана і вийшла в сльозах з хати.

Люди не відвернулися від їх горя. Павла прооперували у київській клініці. Вдома він заново вчився ходити, адже довго не зводився з ліжка. Оксана розтирала йому задубілі суглоби, робила масажі. Згодом народила близнючок – Катрусю і Настуню. Було важко, ой, як важко, але вона не нарікала на долю. Терпляче несла свій хрест і дякувала Господу за те, що у її донечок є батько.

Минали роки. І хоч життя в Оксани з Павлом було важке, вузлувате, та її завжди рятувала і виводила на рівні дороги щира молитва.

Доньки чудово закінчили школу, вступили до вишу. Оксана з Павлом створили невеличкий бізнес. Стефанія натішитися не могла невісткою. Любила прихвалювати її перед знайомими. Яна, бувало, єхидно усміхалася, коли Оксана вела Стефанію попід руку, бо у свекрухи дуже боліли ноги. Сумно було матері від того, що не лише свій дім обгородила Яна високим кам’яним муром, а й ніби себе саму – ні підійти, ні під’їхати до гордячки. Роботу в бухгалтерії Яна давно залишила. Для пристойного життя вистачало коштів, які надсилав чоловік Євген. Вона ні в чому собі не відмовляла. І себе, і синів за останньою модою вдягала, усілякої техніки їм накупила. Часто засиджувалася з подругами в барі, а до батьківської хати давно не ходила і до себе рідних не кликала.

Та одного літнього дня чорним птахом прилетіла в їх дім страшна звістка: у далекій Португалії її чоловіка знайшли мертвим на смітнику. Яна мало не збожеволіла від горя. Великі кошти треба було, аби привезти його. А вона якраз витратила гроші на другу машину, щоб кожен з синів мав власну. Оксана сама пішла по людях за допомогою. Разом з Павлом організували похорон.

Та одна біда покликала за собою іншу. Добро і достаток часто розбещують людей. Так сталося і зі старшим сином Яни – Олексієм. Незадовго після смерті Євгена, хлопець зв’язався зі сумнівною компанією у місті, де навчався, яка грабувала квартири. Скоро їх чекає суд. Яна розуміла: треба шукати хорошого адвоката, а це, звісно, вимагає чималих коштів, яких тепер у неї, на жаль, нема. «О, Боже милостивий, що робити мені?», – безпорадно ридала Яна. Не могла повірити, що син міг вчинити злочин. Як бракувало їй в цю мить своїх рідних! Але вона не зможе відважитись піти до них. Бо що скаже їм? Що усі ці роки насміхалася з Оксани і Павла, що не вміють жити, на найнеобхіднішому економлять? Тепер Господь, мабуть, покарав її за те, що відвернулася від родини. Жила в достатку і не відала, що іноді людина не має сили збудувати своє життя по-іншому, а тільки так, як призначено з неба.

І хоч вона мовчить про своє нове горе, все ж чудово розуміє, що скоро про це дізнаються усі.

Читайте також:Про що насправді говорять знаки на твоєму шляху!

«Навчи мене, Боже, благаю, як чинити маю?» – приклякла Яна ввечері перед образами і сльози градом покотилися по її схудлому обличчю. А зранку, перехрестившись, важкою ходою пішла до батьківського дому. На подвір’ї застала Оксану, яка проціджувала крізь марлю молоко. Обличчя Яни нервово засіпалося, їй забракло дихання: «Оксанко, сестричко, прости мені, прошу тебе. Знову великий клопіт маю. Втратила чоловіка, а тепер і сина втратити можу. Сил більше нема!» Яна у розпачі схопилася за голову. Мов несамовита, носилася подвір’ям туди-сюди: «Не дивися ти на мене так здивовано. До кого ж мені було йти, як не до вас? Ми ж – рідні, чи не так, Оксано?»

Вітер колихав високою тополею, розсипав по подвір’ю пухнасті парашутики. Оксана стояла, мов заворожена. За стільки років такою Яни вона ще не бачила.

«Заспокойся. Присядь на лавочці, Яно. Зараз покличу Павла і ти нам усе за порядком розкажеш. Звісно, ми щось придумаємо. Мусимо. Ти права, Яно – ми ж свої, рідні…».

Марія Маліцька  

м. Теребовля

За матеріалами видання: “Наш день”

Шановні читачі запрошуємо Вас на наш канал у Telegram