Марина стояла біля вікна й мовчала. Вона не могла повірити у те, що почула від чоловіка.
— Марино, ну не можу ж я її залишити, — тихо сказав Олексій, опускаючи очі. — Ти ж розумієш, Ліля до неї точно не піде. У неї маленька дитина. Ти повинна мене зрозуміти…
Марина тяжко зітхнула. Зрозуміти — вона могла. Але прийняти — ні. Бо саме вони з Олексієм кілька років фактично утримували його матір, Олену Іванівну.
Жінка була немолодою, здоров’я підводило: то тиск, то серце, то ноги. Марина з чоловіком постійно возили її по лікарнях, оплачували обстеження, купували ліки, іноді навіть наймали сиділку, бо обоє працювали лікарями — по змінах, по чергуваннях. І все це — власним коштом. У них і так вистачало турбот: двоє синів-школярів, іпотека, нескінченні рахунки. Відпочивати Марина давно розучилася.
Але коли кілька днів тому Олена Іванівна сказала, що переписала свою двокімнатну квартиру не на сина, який опікувався нею всі ці роки, а на Лілю — доньку Олексія від першого шлюбу — Марина відчула, ніби земля пішла з-під ніг. Дарчу вона підписала таємно, навіть не натякнувши. І це після п’ятнадцяти років, протягом яких називала Марину «донечкою» й при кожній нагоді дякувала їй за турботу. А тепер — ось так.
Перший шлюб Олексія стався рано — у дев’ятнадцять років. Його тодішня дружина була несерйозною дівчиною, любила гуляти, часто залишала маленьку Лілю на сусідів або на матір. У квартирі панував безлад, Олексій працював на двох роботах і навчався вечорами, тож удома бував рідко.
Олена Іванівна тоді багато допомагала, прибирала, приносила їжу, але невістку не сприймала. Та, і собі, не сприймала свекруху. Урешті сім’я проіснувала лише п’ять років — і розпалася.
Після розлучення колишня дружина Олексія швидко вийшла заміж вдруге, потім утретє, а тепер — уже вчетверте. Лілю вона ростила разом із новими чоловіками, а Олексію не дозволяла бачитися з донькою. Бувало, приїжджала бабуся, стукала у двері — а їй просто не відкривали, хоча було чути, що вдома хтось є.
Так минули роки. Ліля виросла, але бажання бачити ні батька, ні бабусю не мала. Тепер їй двадцять шість років, вона заміжня, має трирічного сина. Живе у квартирі, яку успадкувала від бабусі по матері. І, здавалося б, у неї все добре.
А от у Марининої родини — не дуже. Двоє синів — 12 і 10 років. Нарешті, лише два місяці тому вони з чоловіком закрили іпотеку на свою двокімнатну квартиру. І щойно зітхнули вільніше, як з’явилася ця новина: квартира Олени Іванівни тепер належить Лілі. Іронія у тому, що за всі роки жодної копійки від Лілі вони не бачили. Та й уваги — теж. А догляд, ліки, рахунки — усе було на Марині та її чоловікові. Тепер же свекруха, котру Марина щиро вважала рідною, віддала все онучці, яка майже не знала бабусю.
— Марино, вона ж у роках, — тихо повторював Олексій. — Їй важко, їй самотньо. Я не можу її залишити, — вмовляв чоловік.
— А мене ти вже залишив, — відповіла Марина, ледь стримуючи сльози. — І наших дітей теж. Ми всі ці роки для неї — хто? Чужі?
Олексій мовчав. Марина вперше за багато років відчула справжню втому — не фізичну, а ту, що всередині. Вона знала: це лише початок.
Жінка сиділа біля кухонного столу, втупившись у чашку з остиглим чаєм. Їй було важко навіть дихати — не від образи, а від безсилля. Олексій стояв біля вікна, намагаючись не зустрічатися з її поглядом.
— Ми ж стільки років усе для неї робили, — нарешті прошепотіла Марина. — Економили на дітях, відкладали кожну копійку, відмовляли собі у відпустках… А тепер — виходить, усе дарма.
Хворобу Олени Іванівни виявили пів року тому. Для сім’ї це стало несподіванкою. Вони кинули всі сили, щоб допомогти: обстеження, лікування, дорогі ліки — усе з власної кишені. Навіть старші сини знали: «для бабусі» — це святе. Та, на жаль, медицина була безсила. Тепер Олена Іванівна лежала вдома, зовсім виснажена, проте боролася за життя й всі сподівалися на її одужання.
Марина й Олексій по черзі доглядали за нею: годували з ложечки, міняли постіль, давали ліки. Олексій навіть узяв відпустку — не міг інакше. І хоч всі були втомлені, вони вірили, що мати одужає. Подружжя забрало матір до себе, щоб не витрачати час на дорогу, а її квартиру вирішили підготувати для здачі в оренду. Усім було зрозуміло, що мати не зможе сама жити, їй буде важко.
Жінку поселили на лоджії, адже квартира, де мешкав син, була двокімнатною. Місця було небагато, проте іншого виходу Марина не бачила. Мати не сперечалася, була рада, що її забрав син і не доведеться бути самій. Тільки плани на здачу квартири розсипалися, коли Олексій, перебираючи мамині документи, випадково натрапив на копію дарчої — квартира давно переписана на Лілю.
Документ датувався вісьмома місяцями тому. І тоді все стало на свої місця. Адже кілька місяців тому Ліля раптом згадала, що у неї є бабуся по батьковій лінії. Вона навіть навідалася кілька разів — принесла цукерки, поговорила, і, як виявилося тепер, не просто так.
Марина з Олексієм знали: мати Лілі працює адміністраторкою у приватній клініці, саме там, де колись обстежувалася Олена Іванівна. Мабуть, дочка через матір і дізналася, що бабуся хворіє й має квартиру, і зуміла переконати її «зробити правильний крок».
Якось ввечері Олексій подзвонив дочці. Говорив спокійно, майже лагідно, але голос тремтів:
— Лілю, я знайшов дарчу. Ти можеш мені пояснити, як так сталося?
У слухавці пролунала втомлена, але тверда відповідь:
— А я нічого не просила, тату. Це бабуся сама захотіла. І я не відмовлюся. У мене дитина маленька, ми з чоловіком ледве зводимо кінці з кінцями. Я не винна, що у мене не було ні бабусі, ні батька. Квартира — це хоч щось добре у моєму житті.
І тоді Олексій зрозумів, що переконувати її марно. Коли він розповів про це Марині, вона мовчки слухала, а потім різко підвелася:
— Знаєш що, Льошо… Так не гарно виходить. Тобто ми маємо доглядати за твоєю матір’ю, а квартира не нам буде? Нехай тоді Ліля за нею доглядає.
— Вона не буде, я вже з нею говорив, — тихо сказав чоловік.
Тоді розмова нічим не закінчилася. Матір вже забрали до себе, а перспектив на розширення житла так і не було.
Олексій важко зітхнув.
— Марино, я не можу її залишити. Вона мати. Ми впораємось, я знайду підробітки. Ще одну іпотеку візьмемо, аби тільки всім було добре. А з Лілею… я більше не хочу нічого мати. Вона зробила свій вибір.
Марина дивилася на нього довго.
— Ні, Льошо, це не ми впораємося. Це ти намагаєшся втримати все, що давно зруйнувалося.
Після тієї розмови вони обоє замовкли. Марина перестала дорікати, а Олексій — пояснювати. Усе йшло своїм ходом: робота, діти, догляд за Оленою Іванівною. Життя наче звузилося до вузького коридору, де кожен крок вимагав зусиль.
Минуло кілька місяців і Олена Іванівна почала потроху одужувати. Їй стало легше дихати, вона могла самостійно підвестися, пройти кілька кроків без сторонньої допомоги. Лікарі самі дивувалися. Для Олексія це було наче полегшення після довгого очікування, а для Марини — нове випробування. Бо тепер постало питання: куди ж матір?
У їхній двокімнатній квартирі місця не було зовсім. Сини спали в одній кімнаті, у другій — вони з чоловіком, а на лоджії, тимчасово стояло ліжко свекрухи.
— Мамо, скоро ви зовсім одужаєте, — лагідно казав Олексій. — Повернетеся додому, там вам буде краще.
Олена Іванівна кивала, хоча в очах стояло нерозуміння. Коли Олексій зателефонував Лілі, щоб домовитися про перевезення речей, почув холодну, чужу фразу:
— Тату, у квартирі живуть люди. Ми з чоловіком здали її на пів року. Бабусі ж у вас не погано, вона під наглядом.
— Як здали?! — Олексій навіть не повірив. — Ти хоч розумієш, що вона туди повернутися не може?
— Це моя квартира, — спокійно відповіла Ліля. — І я роблю з нею, що вважаю за потрібне.
Після тієї розмови він довго мовчав. Марина лише зітхнула:
— От бачиш, Льошо… І це — твоя дочка.
Він нічого не відповів. Лише вийшов на балкон і довго стояв там, дивлячись у темряву.
Для матері було тільки два варіанти: або залишитися з сином, або пансіонат для літніх людей. На останній варіант навіть Марина не погодилася. Вона вважала, що б у сім’ї не трапилося, це соромно відправляти жінку у таке місце. Їй було важко прийняти ситуацію, що свекруха вчинила саме так. Олена Іванівна і сама не раз казала, що поспішила з дарчою квартири, але зробити вже нічого не могла.
Минуло ще кілька тижнів. Олена Іванівна остаточно встала на ноги — ходила по квартирі, потроху допомагала з обідом, навіть сварила Олексія за розкидані речі, як колись. Атмосфера вдома змінилася — ніби після довгої зливи нарешті визирнуло сонце.
Одного вечора, коли всі повечеряли й діти вже спали, Олена Іванівна покликала Марину на кухню.
— Доню, — сказала вона, наливаючи чай. — Я багато думала. Зробила я тоді велику помилку. Та, здається, життя мені дає шанс хоч трохи це виправити.
І вона розповіла, що орендарі з квартири готові були виїхати раніше. У Лілі немає часу знов шукати орендарів, а через агентство — довго. Її чоловік поїхав у чергове відрядження, у матері своє життя, а їй з дитиною важко самій. Вона зрозуміла, що сама не впорається сплачувати комунальні послуги, поки у квартирі ніхто не живе. Якраз почався опалювальний сезон.
Тоді Олена Іванівна сама зателефонувала онуці. Говорила спокійно, але твердо. Попросила повернути квартиру — бодай частково, спільною власністю. І, на диво, Ліля погодилася: «Якщо бабусі потрібна допомога, я не буду сперечатися». Тільки Ліля попросила не переробляти документи, щоб квартира точно їй дісталася, проте, якщо бабусі потрібно там пожити, то нехай повертається.
— Може, совість прокинулася, — з усмішкою знизала плечима Марина.
— Може, — відповіла Олена Іванівна. — А може, просто час усе розставив.
Через місяць квартиру звільнили. Там зробили невеликий ремонт, і мати змогла повернутися додому. Але тепер вона жила не сама — поруч із нею часто бувала Марина. Вони разом пили чай, говорили, сміялися.
Одного разу, проводжаючи Марину до дверей, Олена Іванівна раптом обійняла її.
— Дякую, доню. За те, що не відвернулася.
Марина лише усміхнулася:
— Ми ж сім’я, мамо. І так має бути.
Того вечора, повернувшись додому, вона вперше за довгий час відчула спокій. Кожен нарешті зрозумів, що головне не квартири, не образи і навіть не помилки, а те, що залишаєш після себе — добро й любов.
