Невимовний біль втрати

Невимовний біль втрати

Дме сильний вітер. Небо почорніло. Насувається гроза. Біля доглянутої могили з дорогою гранітною пам’ятною плитою навколішках стоїть жінка.

Погладжуючи фото красивого широкоплечого чоловіка, ридає і щось тихенько шепоче. Спершу слів не чутно із-за сильного грому. Потім грім стихає. З уст нещасної лине сповідь зраненої душі…

Минуло три роки з того дня, як вона щодня і за будь-якої погоди приходить сюди, на могилу свого коханого Іванка.
Ох, як же невпинно і без вороття збігає час… Час… Він такий же невблаганний, як… як і смерть… Смерть, що забрала у неї найдорожче… Забрала коханого чоловіка і батька її дітей – найріднішу і найближчу людину…

Вона до цих пір не може повірити в це. Він не помер… Це якась помилка… Її Іванко так не зміг би з нею вчинити. Він просто поїхав в чергове відрядження, яке трохи затягнулося. Він живий, він повернеться додому, до неї та дітей. Просто потрібно трішечки зачекати. Ще до цього часу жевріє у нещасної жінки надія. Кожної безсонної ночі Галина вслухається в тишину з надією почути його кроки, такі рідні і до болю знайомі.

Жінка поринає в спогади, адже спогади це все, що в неї залишилося. Згадується їй, як він, красивий, кремезний парубок, залицявся до неї. І як вона, молода, наївна, не відповідала на його залицяння. А закінчивши школу, подалася в місто навчатися. Там вподобала собі іншого. Їй тоді здавалося, що знайшла своє щастя. Та хлопець той покинув її майже перед самим весіллям заради іншої. Заливаючи горе слізьми, Галина думала, що вже більше нікому ніколи не повірить, не закохається. Закінчила навчання та повернулася до рідного села.

Весь той час Іван терпляче чекав на неї. І знову став упадати за нею. Він хоч і був на 10 років старший, але поруч з нею поводився так, наче мала дитина. Правду кажуть, що закохані виглядають смішно. Спершу дівчина уникала його товариства, але час від часу ловила себе на думці, що їй комфортно, затишно і так добре вона не почувається більше ні з ким. Тому, коли він знову запропонував їй вийти за нього заміж, дала згоду.
Він був добрим та лагідним чоловіком, щедрим та щирим другом, дбайливим господарем та хорошим сім’янином. А як уже любив її! Ну просто таки душі нечаяв, піклувався, голубив. Якось і сама незчулася, як закохалася.

Пізніше, розповідаючи історію свого кохання, завжди говорила, як її Несторук шанував. Завжди міцно обіймав і пригортав її до себе, примовляючи, що ніколи, нікому і ні за що її не віддасть. Жили вони в любові, мирі та злагоді. Народилося у них двійко діток: Павлик – старшенький та Катруся – молодша донечка. Іван не тямив себе від щастя, Галина теж.
Згадалося нещасній жінці й те, як три роки тому її життя розкололося на «до» та «після». Був гарний весняний день. Лагідно світило сонечко, ласкаво повівав теплий вітерець, чарівним співом заливалися пташки. Ніщо не віщувало біди. У сім’ї Несторуків ранок почався звичайно. Мати готувала сніданок, Павлик та Катруся збиралися в школу, голова сімейства – на роботу. Сім’я дружно і весело гомоніла за столом. Глянувши на великого настінного годинника, батько став підганяти діток, щоб ті не спізнилися в школу, та й сам, поцілувавши дружину, побажав їй вдалого дня і рушив до машини.

Це було востаннє, коли вона бачила його живим, веселим та щасливим в компанії їхніх дітей, що тримали його за руки. Відправивши дітей в школу, а чоловіка на роботу, Галина взялася за домашні справи. Сьогодні у неї вихідний на роботі.
За домашніми клопотами телефонного дзвінка не почула одразу. Раптом почула дзвінок. Хто ж це може бути? Мабуть, помилилися номером. Дзвінка ніякого не чекала. Взяла слухавку. Схвильований жіночий голос на тому кінці проводу запитав:

– Несторук Галина Петрівна?
– Так, – розгублено відповіла жінка, а серце щось тривожно стиснулося.
– Несторук Іван Васильович ваш чоловік? – продовжував запитувати голос.
– Так, а чому ви запитуєте, – не терпілося Галині дізнатись, у чому справа.
– Це телефонує чергова медсестра автопарку, в якому працював ваш чоловік.
– До чого тут медсестра? І чому працював…, – ніяк не могла заспокоїтися жінка.
– Річ у тому… Річ… У тому, – жінка на тому кінці проводу стала голосно схлипувати…
– Річ у тім, що годину назад у вашого чоловіка стався інсульт. Ми викликали реанімаційну бригаду з обласної лікарні, але… але було вже запізно… Все сталося так… так швидко, що зарадити уже нічим не змогли.

Серце сильно стиснулося… Кров стрімко неслася венами, ноги підкосилися, жінка поринула у темряву… Галя покотилася на підлогу… Слухавка випала з рук. Не знала, скільки часу отак пролежала. Прийшла до тями від ударів по обличчю та лементу свекрухи, яка щось пояснювала про незакритий кран та воду на новенькому паркеті. Однак Галина зовсім не звертала уваги на її слова, а тільки піднялясь на коліна, намагалася щось сказати. Та комок у горлі душив, не даючи вимовити їй ні слова. Замість слів з її уст зривалося чи то якесь виття, чи то, може, гарчання, очі стали такі, наче в несамовитої. Побачивши слухавку посеред кімнати, свекруха зрозуміла, що щось трапилося, але ніяк не могла збагнути, що саме.

Обнявши невістку, намагалася вслухатися в її слова…

– Мій Іванко!.. Це неправда!.. Цього не може бути!.. – кричала нещасна Галина крізь ридання.
Тільки тепер жінка зрозуміла, що з її сином трапилася велика біда.
Все, що відбувалося пізніше, проходило неначе не з ними, неначе в якомусь сірому тумані чи страшному сні, з якого хотілося якнайшвидше прокинутися.
Не причесана, в мокрому спортивному одязі Галина кинулася на дорогу, щоб піймати машину. В голові тривожно пульсувала лише одна думка: «Скоріше, скоріше, до свого Іванка».

Вона їхала до чоловіка на роботу, не звертала уваги на дивні погляди пасажирів в її сторону. З машини вистрибнула на ходу, вбігла до пропускного пункту.

Де? Де він? Де мій Іванко? Пустіть мене до нього!
Наче несамовита стала трусити охоронця за плечі, на що той розгублено кліпав очима і винувато відповів:
– Нема його тут, швидка забрала до області.
Жінка кинулася у двері. Їй необхідно якнайшвидше дістатися обласного центру. Ще таким довгим цей кусочок дороги їй ніколи не здавався, а кількасекундні стоянки на світлофорах видавалися цілою вічністю. Ну ось! Нарешті видніється будинок обласної лікарні. «Швидше, швидше! – подумки підганяла себе нещасна, – зараз міцно обніму та пригорнуся до нього. І все буде добре! Тому що її Іванко не міг… це неправда! Це якась помилка!». Вбігла у відчинені двері лікарні. Кинулася шукати. Побачила табличку із написом «Приймальне відділення». “Ще зовсім трішечки і я побачу його”, – промелькнуло в голові.

З відділення назустріч їй ви-йшов лікар. Галина миттю кинулась до нього:
– Ну як він?..
Їй все ще не вірилося…
Лікар співчутливо глянув на стривожену жінку. Одразу зрозумів, хто перед ним. Обняв ніжно за плечі і посадив на лавку, що була поруч. Хвильку помовчав, не знаючи з чого почати. Мабуть, підбирав необхідні слова, а потім заговорив:
– Мені дуже шкода… Але ми нічого не змогли вдіяти. Все відбулося так швидко… Іще до приїзду реанімаційної бригади… Будьте мужніми!
Від почутого в Галини потемніло в очах. До свідомості повернув її різкий та сильний запах нашатирного спирту, але наступних слів лікаря бідолашна уже не чула. В голові стукало: “Чому? За що?”…
Трохи отямившись, Галина стала проситися, щоб її до нього пустили. Вона хоче його бачити.
Медсестра довго вела її якимись коридорами. Підійшовши до дверей з написом “Морг”, зупинилася. Легенько підвела жінку до дверей, тихо промовила:

– Вам сюди.
Дальше було, мабуть, найстрашніше. Та картина і досі у неї перед очима. На столі, до якого її підвели і з якого зняли простирадло, лежав чоловік. Так це ж її Іванко… “Чому у нього закриті очі і сумний якийсь, зовсім не посміхається… Може ліг відпочити?”… До неї ще й досі не дійшло, що його вже більше нема.
Жінка стала цілувати, гладити свого коханого, шептати лагідні слова, обіцяючи, що як тільки він прокинеться, вони разом поїдуть додому. Вона не усвідомлювала, що відбувається довкола. Бачила лише свого Іванка, свого коханого Іванка.
Лікар шептав медсестрі, що це така захисна реакція організму. Що це мозок в такий спосіб реагує на сильне потрясіння. Тому цій жінці необхідно ввести дозу сильного заспокійливого препарату, бо коли до її свідомості дійде суть того, що трапилося насправді, наслідки можуть бути непередбаченими.

Галині зробили ін’єкцію, взяли під руки, вивели в коридор. Що дальше було, жінка пам’ятає смутно. Весь той час вона знаходилася під дією великої кількості медикаментів. Не пам’ятає, як прийшли її брат і сестра Івана, як забрали тіло чоловіка додому, як одягли його святково і спорядили у труну. Все це для неї відбувалося ніби в якомусь тумані.
А потім було багато людей. Вони довго молилися, співали, говорили. Згадували якою доброю, щирою та світлою людиною був її чоловік. Дітей забрали до себе далекі родичі, пояснивши їм, що матір збирає батька в далеку дорогу, проводжає у довге відрядження. Пізно ввечері люди розійшлися. Залишилися тільки найближчі.

Наступного дня почалося щось неймовірне. Із самісінького ранку з усіх куточків села, з чоловікової та її роботи на їх подвір’я стали сходитися люди. Всі вони несли квіти, вінки… Прийшов священик. Відслужив службу за упокій душі раба Божого Івана. Коли говорив прощення, усі ридали. Плакала рідня, сусіди, односельці, навіть кремезні чоловіки, співробітники автопарку. Та що там говорити, плакав і сам священик.

А далі був похід у церкву, на кладовище. Усі кругом тужать, тільки вона одна чомусь не плаче, у неї зовсім нема сліз. Їй здається, що все, що відбувається, її зовсім не стосується, це не з нею, а з кимось далеким і зовсім чужим, а вона тільки спостерігає зі сторони за чужим горем, зарадити якому не має у неї сил. Це їй сниться страшний і неприємний сон, з якого вона ніяк не прокинеться.

Могилу закидали землею, прикрасили вінками, засвітили свічки, помолилися іще раз та й розійшлися по домівках. Повернулась додому, хата стала якоюсь холодною пусткою. Раніше тут було затишно, радісно та приємно…
До її зраненого серця та розуму ніяк не хотіло доходити, що… що його вже більше нема, що їм треба якось навчитися жити без нього, що вже більше ніколи він не повернеться втомленим з роботи, не обійме її ніжно, не прошепче лагідно на вушко: “Галочко, моя ти ріднесенька, кохаю тебе”. Не пограє з Павликом у футбол, не повозить Катрусю на спині. Не

буде вже більше ніколи так, як раніше. А буде… 9 днів, 40 днів, рік, два…
І ось сьогодні вже три роки, як вона кожного дня приходить сюди, щоб помолитися, поставити свічку, поплакати, поговорити, спитати поради, розказати про те, як минув день і який у них виріс гарний синочок, яка Катруся розумниця та красуня, а ще як тяжко їм доводиться без нього, як сумують за ним і щиро вірять, що колись іще побачать його…

Олена Перлова

Читайте також: Сповідь коханки: “Він мені чітко сказав, що дружину любить і ніколи її не кине, бо дружина – це дружина, вона – назавжди”

За матеріалами видання  “Галицьке слово”

Шановні читачі запрошуємо Вас на наш канал у Telegram