Ніна йшла вулицею свого рідного села, гордо піднявши голову, попереду несучи свій живіт, наче порцелянову вазу, і їй було байдуже, що про неї говорили в селі.
– Ну й нехай, що я не заміжня, ну й нехай, що не знають, від кого дитина, але я-то знаю, що буду найкращою, найщасливішою мамою, бо я люблю тебе, моя дитинко, і ту людину, від якої скоро народжу.
Коли малюк у ній штовхався, вона починала тихо з ним розмовляти:
– Ну ти ж хвилини не даєш помовчати. Ну що тобі ще розповісти? Хочеш, розповім про своє дитинство? У тебе воно буде зовсім інше: щасливе, безжурне, радісне. Звичайно, ти будеш трудящим, будеш мені допомагати, але не так, як я горбатилася з малих літ. Не тому, що мачуха багато вимагала, а тому, що батько рідний не допомагав їй, він дуже хворів, і від свого безсилля, болю злився, сварився, нас ображав, а мене вважав зайвою у своєму житті.
Я тільки зараз розумію, як йому було важко дивитися, як його дитина дуже рано перетворюється на дорослого. А ти в мене вперед батька в пекло лізти не будеш. У нас усе буде як належить! Дитинство – то безжурне, юнацтво – допитливе, молодість – закохана.
А моє дитинство, юність утікли від мене. Бувало, подруги на танці біжать, а я під коровами сиджу. Мачуха тримала дві корови, поросят, зграю гусей, курей не злічити, ще вівць отару. П’ятдесят соток землі і сад. Радгоспний менше плодоносив, ніж її. Ну яке дитинство, яка молодість? Тут бери більше й кидай далі.
Багато грошей йшло на ліки батькові. Ти не вір, що тоді лікували безкоштовно. Так, може, і дешевше було, але лікарям пихали теж стільки, скільки в їхній кишені влізе. Правда, вони не вимагали, не просили – мачуха сама, думала здоров’я купити. Потім, коли зрозуміла, що лікарі безсилі, то почала звертатися до різних провижців. Усюди кудись їздила до шаманів, до брехунів.
Дім у нас великий був, як замок, протопити чого варто було, стільки дров треба було заготовити. Природний газ вели поруч із селом, але в обхід. Це зараз опам’яталася влада, і в нас з тобою і вода, і газ, а тоді бувало, не одну машину дров спалювали за зиму.
Пам’ятаю, мачуха батька з хворою спиною в лазні парити надумала, так у нього не тільки спину сильніше скрутило, а й ноги відмовили. Весь набряк, як куля зробився, ледве лікарі врятували.
З лікарні виписали, він ревів, що ми хочемо позбутися від нього, що домом мачуха заволодіє, а мене в дитбудинок віддасть. Мене мамка так обійняла, так плакала, шепотіла на вухо, що любить мене, і я тоді найщасливіша була, мріяла, щоб тато ще сильніше кричав, а вона сильніше мене обіймала.
Я не буду її мачухою називати, вона була хорошою, доброю, просто не встигала мені любов віддати, її відібрала робота. Вона мене жаліла, але й водночас чекала від мене допомоги. Батько завжди був невдоволеним, я ніколи не чула похвали, доброго слова, не бачила ласки. А тебе я буду жаліти, любити, оберігати. Ти ж моя кровинка, не уявляєш, як ти мені дорогий, моя ти намистинко, перлинка.
Батько привів мачуху, коли мені три роки було, мами нестало раптово, бабуся казала, що з дитинства у неї з серцем були не лади, лікарі мене забороняли народжувати, а от бачиш, не завжди лікарів треба слухати. Вона ж не від пологів померла. Ну годі, пора тобі спати, і я відпочину, а то спогадами себе зморила, серце занило.
Ніна присіла в крісло й задрімала. Вона була у декретній відпустці, до пологів залишалося зовсім мало, а Петро чомусь не їхав, адже обіцяв, що ніколи не кине, що рахує дні, коли закінчить розпочатий об’єкт, отримає гроші й приїде до своєї коханої.
Ніна працювала маляром, Петро прорабом на будівництві. Дівчина його заворожила з першого погляду: руда, вогняна неслухняна шевелюра робила її вибагливою, пустотливою дівчинкою. Вона ніколи не фарбувалася, та й як можна було фарбувати й без того пухкі, яскраво-червоні губи, руді довгі вії обрамляли карі очі, в яких завжди танцював промінь добра, довірливості, простоти.
Коли Петро познайомився ближче, то зрозумів, що вона зовсім-зовсім не дівчинка, а серйозна, мудра, а часом сентиментальна довірлива дівчина.
Вони святкували день будівельника в будинку культури. І, хоча Петро на той період зустрічався з Анною, це йому ніяким чином не завадило запропонувати відзначити свято в ресторані. Ніна не приховувала, що сама родом із села, що вчиться на заочному відділенні будівельного технікуму, що хотіла б закінчити потім інститут, але спочатку хотіла б заробити грошей, а потім уже думати про навчання.
Тато помер, коли Ніна вчилася в сьомому класі. Мачуха втомлена, як сама вона висловлювалася, від кінського способу життя, після смерті чоловіка зітхнула вільно, зменшила господарство, вийшла на легшу роботу – завскладом.
Ніна помітила, що з часом мачуха помолоділа, потовстіла, посвіжішала. Насправді їй не було й п’ятдесяти років. За собою стала доглядати, зі смаком одягатися. Причиною такого перетворення був чоловік, який її любив давно, і знаючи, що Ольга ніколи не кине хворого чоловіка, все одно чекав її.
Ніні здавалося, що мачуха в тому віці, коли має думати не про любов, а про те, що день минув, і слава Богу. Але, поговоривши з нею по душам, зрозуміла, що вона ж не жила, як живуть кохані, люблячі жінки.
Вийшовши заміж за її батька, Василя, вона не уявляла собі іншого життя, адже він один у селі не пив, працював бригадиром теслярської бригади. Дім – повна чаша. Чомусь думала, що характер чоловіка завжди можна приборкати, змінити. Вона навіть не припускала, що її життя перетвориться на лавину докорів, криків і образ. Він не тільки захворів фізично, він наче перевтілився у звіра.
Тільки іноді міг крізь сльози просити вибачення й благати її з донькою не покидати. Його хвороба, робота зігнула всіх у баранячий ріг.
І ось зараз Ніна бачила, як розцвіла мачуха, і була за неї дуже рада. Чоловік забрав її до свого розкішного дому. На дім Василя вона не претендувала, сказала Ніні:
– Нічого тобі робити в місті, знайдеш роботу в райцентрі, житло тобі там ніхто не дасть, це не раніше, женихів тут повно, дім як палац, живи спокійно, господарство не тримай, город теж зменши, тобі мало треба, і живи як королева.
Ніна любила свій дім, і, знімаючи кімнату в гуртожитку, завжди відчувала себе загнаною в тиски. Її дратував шум, крики, вічний топіт, метушня, сварки мешканців. Вона зневажала приймати загальний душ, ходити в туалет. Хотіла знімати квартиру, але це було їй не по кишені.
Коли почала зустрічатися з Петром – той став оплачувати, але коли Ніна пішла у декретну відпустку, то категорично попросила поїхати до себе додому. Вона дуже його любила, згадуючи ставлення батька, порівнюючи, просто готова була цілувати Петрові руки. Адже навіть по імені називав рідко, усе «кохана і лисичко».
Грошима, подарунками балував, часто запрошував у кафе, іноді, у великі свята, в ресторан, але були дні, коли він не міг навіть подзвонити, посилаючись на зайнятість на роботі. А насправді він зустрічався з Анною, яка вчилася в Столиці й рідко приїжджала до міста, а коли приїжджала, то Петро всю увагу приділяв їй.
Ніна не знала про його зради, навіть не здогадувалася. Петро ж сам не міг пояснити своєї поведінки. Вибираючи одну з двох, він не міг вибрати. Анна теж була красивою, розумною, серйозною, але дуже вимогливою.
Ніна ж була поблажливою, завжди поступалася всім, не любила сваритися, ображатися, вимагати. Завжди всім була задоволена.
Петро розумів, що заплутався у брехні, не міг зрозуміти, кого він любить, а кого жаліє. Але найдивніше, дізнавшись, що Ніна завагітніла, він дуже зрадів, і одразу ж його обхопила думка: «Ось і вирішило за мене дитя».
Але приїзд Анни змінив усі його плани щодо Ніни й дитини. Анна приїхала сватати Петра, вона взяла ініціативу у свої руки. Виявляється, і роботу знайшла Петрові, і орендовану квартиру її батьки оплачуватимуть, і навіть призначила, де будуть святкувати весілля, і взагалі у неї скоро захист диплома, і вона залишається в столиці.
Вона малювала райдужні перспективи, як ніколи була веселою та щасливою, а в цей час Ніна очима проводила й зустрічала кожен автобус, собі й дитині говорила:
– У тата нашого робота така.
Петро, як і раніше, дзвонив, обіцяв, посилався на зайнятість, адже термін, виявляється, по здачі будинку підганяв, а у Ніни були свої терміни, вона ось-ось мала народити.
Мачуха допомагала у всьому, особливо грошима – разом купили коляску, одяг, ліжечко, наче сама збиралася народжувати.
А одного разу вона розговорилася:
– Знаєш, Ніно, я винна перед тобою. Не змогла я в тебе виховати любов до себе. Ти дуже добра, довірлива, усім завжди ти була винна. Батько кричав, ображав, а ти мала мовчати, я змушувала працювати не по-дитячому. Ти зі шкіри мусила лізти, дівчата на танці біжать, а ти мала все по господарству допомагати. Ти завжди мала щось робити. Адже ти була дівчинкою, а чому ми тебе навчили, та нічому.
Тебе твій хлопець обманює, а ти віриш. Молодець, що залишила дитя, ми допоможемо, але його ти не чекай, не приїде він. Для того й відправив додому, щоб йому було простіше і не клопітно. Місто недалеко, а жодного разу не приїхав. Видно, твоє щастя тебе ще не знайшло, може, і поруч десь блукає, а ти не знаєш.
Мій-то каже, що народиш ти, і я буду сидіти з дитиною, а ти вийдеш на роботу. Ніно, яка я щаслива, я як за кам’яною спиною живу, а ти думаєш, що я стара для любові, по очах твоїх бачила непорозуміння. Ні, Ніно, для любові не існує термінів. Та й яка я стара? Я молода і щаслива.
Ніна залишилася одна й довго плакала. Вона так чекала Петра, так йому вірила, так сподівалася, що боялася навіть уявити, що залишиться одна з дитиною. Поштовх дитини її протверезив, вона почала з нею розмовляти:
– Навіть якщо так, ми ж з тобою не пропадемо, мамка от щастя знайшла, і ми знайдемо. Ні, не ми знайдемо, а щастя нас знайде, ми вже щасливі, що є один в одного.
Ніна знову заплакала.
Мачуха дзвонила, прибігала до пасербиці кожного дня, а коли підійшов термін пологів, то залишалася з нею ночувати.
Петро звільнився й поїхав до столиці. Так і не наважився він зізнатися Ніні, просто перестав дзвонити й відповідати на дзвінки. Поставив крапку на їхніх стосунках.
Він давно мріяв про велике місто, про можливість заробляти великі гроші, та й з Анною якось надійніше, перспективніше. Ну, а що Ніна? Так – красива, руда лисиця, наївна, добра, але зовсім не перспективна.
Він міркував і себе виправдовував, тільки думка про дитину його болюче била в саме серце.
«Ну й добре, буду заробляти й буду допомагати. Головне, щоб Анна не знала».
А от Анна якраз все знала, їй розповіла хороша знайома, яка працювала адміністратором в одному з ресторанів. Вона надіслала їй фото, де Петро цілував руки Ніні, обіймав. Та сама дівчина дізналася все про Ніну: звідки вона родом і де зараз живе.
Анна не відчувала до суперниці злості, ревнощів, вона возненавиділа Петра. Адже справді його любила і вірила. І ось гордість, образа в ній так повстали, стали на захист її честі, що тільки помста могла їх заспокоїти.
Зірвала його з місця, а коли він приїхав до столиці, то показала йому на двері.
Вона не з’ясовувала стосунки, не плакала, вона сміялася в очі:
– Ти мене обманював. А я всього лиш пожартувала, яке може бути весілля з брехуном, зі слабкою людиною. Подивися на мене – хіба я схожа на ганчірку, об яку можна витирати ноги? Вийди геть і не говори ні слова, я все знаю.
Петрові було нічого сказати, він мовчки пішов. Не думав, що буде такий поворот – від сорому, від краху своєї мрії готовий був вити.
Анна подзвонила Ніні, та нещодавно народила доньку. Анна вибачилася: мовляв, помилилася номером.
Сказати правду вона так і не змогла.
Виписувала з пологового будинку Ніну мачуха з чоловіком. Принижений Петро не знав, як себе поводити, він боявся показуватися на очі Ніні, просто пішов у запій.
Він наче висів між небом і землею, бовтався як повітряна кулька. І ніхто не хотів цю кульку брати за ниточку.
Ніна зрозуміла, що не варто чекати, сподіватися на Петра, і намагалася про нього не думати. Усі думки були про доньку, вона назвала її на честь мачухи, а вже та була так рада онучці, так її любила, що чоловік, сміючись, говорив:
– Слухай, от я чув, що й у п’ятдесят можна народити.
– Так я й народила, – обіймаючи онучку, сміялася Ольга.
Ніна вийшла на роботу в будівельну фірму в районному центрі, пізніше познайомилася з хлопцем. Життя своє побудували на любові, довірі й відданості. Тільки про одне просила чоловіка – не називати її лисичкою. Вона хотіла, і в неї вийшло забути все, що пов’язувало її зі зрадою, обманом. Вони були щасливі.
Ну а Петро лишився біля розбитого корита. Так і не зміг знайти своє щастя, просто не розумів, у чому воно полягає.
