Олеся з Вадимом готувалися до весілля . Півтора року вони зустрічалися, і нарешті Вадим зробив їй пропозицію. Дівчина, не вагаючись ні на мить, відповіла «так». Почалася підготовка до свята.
— Свідком у нас буде Петро, мій друг дитинства, — безапеляційно заявив Вадим. — А кого ти візьмеш у свідки? Тільки вибери когось привабливого, Петька дурненьких не любить.
Олеся не оцінила жарту майбутнього чоловіка і тим самим тоном відповіла:
— А може, я візьму Женьку?
Вадик мало не вдавився їжею й витріщився на Олесю:
— Ти що, з глузду з’їхала? Чоловіка — у свідки?
— Зате він мій найкращий друг, ніяких подружок мені не треба, — з викликом сказала Олеся.
Постать Євгена на Вадима діяла, мов червона ганчірка на бика. «Невже не могла знайти собі подругу, — бурчав він. — Тільки й носиться з тим Женечкою: і по магазинах разом, і до інституту…»
Женя й Олеся й справді багато спілкувалися. Познайомилися ще на першому курсі. Але Олеся ніколи не дивилася на нього, як на коханого. Він теж завжди повторював: для нього Олеся — просто друг. Знайомі жартували: «Олеся й Женька — найкращі подружки». Вадим же, щойно Олеся його з Євгеном познайомила, одразу парубка невзлюбив. Женя завжди поводився коректно, приховуючи неприязнь. А от Вадик міг і нахамити, і зло піджартувати. Олесі часто доводилося осмикувати нареченого, коли той переходив межі. Але вона кохала його до нестями, тому пробачала все.
Під час підготовки до весілля Женя був поруч постійно. Допомагав вибрати букет, їздив із Олесею на примірки до кравчині.
— Ну а що? Це нареченому не можна бачити весільну сукню заздалегідь, — сміялася вона з подругами. — А йому можна.
Свідкою вона все-таки покликала Аню, з якою дружила з першого курсу. Але Аня майже не могла допомагати — доглядала хвору маму. Говорили вони годинами, поте супроводжувати Олесю в клопотах часу не було. До весілля лишався лише тиждень, коли легковажний Вадик заявив, що знайшов нову любов і ніякого весілля не буде. Олеся намагалася поговорити, переконати його. Усе ж підготовлено, запрошені гості.
— Як я тепер родичам в очі дивитимуся? — плакала вона.
Та Вадик залишався непохитним. Побажавши колишній нареченій «щастя», просто заблокував її номер. Весь день Олеся проплакала на плечі в Євгена.
— Як він міг? Що мені тепер робити?.. — схлипувала вона.
Женя гладив її по голові, обіймав, заспокоював.
— Знаєш… у мене є один варіант, — усміхнувшись, сказав він. — Давай я стану твоїм нареченим.
Олеся від раптовості навіть плакати перестала.
— Ти? — недовірливо перепитала дівчина. — Але ми ж просто друзі.
— І що? Я твій вірний друг. Ніколи не скривджу. Зі мною будеш, як за кам’яною стіною, — пообіцяв Женя і додав, трохи жартома: — Та й Вадька твій, як дізнається, від заздрощів трісне.
— Але як ми в РАЦСі все владнаємо? Весілля через п’ять днів, — злякано сказала Олеся.
— Не хвилюйся. Я все влаштую. Там працює мамина подруга, — пообіцяв Женя.
Весілля минуло ідеально. Саме таким, як мріяла Олеся. Єдиною незручністю було те, що гості весь час помилково називали Женю Вадимом. Той лише добродушно сміявся й тактовно виправляв.
Першої шлюбної ночі в молодят не було: Женя не наполягав, а Олеся й подумати не могла, що між ними щось може статися. «Нічого… я впораюся», — думав Женя, обіймаючи сплячу дружину.
Минуло двадцять років. Женя сидів на дачній терасі за сніданком. Він обожнював зранку виходити на свіже повітря й оглядати ділянку. В одному кутку розкішно квітли півонії, посаджені Олесею. В іншому — на яблуні, яку кілька років тому прищепив він сам, уже наливалися яблука. Удалині співали птахи, а тепле літнє сонце тільки набирало сили.
Євген чув, як у домі потроху починають прокидатися. Олеся вже у спальні зайнялася ранковою йогою під мелодійну музику. П’ятнадцятирічна донька Варя знову ввімкнула пісні свого кумира і підспівувала йому у ванній. Дев’ятнадцятирічний Костик вийшов на терасу й сів поруч із батьком снідати.
— Ти чого такий похмурий? — запитав Євген сина-студента. — І чого так рано встав? Ти ж на дачі раніше одинадцятої години не прокидаєшся.
— Та ось, тату, всю ніч не спав. Проблема одна… Дуже подобається дівчина, що вчиться зі мною на одному курсі. А вона одразу сказала, що ми можемо бути тільки друзями. Що мені робити? Невже правда, що в нас нічого не може вийти?
— Неправда, сину. Буває й інакше. Зараз розповім тобі свій секретний метод. Він називається — «сердечний друг». Колись в інституті я теж був безнадійно закоханий в одну дівчину…
…І цією дівчиною була твоя мама.
Костик уважно дивився на батька, ніби вперше бачив його з іншого боку — не просто спокійним, мудрим татом, а чоловіком, який колись теж хвилювався, мучився і вмів ризикувати заради кохання.
— І що? — нарешті запитав він. — Спрацював твій метод?
— Ти ж бачиш, — тихо посміхнувся Євген. — Поруч зі мною твоя мама робить ранкову йогу.
Костик задумливо кивнув, але в очах з’явився вогник надії. Обоє замовкли, дослухаючись до літнього ранку, поки на терасу не вибігла сестра з черговою піснею на губах і не розсмішила їх обох.
Минуло кілька місяців. Костик усе ще час від часу бачив ту дівчину — Софію. Вони сиділи поруч на лекціях, ділилися конспектами, могли довго гуляти після пар. Софія була світла, трохи стримана, з тим усміхом, від якого у Костика завжди стискалося всередині. Він не тиснув на неї. Просто був поруч — уважно, лагідно, із тим терпінням, якому, сам того не помічаючи, навчився в батька.
Одного вечора, коли вони затрималися в університетському внутрішньому дворі, Софія сказала:
— Знаєш… Я зрозуміла, що шукаю тебе в кожному повідомленні й у кожній думці. Може, ми спробуємо? Удвох. Не просто друзі.
Костик тоді тільки розсміявся від щастя і тихенько обійняв її. Про цей вечір він розповів батьку лише через тиждень. Євген вислухав, кивнув і налив синові чаю.
— Ось бачиш, — сказав він. — Сердечні друзі — це найміцніше, що буває. Бо коли любов зростає з дружби, вона вже не зламається.
За рік Костик і Софія зняли разом маленьку квартиру недалеко від інституту. На вихідні вони їздили до батьків. Варя тоді вже готувалася до вступу, а Олеся жартувала, що «на дачі стало замало стільців для всіх молодих». Євген дивився на сина і щоразу відчував тиху гордість. Йому не потрібні були гучні слова — достатньо було бачити, як Костик відкриває для Софії двері, як слухає її, як захищає її від осіннього вітру, накидаючи куртку на плечі.
Через кілька років вони одружилися — без пафосу, без зайвих історій, просто по любові. На весіллі Євген сидів поруч з Олесею, тримав її за руку і думав, як дивно перегукуються покоління. Колись випадкова зламана доля Олесі перетворилася на їхню родину. А тепер їхній син, пройшовши тим самим шляхом друга, будував свою — тиху, теплу, справжню. І кожного разу, коли вони збиралися разом на дачі, Євген виходив на терасу, сідав у свій старий плетений стілець і слухав, як у домі прокидається нове щасливе життя. Так, як колись прокидалося його власне.
