Одинак…

За одну безсонну ніч він переосмислив усе своє молоде непутяще життя. Раніше такої потреби у нього не виникало, тож жив, не задумуючись, що стільки горя приніс найріднішим людям…

Ще будучи маленьким хлопчиком, Тарас завжди виділявся, був у центрі уваги. Він — пізня дитина у матері-одиначки, тож йому, своєму синочку, вона віддавала усю свою любов і турботу. Будучи хорошою рукодільницею, Ганна на замовлення шила, вишивала і в’язала. А за ті кошти купувала завжди Тарасику обновки. Такого гарного одягу і взуття ніхто із синових однокласників не мав. Не дозволяла мама Тарасові допомагати їй по господарству – все робила сама, бо він ще «малий». А коли згодом про що-небудь просила, у відповідь чула лише буркотіння і лайку.

На двадцятиріччя Ганна подарувала синові машину. Хоч не нову, зате добре збережену. Думала, може так їх із сином відносини наладяться, стануть такими, як у його дитинстві. Тоді мати садила Тарасика собі на коліна, а він обіймав її і слухав казку… Спогадами про ті часи і вірою в те, що син зміниться, жила Ганна. Бо ж серце у нього добре, просто не з тою компанією зв’язався. А материнське серце усе терпіло і прощало. Воно по-іншому любити не вміє.

Та після такого подарунка син ще більше віддалився від матері, а згодом і взагалі міг не ночувати вдома, кинув навчання в університеті. Його життя закрутилося-завертілося – дівчата, вечірки, випивка…

Ганна телефонувала Тарасові, плакала, просила, щоб не марнував свої молоді роки. Він і слухати не хотів. Зраділа жінка лише тоді, коли одного разу син привів додому дівчину і заявив, що одружується. Тихенька, скромна Надя одразу припала Ганні до душі. Вони добре ладнали, тож обидві жінки вірили, що тепла і затишна сімейна атмосфера змінить Тараса, крім того, Надя чекала дитину.

Та він, звиклий до розгульного життя, недовго затримувався вдома. Не зупинився й згодом, коли народилася донечка.

…Нічний дзвінок на мобільний телефон Тараса, мов грім серед ясного неба, вивів із захмелілого безпам’ятства. Слова дружини, які пролунали у слухавці, розум не хотів сприймати: «Маму у важкому стані забрала швидка. Вона просила до тебе зателефонувати».

Спіймавши першу попутну машину, Тарас приїхав до лікарні. Тут, у коридорі, вже сиділа його дружина. У його погляді було лише німе запитання: «Що з мамою?» Надія сказала, що її потрібно прооперувати.

Зайшовши у лікарняну палату, замість завжди усміхненої колись матері Тарас побачив худеньку жінку, обличчя якої обтяжують важкі мішки під очима, численні зморшки, а ще – глибокий смуток…

Вночі він ні на мить не стулив очей. Усе думав про маму, яка присвятила йому все своє життя – не досипала, коли був маленьким, економила на собі, робила все для нього. Яким сліпим егоїстом був він, коли думав тільки про себе. Він не хотів помічати сльози матері, зважати на вмовляння дружини. Тут, у лікарні, Тарас чи не вперше звернув увагу на те, якою красунею підростає його донечка. Але ж вони — найрідніші у світі люди. Чому, щоб усвідомити це, мало трапитись щось погане? Таких «чому?» у нього вперше виникло так багато, вперше він намагався по-щирості відповісти на них і вперше собі пообіцяв, що більше не принесе горя рідним.

А зранку чоловік, не гаючи часу, зателефонував другові, який вже давно хотів купити його машину і повідомив, що той може забирати її просто зараз. Поки що Тарасові машина не потрібна – йому потрібні гроші на мамине лікування. А ще, аби купити донечці візочок, бо у неї ніякого нема, зробити подарунок дружині – скоро в Надії день народження.

«Тільки б вони мене простили» — тривожно думав Тарас, відчиняючи двері лікарняної палати, у якій сиділи три жінки, життя яких він зобов’язаний зробити щасливим…

Оля ГЛАДЧУК-ПОПАДЮК
За матеріалами видання Наш День

Читайте також: Життя щось придумає…

Шановні читачі запрошуємо Вас на наш канал у Telegram