— Ольго Дмитрівно! Якщо собаки не будуть закриті, то ми не приїдемо, одразу кажу! Ваші собаки, як маленькі телята за розміром, тим більше їх аж п’ять!
— Сину, у нас сюрприз. Ми з татом купили будинок у вашому місті. Продали бабусин дім, долучили грошей і ось ми тепер будемо жити тут. Хочемо бачити, як росте наш онук, Матвій, — сказала мати телефоном.
Вона говорила швидко й була щасливою, тож син мовчки слухав й не міг слова вставити.
Жінка продовжила:
— Ми так рідко приїжджаємо в гості, він нас майже не знає. Будемо виправляти ситуацію. Не хотіли раніше вам казати, приховували, приїжджали сюди. Але тепер уже справа зроблена. Тож чекаємо тебе з Оленою та Матвієм у гості. У нас там чудова галявина, влітку басейн поставимо, гойдалки. Щоб онукові було де розважатися. І, звичайно, нашим собакам там добре, а для мене це дуже важливо, ти ж знаєш.
— П’ять собак — це не жарти, їм воля потрібна. — Оце новина, мамо! Спритно ж ви все провернули, навіть не догадавався б. Партизани просто! Я радий! Тепер зможемо залишати Матвія, коли потрібно кудись піти чи поїхати!
— Звичайно, сину! Ми будемо тільки раді! Тепер і свята можемо відзначати разом, і шашлик у нас посмажити, такий простір! І Матвія хоча б на все літо! Батько твій не дозволяє мені працювати, з моїм здоров’ям, отже буду онука няньчити хоч. Сподіваюся, Олена не буде проти!
— Олена буде тільки рада! Три роки декрету дають про себе знати, втомлюється від сина, хочеться іноді побути удвох, а залишити немає з ким. У садочок хоч пішов, Олена на роботу вийшла.
— От і чудово, сину. Доробимо невеликий ремонт і чекаємо вас у гості!
Ввчері Ігор розповів дружині новину про купівлю будинку батьками.
— Ну все, люба, тепер заживемо! Мама з радістю посидить з Матвієм, коли потрібно. Та й просто відвозити будемо у вихідні, на свіжому повітрі роздолля.
— Прудкі батьки, провернули все потихеньку. Добре, звичайно, я рада. Ольга Дмитрівна краще подружиться з онуком, а то в ті рази, коли ми приїжджали до них у гості, Матвій не хотів йти на ручки, а вона ображалася. А що я вдію, маленький ще, як пояснити, що це бабуся і не треба ховатися…
Через два тижні Ольга Дмитрівна запросила їх у гості.
— Ало, Оленочко, ну ми готові до прийому гостей! Все доробили основне, тож чекаємо у суботу! Гриша м’ясо замаринував, салатик зроблю. Можете з ночівленю залишитися!
— Добре, приїдемо. Тільки у мене до вас прохання. Закрийте своїх собак, будь ласка, поки ми там будемо.
— У якому сенсі, закрити? Навіщо? Вони наша родина, і завжди в будинку перебувають, сплять, де хочуть. У чому проблема, не розумію?
— Ви ж знаєте, що я їх не дуже люблю. І не хочу, щоб вони підходили до нас з Матвієм, можуть вкусити, це ж дитина.
— Я тебе благаю! Собаки ніколи не заподіють шкоди! Вони у нас добре виховані і дуже добрі! Вони побачать, що Матвій з нами і полюблять його!
— Ольго Дмитрівно! Якщо собаки не будуть закриті, то ми не приїдемо, одразу кажу! Ваші собаки, як маленькі телята за розміром, тим більше їх аж п’ять!
— Ну що ти починаєш, слово чесне! Навіщо про погане думати? Все добре буде, Оленочко, я обіцяю!
— То ви закриєте їх чи ні? — Олена почала сердитися.
— Ну добре, закрию… Можете зранку прямо приїхати, чого вдома робити! Все, чекаємо! Я Матвію таку машинку гарну купила, сподіваюся, сподобається!
Олена скинула дзвінок. Її трясло від слів свекрухи. Ну що за проблема — закрити цих собак? У Олени від одного їхнього вигляду серце в п’яти падало. Величезні пси, слина тече завжди, бігають, стрибають.
Свекруха дуже любила «своїх дівчат». Так вона їх називала. У їхній родині все життя були собаки. І тепер їх зібралося ціле покоління — бабуся, дочка, онучка, і ще парочка. Олена не розуміла нічого в собаках і не пам’ятала навіть, як називається їхня порода. Чоловік з дитинства ріс в оточенні собак, і для нього це було нормою. Коли він запропонував завести їм цуценя, Олена відповіла категоричною відмовою. Не любить вона собак, ну що тут вдієш, тим більше тримати у квартирі, вигулювати. Навіщо зайві клопоти? От кішка ще куди не йшло. Ігор все зрозумів і більше розмову на цю тему не заводив.
У суботу вирушили до батьків у гості. Будинок знаходився на околиці міста, їхали сорок хвилин на машині.
— Ой, от і діти приїхали! Заходьте, дорогі наші! Матвійко, онучок, пам’ятаєш бабу Олю? Іди до мене на ручки! Дід у будинку, підемо порадуємо!
Матвій неохоче пішов до бабусі. Він її смутно пам’ятав, і поруч з мамою та татом йому було спокійніше.
— Ех, краса! Так, Олено? Подобається тобі тут? Давай поки двір подивимося, а потім у будинок підемо!
Великий двір, просторий… Тут почувся дитячий крик. Олена швидко метнулася до будинку. Звідти вискочила свекруха з Матвієм, який кричав.
— Що сталося, Ольго Дмитрівно? Матвій впав? Чому він плаче?
— Ой, та нічого не сталося! Я хотіла познайомити Матвія з дівчатами, Альфа хотіла привітатися і підбігла до нього, обнюхала його. А він почав кричати!
— У якому сенсі, Альфа підбігла? Ви ж обіцяли закрити собак?
— Ну куди я їх закрию? Вони звикли вільно бігати, я їх ніколи не закриваю! Вони такий вий влаштують! Навіщо закривати тварин через свої переживання! Ти сама їх не любиш і синові це передається! Це все у твоїй голові!
— Отак значить ви поставилися до мого прохання? Вам байдуже на мене, на онука, аби тільки собачкам добре було? Ну, спасибі! Ми їдемо додому!
— Олено, ну що ти починаєш! Нічого ж не сталося! Собак треба було познайомити з дитиною, щоб вони обнюхали, побачили, що я поруч, значить дитина своя. Я знаю що роблю, навіщо ж сваритися?
— Я теж знаю, що роблю! Ми їдемо додому! Олена схопила сина на руки.
— Ігорю, поїхали, чого стоїш?
— Олено, та заспокойся вже! Нічого не станеться, собаки безпечніші ніж кішки, які можуть покусати чи подряпати.
— А ти що не читаєш новини? Скільки випадків всіляких з собаками! Діти можуть неадекватно себе вести, а вони все-таки тварини, звірі, і реагувати можуть по-різному! Звідки ти знаєш, що у собаки в голові?
— Люба, тобі треба до фахівця, проганяти страхи. Це ж ненормально забороняти дитині спілкуватися з цими милими тваринами! — втрутилася у розмову Ольга Дмитрівна.
— Я сама вирішу, який фахівець мені потрібен! Але ноги моєї тут не буде, поки собаки вільно бігають. І Матвія я вам не залишу! Ігорю, їдемо додому чи ти тут залишаєшся? — Поїхали… Що з тобою робити! — Ігор недовольно пішов до машини. — Бувай, мамо. Подзвоню потім. Вибач, що так вийшло…
Всю дорогу додому Ігор з Оленою сварилися.
— Ігорю, я зрозумілою мовою сказала, щоб собак закрили, вона мені пообіцяла! І що я бачу — ці телята бігають по будинку, а там син наш! А якби вони щось зробили?
— Олено, все це нісенітниця! Жодного разу ще не чув про таке! Мамині собаки не такі! — Звичайно, ти просто читаєш думки тварин! Я переймаюся за свою дитину! А тобі і діла немає!
— Роздула трагедію! Собака лизнула дитину! Позбавила маму з татом радості поспілкуватися з онуком! Молодець, що тут скажеш! Матвій сидів у дитячому кріслі тихо. Він не міг зрозуміти, що сталося, чому батьки сваряться.
— Мамо, чому ви сваритеся?
— Сину, ти тебе образила собака у бабусі з дідусем у будинку?
— Так, вона велика і скакала на мене! Вона лізла до мене в обличчя!
— Ось, про що я і кажу! Все, закрили тему!
Наступного дня Ольга Дмитрівна подзвонила Олені.
— Ну що, заспокоїлася?
— Майже. Ви мене вразили вчора, звичайно!
— А вже як ти нас вразила своєю реакцією! Я тебе такою ще не бачила! Оленочко, тобі реально треба до психолога… Це ненормально!
— Ненормально — не виконати моє прохання! Я ж чітко сказала — приїдемо, якщо собак закриєте. Ви пообіцяли! І не виконали! Вам собаки дорожчі за онука! Якого ви більше не побачите у вашому будинку! Хочете бачити Матвія — приїжджайте до нас. Тепер ви ближче живете, це не проблема!
— Ми через вас тільки сюди і приїхали! Будинок купили! А ти починаєш тут вигадувати! — Мені дитина дорожча за все на світі! І я не стану ризикувати його життям і здоров’ям заради ваших собак, яких ви не хочете тимчасово закрити! От і сидіть там зі своїми собаками!
Олена скинула дзвінок. Вона сказала все, що хотіла. У цей же час Ольга Дмитрівна з подивом дивилася на телефон, де було написано «Виклик завершено». Ну й невістка їй дивна попалася… Це ж треба так не любити собак! Дуже дивна… Але, що вдієш, доведеться підлаштовуватися під неї, адже онука хочеться бачити…
