Дарина стояла в коридорі старої хрущовки на Троєщині й тримала в руках ключі так міцно, що вони впивалися в долоню.
За дверима чути було, як Галина Петрівна, її мати, голосно розмовляє сама з собою, лає сусідів, телебачення й «ціну на ліки».
— Дарино! Ти там що, завмерла за дверима? Заходь уже, я ж чую, що ти стоїш! — крикнуло зсередини.
Дарина глибоко вдихнула й зайшла.
Квартира пахла старими газетами, валідолом і котами, хоч кота не було вже п’ять років. На столі — гора таблеток, чай у чашці давно охолов, на підлозі — розкидані шкарпетки.
Галина Петрівна сиділа в кріслі, закутана в три светри, хоч у хаті було +27.
— Нарешті. Я думала, ти мене вже й не провідаєш. Сусідка з третього поверху вчора приходила, то хоч хліба принесла. А ти — рідна донька — раз на місяць.
— Мамо, я була тиждень тому, — тихо сказала Дарина.
— Тиждень — це не час. Я ж тут одна. Ноги не ходять. А ти там зі своїм Богданчиком розважаєшся.
Дарина поставила пакет на стіл.
— Я вам ліків купила. І гречки. І курячі стегенця. І сік, як ви просили.
— Сік? — Галина Петрівна скривилася. — Це той, що по акції? Я ж казала — тільки «Садочок» яблучний, без цукру. А ти знову якусь гидоту принесла.
Дарина мовчки дістала з пакета дві пачки «Садочка».
— Ось. Дві.
— Ну хоч це правильно зробила. А тепер сідай. Поговоримо.
Дарина сіла. Знала, що зараз почнеться.
І почалося.
— Ти ж знаєш, Дарино, що квартира ця — твоя. Я вже до нотаріуса ходила. Заповіт написала. Все тобі. Але ти ж розумієш… я ж не вічна. Мені догляд потрібен. Щодня. Щоб хтось і прибирав, і готував, і в аптеку ходив, і в лікарню возив. Ти ж єдина в мене. Ти ж повинна.
Дарина відчула, як усередині щось стиснулося.
— Мамо… я працюю. У мене зміна з сьомої до сьомої. Богдан на нічну працює. Ми ледве бачимося. Я не можу щодня тут бути.
— А хто може? — голос Галини Петрівни став високий, пронизливий. — Я ж тебе виростила! Одна! Без батька твого! Я ж на трьох роботах робила! А ти тепер кажеш «не можу»?
— Мамо, я вам наймаю соцпрацівницю. Тетяну Іванівну. Вона приходить тричі на тиждень, прибирає, готує, ліки дає.
— Соцпрацівниця?! — Галина Петрівна аж підскочила. — Та вона в мене золоту сережку вкрала! Я впевнена!
— Мамо, ви ту сережку ще в 2012-му продали, коли дах перекривати було треба.
— Брешеш! Ти завжди на моєму боці не була! Ти завжди за всіх, тільки не за матір!
Дарина встала.
— Я піду. Я втомлена.
— Іди-іди! — крикнула мати. — Тільки запам’ятай: якщо мене не стане — квартира все одно твоя. Але совість твоя буде не чиста!
Дарина вийшла. Закрила двері. І вперше за багато років — не плакала.
Того вечора вона розповіла все Богданові.
— Вона знову почала. «Квартира твоя, але ти повинна». Я вже не можу, Богдане. Я вже 15 років слухаю, як я їй винна життям.
Богдан обійняв її.
— Дарино… ти їй нічого не винна. Ти вже віддала більше, ніж багато хто віддає.
Але Галина Петрівна не зупинялася.
Вона почала дзвонити щодня.
— Дарино, я погано себе почуваю. Приїдь.
— Дарино, швидка була. Ти де?
— Дарино, сусіди кажуть, що ти мене в будинок літніх людей хочеш здати. Це правда?
А потім — найгірше.
Дарина прийшла в неділю, принесла смаколиків, прибрала, випрала. Сіла пити чай.
І тут Галина Петрівна спокійно так каже:
— Знаєш, Дарино… я передумала. Заповіт перепишу. На церкву. Або на котів безпритульних. Бо ти ж мене покинула. Ти ж не доглядаєш.
Дарина завмерла з чашкою в руках.
— Тобто… ви мене шантажуєте квартирою?
— Я не шантажую. Я справедливість відновлюю. Ти ж мене не любиш. То хай хоч коти радіють.
Дарина поставила чашку.
— Добре.
— Що добре?
— Перепишіть. На кого хочете. Я більше не прийду.
Вона встала, взяла сумку й пішла.
Галина Петрівна кричала вслід:
— Ти що, серйозно? Ти ж без квартири залишишся!
— Я вже давно без матері, — тихо відповіла Дарина й зачинила двері.
Вдома вона сіла на диван і вперше за багато років відчула… спокій.
Через тиждень Галина Петрівна подзвонила.
— Дарино… ти де? Я голодна. Соцпрацівниця не прийшла. У мене нічого їсти.
— Мамо, я ж казала. Я більше не прийду.
— Але ж квартира…
— Квартира ваша. Робіть з нею що хочете.
— Ти що, справді мене покинеш?
— Ви мене покинули ще коли мені було 10, і ви кричали, що я «помилка молодості». Коли ви казали, що краще б не було
. Коли ви мене на три дні зачиняли в хаті одну, бо «з чоловіком поїхали відпочивати». Я вже давно сама. Просто раніше боялася це визнати.
Тиша в трубці була така, що чути було, як дзижчить муха.
— Дарино… пробач…
— Пробачаю. Але не повернуся.
Вона поклала трубку.
Через місяць Галина Петрівна таки переписала заповіт. На притулок для тварин. І почала дзвонити сусідам, скаржитися, яка в неї невдячна донька.
А Дарина… Дарина вперше за багато років спала спокійно.
Вона з Богданом взяли кредит, купили маленьку однокімнатну на Виноградарі. Зробили ремонт. Посадили на балконі квіти.
І коли одного разу Галина Петрівна подзвонила й захриплим голосом сказала:
— Дарино… я в лікарні. Може, приїдеш?
Дарина спокійно відповіла:
— Я викликала вам соцпрацівницю. Вона буде щодня. Ліки я оплатила на місяць вперед. Лікаря я знайшла хорошого. Все буде добре.
— Але ж ти… ти ж донька…
— Я донька, яка навчилася жити без шантажу. Бережіть себе.
Вона поклала трубку.
І вперше за 35 років відчула себе вільною.
Квартира на Троєщині так і дісталася притулку для котів.
А Дарина зрозуміла: іноді найважче — це не доглядати за матір’ю.
А перестати дозволяти їй доглядати за твоїм життям.
Світлана Малосвітна
