Після дев’ятин Стефанія відкрила щоденник Соломійки. Як завше, своїм красивим почерком на останній сторінці вона написала: «На двадцятому році життя для мене засвітило сонечко, якого я дуже бажала. Тепер його – нема. Отже, нема – ні надії, ні радості, ні сподівання, ні щастя. Тож хай не буде і мене. Простіть і прощавайте»

Тепер Стефанія щовечора приклякає перед образами і просить у Всевишнього прощення за свій неспасенний гріх. Скільки ночей не спала Стефанія, скільки сліз виплакала за останні пів року, а спокою її душі – нема. І уже до останку, мабуть, не буде.

Ось і нині. Прийшла з роботи. Мовчки повечеряли з чоловіком Ярославом і розійшлися по різних кімнатах. Кожен зі своїми тяжкими думками, сумнівами і сум’яттям. Стефанія закриває повіки, а сон – не йде. Перед очима знову з’являється обрис її Соломійки – її милої донечки, яку вже ніколи не обійме, не поцілує, не пригорне, як колись. Бо з того світу, на жаль, іще не повернувся ніхто.

Гірко, Стефанія дістає заспокійливі краплі, просить Господа послати їй спокійну нічку. Однак спомини, мов стрічки кінофільму, прокручуються у її голові вже вкотре – страшні своїм змістом.

Як і кожна молода пара, Ярослав і Стефанія мріяли про велику родину, але Бог чомусь довго не посилав їм діточок. У день десятої річниці їх одруження Стефанія купила Ярославові дорогі парфуми, спекла його улюблений «Київський торт», накрила святковий стіл. Чоловік повернувся з роботи втомлений, але сяючі очі дружини, святкова атмосфера в домі, мов за помахом чарівної палички підняли його настрій. Став вибачатися, що забув про їх день. І, на жаль, без подарунка.
«Ти – мій найкращий подарунок. І я – щаслива», – Стефанія пригорнулася до Ярослава.

Вони пили домашнє малинове вино. Тоді Ярослав поклав перед Стефанією клаптик паперу і запропонував написати своє бажання. Він теж так зробить. А потім покажуть одне одному написане. «Хочу, щоб у нас була дитина», – вивела каліграфічним почерком Стефанія. «Мрію, щоб у нас із Стефанією було дитя», – написав Ярослав.

Жінка і плакала, і сміялася, довідавшись, що у них з чоловіком спільне бажання. «Не плач. Буде, буде у нас дитина», – заспокоював її Ярослав.

Коли згодом Стефанія довідалася, що при надії, не могла повірити сама собі. Мов на крилах літав Ярослав. Відганяв Стефанію від господарки, від роботи на городі, аби не нашкодити дитині. Коли на світ з’явилася мала Соломійка, для Ярослава і Стефанії настало нове, досі незнане життя. Не лякали ні безсонні ночі, ні те, що донечка привчилася бути на руках – усе це було їм мило і приємно.

До року Соломійка вже самостійно ходила, вимовляла окремі слова, була веселою, бешкетливою. Минуло їй уже три рочки, як Стефанія запримітила, що змінилася поведінка донечки. Вона посмутніла, погано спала, не хотіла гратися з дітьми. Могла годинами сидіти на пеньку старої липи, обнявши улюблену ляльку, і мовчати.

Якось, купаючи доньку, Стефанія намацала на її ніжках невідомі утвори. Та й самі ніжки стали викривлятися. Стефанія повезла Соломійку до педіатра, та направила до обласного спеціаліста, а вже звідки – в київську клініку. Після обстежень столичні лікарі дійшли висновку, що у Соломійки важке генетичне захворювання.

Стефанія не розуміла: як так? Донечка народилася здоровенькою, скоро почала ходити. Однак, їм пояснили, що в деяких діток це захворювання можна розпізнати відразу, в інших – воно проявляється пізніше.

Стефанія і Ярослав впали у розпач: вони так довго чекали на дитину, та й ніхто у їх роду не хворів подібною недугою.

До школи Соломійку повезли на візку. Вона зовсім перестала ходити. Однак, тяжка хвороба не приглушила її ясного розуму і кмітливості: дівчинка вчилася на відмінно, гарно співала. І тому керівництво школи не наполягало, як колись, щоб Соломійку віддати у спеціалізований інтернат. Вона стала гордістю школи.

Стефанія з чоловіком робили усе для того, аби полегшити життя своїй кровиночці, зробити його різноманітнішим. Виділили їй окрему кімнату, купили акваріум, як того хотіла Соломійка, придбали комп’ютер. Дівчинка у соцмережах знайшла собі друзів з аналогічним захворюванням. Щодня спілкувалася з ними.

Якось Стефанія застала доньку у сльозах. Соломійка розповіла, що одна її віртуальна подруга збирається на лікування в Німеччину. «Розумієш, мамо, вона сказала, що хоче подовжити своє життя, бо життя таких, як ми, – коротке. Скажи, ти знала про це?».

Стефанія ніби задерев’яніла. Затинаючись, заледве вимовила: «Неправда, ти будеш довго жити. І втішати нас із татом і цей сонячний світ своєю милою усмішкою. Витри сльози, донечко, й усміхнися». У цю мить у Стефанії зародилося нестримне бажання відправити на лікування за кордон і Соломійку.

Звісно, буде непросто, адже багато людей тепер просять про фінансову допомогу, але якщо дуже захотіти… Соломійка вже доросла, мріє у виш вступити, тому найперше, що зробить Стефанія, – піде на роботу, щоб мати свої кошти, і тоді не буде соромно у людей просити.

Приглянути за Соломійкою попросить сусідку Ольгу. Її син Тарас вже давно подружився з Соломійкою, майже щодня навідує – так що у своїй біді вони не одні.

Ольга охоче навідувала дівчину. У вільний від роботи час прибігав і Тарас. Хлопець був на два роки старший від Соломійки. Працював завгоспом у дитсадку. Був веселий, дотепний, з ним дівчині було легко і просто.

Однієї неділі, коли Тарас повіз Соломійку в поле за волошками, Стефанія вирішила поприбирати в кімнаті доньки і ненароком між книжками знайшла її щоденник. Здивувалася – вона вела його давно і майже на кожній сторінці згадувалося ім’я «Тарас». Стефанія похапцем гортала сторінки і зупинила очі на останній, де Соломія написала про те, що чекає дитину! І батько дитини – Тарас! Тільки про це, мовляв, хлопець не знає, бо вона не хоче псувати йому життя, хоч давно кохає Тараса.

«У мене буде маленьке сонечко, і я – щаслива!», – писала Соломія.
Стефанію наче струмом вдарило. Вона не знала, як має чинити: просто мовчати і зачекати, доки донька сама відкриє таємницю, чи зізнатися, що знає правду, і чимшвидше прийняти рішення? Адже час не стоїть на місці, і термін – теж. Що швидше вони позбудуться своєї біди – то краще.

«Якої біди, мамо? У мене буде дитина! Ти це називаєш бідою? – Соломія широко відкритими очима втупилася у пополотнілу Стефанію. – І взагалі, яке ти мала право читати мій щоденник? У ньому – моя душа, серце, уся я, розумієш?», – розридалася Соломія.

Стефанію ніби окропом облили. «Ну як ти не розумієш, донечко, ця дитина – помилка. А помилки слід виправляти. Уявляєш, якщо вона народиться такою, як ти?», – і собі розридалася Стефанія.

«Такою – це якою, мамо? Скажи! Я хочу почути це від тебе, – Соломія істерично била себе руками по нерухомих ногах, виривала з голови свої золотаві кучері. – Якою?»

Стефанія зібрался йти до Ольги, щоб сповістити їй новину, але Соломія зупинила її: «Це тільки моя дитина, і ніхто не має про це знати, принаймні, доки це можна приховати», – мовила, як відрізала.

Стефанія картала сама себе, що чомусь ніколи не задумувалася над тим, що її нещасна дитина, яка не може ходити, може – покохати, як інші її подруги. А може, навіть сильніше.

Через кілька днів Стефанія поїхала в райцентр до знайомої лікарки, якій усе розповіла.

«У мене ще не було пацієнток із таким захворюванням, як у вашої доньки. І, якщо чесно, – не знаю, як краще: залишити дитину і надіятися на Боже змилування чи послухати вас і втрутитися. Слід пройти певні обстеження, щоб робити якісь висновки», – сказала лікарка. Стефанія впала перед нею на коліна.

«Які обстеження? Час – підганяє! Не дай, Боже, народиться ще одна каліка – як дам раду обом? Допоможіть! Щедро розрахуюся з вами», – Стефанія у розпачі благала придумати щось. Мусить бути якийсь вихід! І разом із Марією Андріївною, так звали лікарку, вони вималювали такий план: вдома Стефанія скаже, що Соломія має стати на облік у жіночій консультації, а оскільки у неї складне захворювання, ще й рідкісна група крові – четверта, резус мінус, їй слід зробити ін’єкцію для здачі аналізів. Коли вона засне від анестезії – усе і станеться…

Усю ніч Стефанія не зімкнула очей. Благала Бога простити її за таке рішення, але іншого варіанту – не бачила. Та й відступати було пізно – зранку їх із донькою чекатиме Марія Андріївна.

Коли Соломія прокинулася від наркозу – ще не збагнула, що сталося з нею. Лікарка пояснила, що багато жінок в такому непритомніють.

Вдома Соломія відчула болі всередині, і попросила викликати «швидку»: «Зі мною ще не було такого. Боюся, щоб не втратити дитину», – тяжко застогнала. Стефанія дістала пігулки, які прописала лікарка. «Ось, випий, і біль мине. Прости мені, донечко, але тобі вже нема кого втрачати».

Сильний крик вирвався з грудей Соломії: «Що з моєю дитиною? Геть звідси! Я тебе ненавиджу! Бачити – не хочу!»

Стефанія гадала, що збожеволіє, дивлячись, як мучиться донька, не спить, відмовляється їсти, пити, нікого не впускає до себе. Навіть Тараса. Стефанія втішала себе: усе минеться, і час залікує. Та чомусь дуже часто її друге «я» сперечалося з нею: слід було залишити дитя.

Одного ранку, коли Стефанія з Ярославом вийшли на город копати картоплю, Соломія дістала щоденник і, втираючи сльози, стала писати. Потім взяла мотузку, яку приготувала заздалегідь. Перехрестилася. І з останніх сил відштовхнула візок, у якому просиділа всю ніч…

Крик Стефанії розрізав небо, летів селом, вражав усіх, хто знав цю милу дівчину.

У горі Стефанія розповіла про все Тарасові. З очей потекли сльози: «Чому я нічого не знав про дитину? Яке ви мали право вирішувати за мене, за нас?».

Після дев’ятин Стефанія відкрила щоденник Соломійки. Як завше, своїм красивим почерком на останній сторінці вона написала: «На двадцятому році життя для мене засвітило сонечко, якого я дуже бажала. Тепер його – нема. Отже, нема – ні надії, ні радості, ні сподівання, ні щастя. Тож хай не буде і мене. Простіть і прощавайте»

Автор – Марія МАЛІЦЬКА, за матеріалами видання “Наш День”

Фото ілюстративне з вільних джерел