— Значить, поки я тут виховую наших дітей, витрачаю на них усі гроші, ти в цей час більшу частину зарплатні віддаєш своїй матері та сестрі?
— Втомився? — запитала Олена, поставивши перед чоловіком тарілку з картоплею та двома рум’яними котлетами. — Сідай, їж, поки гаряче.
Антон скинув піджак на спинку стільця й із важким зітханням опустився на табурет. Він провів рукою по обличчю, стираючи з нього відбиток довгого робочого дня. Його рухи були повільними, сповненими тієї показної втоми, яку Олена навчилася розпізнавати й якій звикла співчувати.
— Це ще м’яко сказано, — видихнув він, беручи в руки виделку. — Ці квартальні звіти з нас усі соки вичавили. Керівництво вимагає цифри, а де їх взяти, нікого не хвилює. Зарплату б ще за це підвищували, а то сидиш до ночі за ті ж копійки.
Він з апетитом вп’явся в котлету. Олена сіла навпроти, підперши підборіддя рукою. Вона дивилася, як він їсть, і в її погляді не було докору, лише тихе, розуміюче співчуття. Вона була його тилом, його надійною гаванню, і вона пишалася цією роллю.
— Зате я сьогодні вдало сходила, — з нотою стриманої гордості в голосі сказала вона. — Пам’ятаєш, я казала, що Мишкові на зиму черевики потрібні? Його осінні вже ледве дихають, а в старих зимових він і двох кроків не пройде.
Антон промимрив щось схвальне, не відриваючись від тарілки.
— Ось бачиш, — продовжила Олена, і її очі заблищали від азарту хорошої господині, що впіймала удачу за хвіст. — Зайшла після садочка в той маленький взуттєвий на сусідній вулиці, а в них розпродаж залишків минулорічної колекції. І уявляєш, наш розмір лишився! Остання пара. Натуральна шкіра, хутро всередині густе, товста підошва. Нові такі зараз тисячі дві коштують, не менше, а я за вісімсон гривень взяла.
Вона дивилася на нього, очікуючи похвали. Це була їхня спільна перемога. Кожна заощаджена тисяча була внеском у їхній спільний, такий нелегкий побут. Антон прожував, зробив ковток чаю і нарешті підвів на неї очі.
— Ти в мене просто фінансовий геній, Лєно. Серйозно. Як у тебе тільки виходить? Я б ніколи не додумався шукати минулорічні колекції.
Його похвала зігріла її. Вона почувалася потрібною, важливою. Вони були командою, двома бійцями в окопі, що разом тягнуть цю нескінченну лямку сімейного життя з двома дітьми та однією скромною зарплатею.
— Потрібно просто знати місця, — скромно усміхнулася вона. — Краще ці гроші на продукти витратити чи Алінці на куртку відкласти. Її рожева вже зовсім коротка стала.
Антон знову важко зітхнув, і на його обличчі відбився всесвітній сум.
— Та вже, витрати тільки зростають. Крутимося, вертимося, а грошей як не було, так і нема. Я іноді дивлюся на колег, вони то в відпустку літають, то машини міняють… А ми…
Він не договорив, залишивши фразу висіти в повітрі. Але Олена зрозуміла все без слів. Вона сама часто думала про це. Про свою стару куртку, яку носила вже четвертий сезон і на якій блискавка починала розходитися. Про те, що давно не була у перукарки, тому що стрижка — це непозвольна розкіш. Про те, як вона латає майже нові колготки старшої дочки, бо та вічно ставить на них затяжки. Усі ці думки були звичним фоном її життя, доказом того, що вона все робить правильно, що вона хороша мати й дружина, яка ставить інтереси родини вище за власні.
— Нічого, прорвемося, — твердо сказала вона, встаючи, щоб прибрати зі столу. — Головне, що ми разом. Діти здорові, одягнені-взуті. А решта — наживне. Переб’ємося. Не в грошах щастя.
Антон згодно кивнув, доїдаючи останню котлету. Він дивився на неї, на її вмілі руки, що збирали посуд, на її втомлене, але таке рідне обличчя, і думав про те, як же йому пощастило. Вона була ідеальною дружиною. Розуміючою, ощадливою, невибагливою. Вона створила йому ідеальне прикриття, бездоганний алібі для його другого, таємного життя, про яке вона навіть не підозрювала.
Наступний день був точною копією сотень інших днів. Вранці — метушлива гонка: підняти дітей, нагодувати, зібрати, одного відвести до школи, іншого до садочка. Потім — бігом до магазину, вибрати курку за акцією, овочі подешевше. Потім додому, де чекала нескінченна рутина: прання, прибирання, готування. Олена рухалася по цьому замкнутому колу, як заведена, її мозок був зайнятий вирішенням сотень дрібних побутових завдань. Вона якраз розбирала випрану білизну, розкладаючи його на три стопки — чоловікові, дочці, синові, — коли в тиші квартири нав’язливо задзвонив телефон.
Номер був незнайомий, але вона все одно відповіла — раптом зі школи чи садочка.
— Ало?
— Лєно, привіт! Це Катя! — голос у трубці був до непристойності бадьорим і життєрадісним. Катя, сестра Антона, дзвонила рідко, і зазвичай з приводу, що стосувався її брата.
— Здравствуй, Катю, — рівно відповіла Олена, притиснувши телефон плечем до вуха і продовжуючи складати маленьку футболку сина.
— Слухай, я тебе не відволікаю? А то я тут швиденько. Ти не в курсі, чому Антось нам ще грошей не перевів цього місяця? Він зазвичай до десятого числа завжси надсилає, а сьогодні вже дванадцяте.
Олена завмерла. Її руки, що щойно акуратно розгладжували складку на футболці, застигли в повітрі. В голові на секунду стало абсолютно порожньо.
— Яких грошей, Катю?
У трубці повисла коротка пауза, а потім Катя розсміялася — легко, безжурно, наче Олена сказала очевидну дурницю.
— Ну як яких? Звичайних! Які він нам з мамою щомісяця надсилає. Ми тут просто на нервах трохи, розумієш? Замовили мені в кімнату новий телевізор, а то старий вже набрид, картинка не та. А тут доставка завтра, потрібно буде їм решту суми віддати, а грошей нема.
Світ не поплив перед очима Олени. Навпаки, він набув крижаної, дзвінкої чіткості. Кожен предмет у кімнаті — стопка білизни, старий комод з облупленою ручкою, дитячі малюнки на стіні — все це раптом стало декораціями в дешевому спектаклі, де вона грала головну роль, не знаючи сценарію.
— Телевізор? — перепитала вона, і її власний голос здався їй чужим, до диваности спокійним і металевим.
— Ага! — із захопленням підхопила Катя, абсолютно не відчуваючи зміни в її тоні. — Вісімдесятидюймовий! Уявляєш? Буде на всю стіну! Ми давно хотіли, а тут знижка хороша трапилася. Ну то ти скажи йому, будь ласка, щоб поспішав. А то незручно перед людьми вийде. Гаразд, Лєнусь, я побігла, цілую!
Короткі гудки в трубці пролунали, як постріл. Олена не опустила руку. Вона ще кілька секунд стояла, тримаючи телефон біля вуха й дивлячись в одну точку. А потім повільно, дуже повільно, поклала його на комод. Футболка випала з її ослаблених пальців і лягла на підлогу безформеною ганчіркою.
Вісімдесятидюймовий телевізор.
Ця фраза пульсувала в її мозку, витісняючи все інше. Вона згадала вчорашні черевики для сина за вісімсот гривень. Свою радість від цієї «вдалої» покупки. Свої думки про латання колготок. Свою стару куртку із зламаною блискавкою. Вона згадала кожне «грошей нема», кожне «треба потерпіти», кожне втомлене зітхання Антона після роботи.
І все це склалося в одну ясну, потворну картину. Він не просто брехав. Він краде. Він краде у неї та у власних дітей. Він забирав у них не просто гроші — він забирав можливості, маленькі радості, нормальне життя, а натомість годував її казками про їхнє спільний важкий тягар. А вона вірила. Вона економила, відмовляла собі, викручувалася, почувалася героїнею, поки його сестра, здорова тридцятирічна жінка, вибирала собі гігантський телевізор, тому що старий їй «набрид».
Олена повільно підняла з підлоги футболку. Склала її. Потім другу. Третю. Вона доробила всю роботу, рухаючись як автомат. Усередині неї не було бурі. Там утворився холодний, мертвий вакуум, що почав стрімко заповнюватися чистою, дистильованою люттю. Вона не збиралася влаштовувати скандал. Вона збиралася винести вирок. І для цього потрібно було підготувати зал суду. Вона пішла на кухню. Сьогодні на вечерю буде його улюблена страва.
Ключ у замку повернувся зі звичним, втомленим скрипом. Антон увійшов у передпокій, кинув на тумбочку ключі й стягнув з ніг черевики. Повітря в квартирі було теплим і пахло смаженим м’ясом з цибулею — його улюбленою стравою. Цей запах завжди діяв на нього заспокійливо, обіцяючи спокій та ситість після довгого дня. Він пройшов на кухню, готовий до звичного ритуалу: вечеря, чергові скарги на роботу, тихе співчуття дружини.
Олена стояла біля плити, помішуючи щось на сковороді. Вона не обернулася одразу, наче не почула його приходу. Її плечі були рівними, рухи — точними й ощадливими. Жодної метушні.
— Привіт, — кинув він, сідаючи за стіл. — Щось сьогодні тихо в нас. Діти де?
— Аліна робить уроки, Мишко мультики дивиться, — відповіла вона, не повертаючи голови. Її голос був рівним, позбавленим будь-яких емоцій. — Мий руки й сідай. Майже готово.
Він слухняно поплентався до ванної кімнати, а коли повернувся, на столі вже стояла тарілка з купкою золотистої картоплі й щедрою порцією м’яса. Олена сіла навпроти, наливши собі чашку чаю. Вона не їла, просто сиділа, склавши руки на столі, й дивилася кудись убік. Її спокій був майже відчутним, щільним, як туман.
Антон їв із апетитом, розповідаючи про чергові аврали на роботі, про некомпетентних колег і жадібне керівництво. Він говорив і говорив, заповнюючи тишу своїми звичними наріканнями. Олена не перебивала. Іноді вона кивала, іноді видавала невиразний звук, схожий на «угу», але її погляд залишався відстороненим. Вона дала йому доїсти до останнього шматочка, дочекалася, поки він відсунув порожню тарілку із задоволенням відкинувся на спинку стільця.
— Дякую, дуже смачно, — сказав він, потягнувшись за своєю кружкою з чаєм. — Саме те, що треба було після такого дня.
Ось тепер момент настав. Вона повільно перевела на нього погляд. В її очах не було ні образи, ні гніву. Лише холодна, пильна цікавість дослідника, що вивчає під мікроскопом неприємну комаху.
— Антоне, скажи мені, будь ласка, — її голос пролунав тихо, але з убивчою виразністю, — який телевізор купує твоя сестра?
Антон завмер із кружкою на півдорозі до рота. На його обличчі промайнуло щире, непідробне здивування. Він поставив кружку на стіл.
— Який телевізор? — перепитав він, злегка нахмурившись. — Ти про що взагалі?
— Катя сьогодні дзвонила, — все тим же рівним тоном пояснила Олена. — Сказала, ви замовили їй новий телевізор. Великий.
Його очі на мить кинулися вбік, до вікна, а потім повернулися до її обличчя. Він спробував усміхнутися, але усмішка вийшла кривою й напруженою.
— А, цей… Та це дурниці. Мамі на ювілей зкидуємося, вирішили подарунок заздалегідь купити. Там просто знижка була. Ми з Катюсею потрохи відкладали, от, вирішили взяти. Старий у неї зовсім глючить.
Він говорив швидко, з тією надуманою легкістю, яка завжди видає брехню. Він думав, що історія про подарунок мамі — безпрограшний варіант, свята справа. Але Олена навіть не кліпнула. Вона продовжувала дивитися на нього, і її мовчання було страшнішим за будь-які запитання.
— Вісімдесятидюймовий, — промовила вона одне слово, і воно впало на стіл між ними, наче камінь.
Антон нервозно ковтнув. Його впевненість почала тріскатися. Він не розумів, звідки вона знає такі подробиці.
— Ну… так. А що такого? Раз у житті можна мамі зробити хороший подарунок, — його голос став трохи голоснішим, у ньому з’явилися захисні, майже агресивні ноти. — Вона все життя на нас працювала, невже не заслужила?
Олена не відповіла. Вона просто дивилася. Вона бачила, як він метушливо провів рукою по волоссі, як його пальці почали барабанити по столу. Він не витримав її погляду першим. Він зрозумів, що його жалюгідна брехня про «зкидувались потрохи» розбилася об її гранітний спокій. Він дивився в її очі й розумів, що вона знає. Не здогадується, не підозрює — знає все.
Він опустив голову, втупившись у крихти на скатертині. Тиша на кухні стала настільки щільною, що, здавалося, її можна різати ножем.
— Ну так, — нарешті витиснув він, не підводячи очей. — Я надсилаю їм гроші. Щомісяця. Вони ж моя родина, Лєно. Мати одна, Катюся на своїй роботі копійки отримує. Хто їм допоможе, як не я? Я ж син і брат. Я зобов’язаний.
Він замовк, очікуючи вибуху, криків, докорів. Чого завгодно. Але Олена мовчала. Вона дала його жалюгідному виправданню повисіти в повітрі, насититися запахом смаженого м’яса й померти. А потім, коли він наважився підвести на неї погляд, він побачив в її очах дещо гірше, ніж гнів. Він побачив холодну, безжалісну зневагу.
Зізнання повисло в повітрі, густе й липке. Антон, сказавши це, здавалося, відчув полегшення, наче скинув із себе важкий вантаж. Він чекав бурі, криків, сліз — передбачуваної жіночої реакції, з якою він би впорався. Він би втішав, вибачався, обіцяв, що все зміниться. Але Олена продовжувала мовчати, і її мовчання ставало нестерпним. Він вирішив піти в наступ, перехопити ініціативу, перетворити свою провину на чесноту.
— Ти повинна мене зрозуміти, Лєно, — почав він, і в його голосі з’явилася благальна, але водночас вимоглива нота. — Мати все життя на заводі здоров’я залишила. Катюсі з особистим життям не щастить, робота в неї кепська. Вони ж зовсім одні. Я не міг їх кинути. Це мій обов’язок. Я чоловік, я мушу піклуватися про своїх жінок.
Цей жалюгідний, самозакоханий пафос став останньою краплею. Холодна гребля всередині Олени рухнула, але замість потоку сліз назовні вирвався потік обпалюючого, ясного гніву. Вона повільно підвелася з-за столу. Її поза змінилася, у ній більше не було покірності. Вона випрямилася, розпрямила плечі й поглянула на нього згори.
— Значить, поки я тут виховую наших дітей, витрачаю на них усі гроші, ти в цей час більшу частину зарплатні віддаєш своїй матері та сестрі, щоб вони могли жити й ні в чому собі не відмовляти, а мені брешеш?
Це не було запитанням. Це було твердження, остаточний діагноз, винесений їхньому шлюбу. Кожне слово було відточеним, як лезо. Антон сіпнувся, наче від ляпаса.
— Не перекручуй! Я не більшу частину, і не на розкіш! Я їм просто допомагав вижити!
Олена гірко усміхнулася. Усмішка вийшла потворною, незнайомою.
— Вижити? Купівля вісімдесятидюймового телевізора — тепер називається «вижити»? — вона зробила крок до нього, і він інстинктивно влігся в спинку стільця. — Поки я вчора раділа, що змогла вхопити на розпродажі черевики для твого сина, твоя сестра, якій потрібно «виживати», страждала від того, що її старий телевізор їй набрид! Поки я четвертий рік ходжу в одній і тій самій куртці із зламаною блискавкою, ти оплачуєш їхній комфорт! Ти дивився мені в очі й брехав про маленьку зарплатню, а сам в цей час будував для них красиве життя за рахунок наших дітей!
— Це не так! Дітям усього вистачає! Вони одягнені, взуті, ситі! — вигукнув він, намагаючись захиститися.
— Вистачає? — її голос став тихішим, але від цього лише страшнішим. — Так, їм вистачає. Бо я так вирішила. Бо я навчилася латати, перешивати, готувати з нічого, відмовляти собі у всьому. Я думала, ми команда. А виявилося, що я просто обслуговуючий персонал при твоєму благодійному фонді імені себе.
Вона обійшла стіл і зупинилася біля вікна, спиною до нього. На кухні все ще пахло його ситною вечерею, і цей запах тепер здавався огидним.
— Я все зрозуміла, Антоне, — сказала вона абсолютно спокійно, дивлячись у темне скло. — У тебе є родина, яку ти забезпечуєш. І ти правий, ти чоловік, ти маєш про неї піклуватися. Але ця родина — не ми. Це вони. Тому тепер ти будеш забезпечувати їх повністю. Живи з ними, купуй їм телевізори, вози їх на курорти. Роби що хочеш. А на своїх дітей будеш платити аліменти. Офіційно. Я простежу, щоб з твоєї «маленької» зарплатні, з якої ти вмудряєшся утримувати двох дорослих жінок, вони отримали все до останньої копійки.
Антон схопився. Його обличчя перекривилося. Він хотів щось крикнути, заперечити, але слова застряли в горлі. Він дивився на її нерухому спину й розумів, що все скінчено. Його не судили, не проклинали. Йому просто й ділово пояснили нові правила гри. Його щойно викреслили з життя, перетворивши з чоловіка й батька на звичайного боржника. Аромат смаженого м’яса, символ домашнього затишку, тепер викликав нудоту. Він стояв посеред кухні, у своєму теплому, затишному домі, і вперше в житті почувався абсолютно бездомним.
Протягом наступного тижня Олена зібрала усі речі чоловіка в домі й склала їх біля вхідних дверей. Як тільки збори були закінчені, вона вигнала його з дому. А потім подала на розлучення. Водночас вона влаштувалася ще й на другу роботу. Якщо їхній чоловік і батько не міг забезпечити їм хороше життя, значить тепер це її обов’язок, та й аліментів ніхто не скасовував…
