Життя пані Олени завжди було сповнене метушні, але в її домі панував порядок. Вона була пунктуальною, охайною, і, здавалося, знала місце кожної речі.
Тому, коли її улюблений золотий перстень із невеликим синім сапфіром зник, це стало для неї справжньою загадкою і особистою трагедією.
Перстень був подарунком від покійної матері, і його емоційна цінність значно перевищувала матеріальну.
Минуло вже кілька місяців. Олена обшукала кожен куточок квартири, звернулася до поліції, але безрезультатно. Вона майже змирилася з втратою, вважаючи, що прикраса, ймовірно, випала з кишені десь у місті.
Одного вечора пані Олена вирішила зайти до своєї сусідки по сходовій клітці, пані Галини. Вони не були близькими подругами, але підтримували теплі, добросусідські стосунки.
Причиною візиту була звичайна побутова дрібниця – позичити трохи цукру.
Галина, привітна і трохи розсіяна жінка, запросила Олену зайти й присісти на кухні. Але, як це часто буває, жіноча розмова швидко перейшла до новин та обговорення інтер’єру.
Ой, Галю, який у тебе гарний сервант! Це антикваріат?– запитала Олена, киваючи на старий дерев’яний буфет у вітальні, який Галина недавно переставила.
«Та ні, старий, дістався ще від бабусі. Я його трохи прикрасила, поставила туди свої улюблені дрібнички,» – відповіла Галина, прямуючи до кухні по цукор.
Поки Галина відволіклася, погляд Олени машинально затримався на вмісті серванта. Серед порцелянових статуеток, старих фотографій та кількох вазочок, її очі зачепилися за щось знайоме, щось, що змусило її серце шалено забитися.
На одній із скляних полиць, поруч із маленькою срібною ложечкою, лежав він – її зниклий перстень. Золото, світлий синій камінь… Не могло бути жодного сумніву. Це був саме її перстень із сапфіром.
Олена відчула, як її обличчя спалахнуло. Поєднання полегшення та глибокого здивування буквально забрало сили в неї. Коли Галина повернулася з кухні, вона відразу помітила напругу в очах сусідки.
Олено, тобі недобре? Ти така бліда,» – стурбовано запитала Галина.
Олена зібралася з духом і, вказуючи на сервант, тихо промовила: «Галино, це дуже дивно, але… бачиш цей перстень там, біля ложечки? Це мій перстень. Той самий, який я шукала вже кілька місяців».
Галина підійшла до серванта, придивилася, а потім її осяяло.
«Ой! Ти знаєш… Я зовсім забула! Я ж знайшла його…»
Як виявилося, кілька місяців тому Галина допомагала Олені переносити старі книжки в її квартирі, коли Олена робила невеликий ремонт.
Перстень, ймовірно, випав із кишені її фартуха чи халата, і Галина знайшла його на підлозі біля вхідних дверей.
Вона мала намір відразу ж повернути його, але була дуже зайнята чимось іншим, швидко поклала його на поличку в серванті, щоб не загубити знову, і… просто забула про нього.
Я так рада, що ти його побачила! Я б, напевно, ще рік не згадала про нього,– вигукнула Галина, щиро вибачаючись і простягаючи Олені дорогоцінну прикрасу.
Галю,— Олена простягла руку до ручки серванта. — “Ти знала, що я його шукаю. Я питала у всіх. Я ледь не плакала через нього.”
Галина похитала головою, в її очах з’явилася справжня печаль. “Мені так шкода, Олено. Я справді забула! Коли бачиш його в себе вдома, він просто стає частиною безладу.
Я й гадки не мала, що це твоя родинна реліквія. Якби я знала, я б одразу його віддала!”
Олена повільно відчинила скляні дверцята. Холодний дотик золота, знайомий гладкий сапфір. Перстень був у її руці.
Вона підняла очі на Галину, чиє обличчя було мокре від сліз сорому і розгубленості.
“Гаразд,” — прошепотіла Олена. — “Я вірю, що ти його не крала. Але забути про нього знаючи, як я страждала… Це боляче, Галю. Дуже боляче.”
Це був не кінець дружби, але кінець колишньої довіри. Перстень повернувся, але між сусідками тепер лежала тонка, невидима, але непорушна стіна.
Олена вийшла з квартири, тримаючи в руці свій скарб, але відчуваючи важку втрату ілюзій. Вона знайшла перстень, але втратила спокій щодо свого оточення.
Хоча Олена прийняла пояснення про “забудькуватість”, крихітне зерно сумніву все ж залишилося. Щоразу, зустрічаючи Галину, вона машинально перевіряла наявність персня на пальці.
Галина, зі свого боку, відчувала глибоку провину і сором. Вона неодноразово намагалася поговорити з Оленою, пропонуючи каву чи допомогу, але Олена завжди знаходила привід відмовити.
Галина розуміла, що її проста неуважність зруйнувала довіру, яку будували роками.
Я б краще втратила той перстень назавжди, ніж так зіпсувати стосунки з Оленою.
Вона завжди була мені доброю сусідкою,» — думала Галина, сумно дивлячись на порожнє місце, де раніше лежав перстень у серванті.
Валентина Тодоренко
