Христина сиділа на лавці в парку Шевченка, тримаючи в руках каву з собою і дивлячись, як її донька Софійка ганяє голубів.
Було тепле вересневе надвечір’я, сонце вже хилилось до заходу, і золотаве світло лягало на листя так, ніби хтось спеціально розсипав по ньому цукрову пудру.
Вона почувалася спокійно. Втомлено, але спокійно. Робота в архітектурному бюро давала стабільний дохід, чоловік Андрій щойно повернувся з відрядження, вечеря вже стояла в духовці, а Софійка сьогодні вперше сама зав’язала бантик на голові. Здавалося б, усе на своїх місцях.
І тут вона почула голос, якого не чула десять років.
— Що, Христино, задоволена? Ти зруйнувала моє життя.
Христина підняла очі й завмерла. Перед нею стояла Катерина. Колишня однокласниця, колись найкраща подруга, а потім… потім усе стало складно.
Катерина виглядала так, ніби останні роки її били не лише обставини, а й сам час. Волосся пофарбоване в дешевий рудий, під очима синці, на плечі висіла потерта сумка з написом, який уже давно стерся.
— Катю… — тихо сказала Христина, намагаючись зрозуміти, чи це справді вона.
— Як зруйнувала, чим? — Катерина передражнила тон, яким Христина колись, у школі, питала в учителів, чому їм знову задали стільки домашки. — Зі щирим здивуванням відповіла Христина, — процитувала вона й скривилась.
— Як чим? Та своїм же ідеальним життям!
Христина відставила каву на лавку. Софійка підбігла, обняла маму за ногу й сховалася за нею, відчуваючи напругу.
— Мамо, хто це? — тихо запитала донька.
— Це… тьотя Катя, моя давня знайома. Іди пограйся ще трошки, добре?
Софійка кивнула й побігла до гойдалки. Христина встала.
— Катю, я не розумію, про що ти. Сідай, поговоримо.
— Не треба мені твоєї ласки, — Катерина відступила на крок. — Я просто проходила повз і побачила тебе. Ідеальну. З ідеальною дитиною. Ідеальна зачіска, ідеальний манікюр, ідеальний чоловік, напевно, чекає вдома з квітами й вечерею при свічках. А я… я через тебе тут.
— Через мене? — Христина справді не розуміла. — Катю, ми не бачилися з випускного. Ти тоді поїхала до Польщі, я залишилась тут вступати на архітектуру. Ти сама сказала, що не хочеш більше спілкуватися, бо «я тобі заздрю
». Я поважала твій вибір.
Катерина засміялася сухо, ніби кашлянула.
— Поважала вибір… Ти справді думаєш, що все було так просто? Ти пам’ятаєш, що сталося перед самим випускним?
Христина нахмурилась. Звісно, пам’ятала. Але не думала, що Катерина досі тримає це в собі.
— Пам’ятаю, — тихо сказала вона. — Ти закохалася в Олега. А він… він мене попросив піти з ним на випускний.
— Не просто попросив! — голос Катерини затремтів. — Він був мій! Ми пів року ходили разом, хоч і таємно, бо ти завжди була «занадто правильна».
А потім ти з’явилася в тій червоній сукні, яку мама тобі купила в Італії, і він забув, як мене звати. Він сказав мені прямо: «Катю, ти класна, але Христина — це інший рівень».
Христина відчула, як усередині щось стиснуло.
— Я не знала, що ви були разом. Він мені нічого не казав. Я думала, ви просто друзі.
— Ой, не знала вона, — Катерина закотила очі. — Ти завжди «не знала». Ти не знала, що я через тебе не вступила до університету, бо після того, як Олег тебе вибрав, я напилась і пішла до нього додому.
А там була його мама, викликала мою маму, і мене відправили до тітки в село на все літо. Телефон забрали. А коли я повернулась — дедлайни минули.
Я поїхала до Польщі на завод, бо більше нікуди. А ти… ти стала архітекторкою, вийшла заміж за Андрія, цього ідеального хлопця з юридичного, народила ідеальну дитину…
Вона різко замовкла, бо голос зірвався.
Христина мовчала. Вона справді не знала всіх деталей. Вона знала лише, що Катерина раптом перестала відповідати на дзвінки, а потім поїхала.
— Катю, — нарешті сказала вона, — я не просила Олега мене вибирати. Я пішла з ним на випускний, бо мені було сімнадцять, і я була наївна і мені лестило, що найпопулярніший хлопець у школі звернув на мене увагу.
Ми протанцювали один вечір, а потім він поїхав до Києва, і я його більше ніколи не бачила. Я навіть не знала, що ти через це постраждала так сильно.
— Ти не знала, — повторила Катерина гірко. — Ти ніколи нічого не знала. Ти жила в своєму ідеальному світі, де всі тебе люблять, усі тобі посміхаються, усі хочуть бути поруч.
А я… я була тією, хто завжди поруч, але ніколи головною. Ти пам’ятаєш, як ми в десятому класі поїхали на море вчотирьох? Ти, я, Олег і Марта. І як ви з Олегом цілу ніч гуляли пляжем, а я сиділа в номері й плакала?
— Я думала, ти просто втомилась, — тихо відповіла Христина.
— Втомилась… Я тоді вперше зрозуміла, що ніколи не буду такою, як ти. Ти навіть не стараєшся — і все в тебе виходить. Ти навіть не фарбуєш волосся — і в тебе натуральний русявий, як у моделі. Ти навіть не займаєшся спортом — і в тебе фігура, як у двадцятирічної. А я… я все життя борюся. І програю.
Христина подивилася на неї довго.
— Катю, — сказала вона нарешті, — ти думаєш, що в мене ідеальне життя?
— А хіба ні?
— Ні. Мій чоловік зараз у відрядженні вчетверте за два місяці, і я не знаю, чи він мені зраджує, чи просто робота. Моєї доньки два роки тому мало не стало, і я досі прокидаюсь ночами й перевіряю, чи вона дихає.
Моя мама рік лежала в лікарні, і я платила за лікування, позичаючи в усіх, кого знала. Моя фірма ледь не збанкрутувала, і я пів року працювала на трьох роботах, щоб прогодувати сім’ю. Я просто… не скаржусь. І не ношу це на обличчі.
Катерина дивилася на неї, ніби вперше бачила.
— Ти… серйозно?
— Серйозно. Ти бачиш лише те, що я показую. А я показую тільки гарне, бо не хочу, щоб люди жаліли. І не хочу, щоб Софійка росла в атмосфері скарг і сліз.
Катерина опустила голову.
— Я думала… я думала, що ти просто щаслива. А я нещасна. І що це через тебе.
— Це не через мене, — тихо сказала Христина. — Це через те, що ти порівнювала себе зі мною. А я ніколи не була твоїм ворогом. Я була твоєю подругою. І досі готова бути.
Катерина довго мовчала. Потім сіла на лавку, куди раніше Христина поставила каву. Кава вже охолола.
— Я повернулася два місяці тому, — нарешті сказала вона. — Розлучилась. Чоловік поляк,. Дитини немає. Роботи немає. Живу в мами. Мама хворіє. І я щодня думаю: от Христина б на моєму місці вже все владнала. Вже б знайшла роботу, вже б заробила, вже б…
— Катю, — перебила її Христина. — Припини. Я не супержінка. Я просто не здамся. І ти теж можеш не здаватися.
— Як? — голос Катерини тремтів. — Я вже все прогавила. Мені тридцять два, а в резюме — завод у Польщі й розлучення.
Христина дістала телефон.
— У нас у бюро потрібен менеджер проєктів. Не архітектор, не дизайнер — менеджер. Ти завжди була організована. Пам’ятаєш, як ти в школі всі екскурсії планувала? Ти могла б спробувати. Зарплата не космічна, але стартувати можна. І я буду поруч.
Катерина подивилася на неї з недовірою.
— Ти серйозно?
— Абсолютно.
— А якщо я не впораюсь?
— Тоді я тебе звільню, — Христина всміхнулась. — Але спочатку дам шанс. Ти ж мені колись шанс не дала — просто зникла.
Дай мені тепер дати тобі.
Катерина заплакала. Не голосила, не кричала — просто сльози покотилися по щоках.
— Я така…, — прошепотіла вона. — Я десять років тебе ненавиділа. А ти… ти досі хороша.
— Я не свята, — сказала Христина. — Я просто втомилась втрачати людей через дурні непорозуміння. Ходімо. Софійка вже дивиться на нас, як на двох божевільних. Пішли додому, я тебе нагодуваю. І завтра підеш зі мною на роботу. Подивимось, що з цього вийде.
Катерина встала. Витерла обличчя рукавом.
— А якщо я знову тобі заздритиму?
— Тоді скажеш мені прямо. І ми поговоримо. Як дорослі.
Вони пішли парком. Софійка бігла попереду, час від часу озираючись.
— Мамо, а тьотя Катя з нами вечерятиме?
— Так, сонечко. І, можливо, залишиться надовго.
Катерина зупинилась.
— Христино… пробач мені.
— Я вже пробачила. Давно. Просто чекала, коли ти сама це зрозумієш.
І вони пішли далі. Дві жінки, які колись були найкращими подругами, потім ворогами, а тепер — знову мали шанс стати чимось більшим, ніж просто спогадами з дитинства.
А сонце заходило, і парк ставав рожевим, і вперше за багато років Катерина відчула, що, можливо, її життя ще не закінчилось.
Воно просто чекало, коли вона перестане порівнювати себе з іншими й почне жити своїм.
Валентина Довга
