Сповідь полонянки часу

Я народжувалася тоді, коли небо голосно плакало срібною грозою. Це все, що знаю про той день. Бо мама померла, даруючи мені життя, а у батька ніколи не було часу на пусті розмови. Виростала звичайною дівчинкою. Не було у мене ні пишної краси, ні надзвичайних здібностей! От що правда, то малювала непогано.

Закінчуючи десятий клас, у зимову пору(як зараз пам’ятаю, що то було 14 лютого), познайомилася у клубі з хлопцем. Звали його Романом. Такий високий, видний, чорнявий. Він був не як усі: не говорив зайвого, не любив гучної музики, не пив пиво, не палив. Мій батько був не проти такого кавалера, тому відпускав гуляти навіть до 23 години! Ми каталися на мотоциклі, їли шоколадну «Ромашку», запиваючи «Ситром». І все було добре.

Тим часом з’явився ще один залицяльник – молодий парубок, який працював у нас на пошті. Він мені не подобався, але йому подобалася я. Хлопець виявляв знаки уваги, але нічого йому не обіцяла.

Минув рік. Зрозуміла, що кохаю Романа і відчувала, що це взаємно. Колись знайшла у його кишені згорнутий папірець у клітинку! І там прочитала записи «Люблю, коли її вії торкаються мого обличчя, люблю її запах, люблю слухати її, хочу відчувати смак її губ». Боже, ці слова назавжди збереже моя пам’ять. А й справді, може й ніхто не повірить, та за рік ми жодного разу не цілувалися! Мені вистачало просто підбігти до нього, стати навшпиньки і обійняти міцно-міцно, так, що весь світ стискався і поміщався у щось малесеньке і незначне! Здавалося, що ще стільки часу, щовсеще встигну: і перший поцілунок, і перша ніч з коханим, і перший світанок дорослого життя. Тоді взяла той папірець і красиво намалювала декілька слів: «Обіцяю бути поруч, завжди!».

І була завжди з ним! Завжди! Сама нейтралізувала усіх своїх друзів, відійшла духовно від сім’ї. Але була щасливою! Він сидів зі мною зранку й до ночі, коли хворіла, прокидалася і засинала з думкою про нього.
Пізніше Романа забрали служити до армії. Я так хвилювалася, ловлячи себе на думці, що його довго не буде поряд. Останню ніч, проведену разом, запам’ятаю назавжди! Вона була прекрасна. Проте, жодного разу так і не сказала, що люблю!

Як тільки він поїхав, відчула порожнечу! І тут нагадав про себе мій давній невтомний залицяльник! Він почав приходити в гості, ніби напрошувався просто в друзі, говорив годинами з моїм батьком. Час ішов. Мені стало просто нестерпно бачити щоденно цього хлопця у хаті. Сама лишень питала його, чи нема від Ромика листа, і ховалася в кімнаті! Листів не було. Дуже хвилювалася, проте перша не писала, бо ми ж ним домовилися… Я просто чекала! А потім дізналася, що вагітна!

Батько наробив галасу на все село. Лихові не було меж. Мене постійно нудило, а особливо від надокучливого «поштарика». Хвилювалася за Рому і благала про допомогу в Господа. Навіть одного разу написала Ромі про те, що мене заміж видають (про його дитину – змовчувала), а від нього – тиша!
Люди казали, що забув він мене давно, іншу собі знайшов… Не вірила, плакала, а потім змирилася, заливаючи своє гаряче серце холодним болем.

Нарядили мене у білу сукню, вельон. Музика грає, усі сміються! Яж потайки втираю сльози: «Я ж його так любила! Хоч би пожалів! Хоч би звісточку надіслав – не так би страждала! Я ж так його чекала! Вірила! Тепер проведу все життя з нелюбом, а коханому − байдуже! Колись напишу йому усе, хоча ні – скажу… колись!»

…Йдучи центральною вулицею села до церкви, з-поміж десятків людей, помічаю знайомий силует, що опирається на один із парканів! Боже! І як у мене тоді серце тьохнуло! Запекло! Та ні – не він. Рома був високий, стрункий і в нього очі блискотіли щастям та здоров’ям, а у цього– травмована нога, суха постава і сп’яніле обличчя. Йдемо далі. І постатьця починає вільно крокувати мені на зустріч. Зніяковіла, заплющила очі і десь іздалеку відчула рідний запах. Рідний до болю, до гіркоти. Чоловіча долоня взяла мою руку і втиснула під мій браслет якийсь згорточок. Розплющила очі… Музика не грала. Час зупинився, все застигло, лише образ мого щастя, повільно шкутильгаючи, ховався за горизонт. Захотілося закричати, заверещати, заревіти, проте – промовчала. Господи, тепер все життя шкодую за тим, що не закричала тоді, не гукнула.
З церкви втекла. Бігла босими ногами світ за очі! Плакала, слухаючи навздогін, що вертихвістка, і все таке. І ніхто, ніхто не знав правди! Навіть сама тоді не знала!

Прибігши додому, сховалася на горищі і хотіла перерізати собі вени.Проте погляд впав на маленьку корзинку, сховану під старими речами мого теперішнього «чоловіка». Серце чомусь застогнало ще більше! Заглянула в корзину. Листи! Господи! Там були десятки листів від Романа! Листів, яких чекала роками; листів, думки про які мене змушували надіятися і жити! Невже їх ховали від мене! Це мій «чоловік»! Ненавиджу його! Почалася справжня істерика. Кричала, розриваючи листи, читаючи деякі фрази: «Люблю тебе», «я у госпіталі», «приїдь», «надіюся», «ти − моє життя», «дуже чекаю відповіді», «кажуть – ти мене зрадила», «як ти могла?»

Впавши у безсиллі на підлогу, дістала маленький папірець: «Люблю, коли її вії торкаються мого обличчя, люблю її запах, люблю слухати її, хочу відчувати смак її губ», і … «обіцяю бути поруч, завжди».
Збираючи усі сили, пішла шукати його, свого Рому. Настав час розібратися! Вибачитися! Сказати «кохаю»! Сказати про ЙОГО дитину! Прийшов час!

Пам’ятаю, як знову побачила його! Востаннє… Він вийшов із церкви, коли хотіла туди увійти. Став на коліна. Блідий-блідий! Мовчав, дивлячись мені у вічі. І стільки у тих очах було несказаних фраз, нездійснених обіймів. А я ж так хотіла все сказати! Просто не могла розпочати розмову. Чекала моменту. Я просто не могла набутися з ним, надихатися ним… Він дивився в мої запухлі від сліз очі і стомлено дихав, чекаючи моїх слів. Мовчала! Боже! Знову мовчала! А він? Він просто ніжно поцілував мою білу руку, тихо закрив очі, і, поклавши долоню собі на серце, відійшов у вічність. Його не стало! Просто не стало! Я не могла його торкнутися, поцілувати, ним надихатися, ним напитися, ним нажитися…

Що далі? Лікарня, втрачена дитина. Батько теж незабаром пішов з життя.

Мені уже сорок п’ять! Тепер розумію, що самі небеса нагородили мене коханням 14 лютого, в день Св. Валентина. Тоді й не знала, що через десятки років цього числа святкуватимуть День закоханих. 14 лютого – особлива дата для мене. Я їм цукерки «Ромашка», п’ю «Ситро» і вірю у те, що він простить, бо люблю його і любитиму вічно! Ще знаю, що мене пробачив час, бо його зараз у мене безліч, і слів безліч, а от сказати їх нема кому, лише глухій тиші, яка стала мені вірною подругою!

Ольга КОСМИНА

Читайте також:Так назвав тебе батько…

За матеріалами видання: “Студентська територія”

Шановні читачі запрошуємо Вас на наш канал у Telegram