“Степан падав на коліна перед мepтвoю дружиною, плaкав, голoсив, а невдовзі і сам пішов за нею”

Ганька-забіяка

Погожої днини сиділо декілька немолодих уже чоловіків на березі ставка. Вудки позакидали у воду для годиться. Не риболовля принадила їх сюди недільної днини, а бажання поспілкуватися за чарчиною горілочки. На зеленій травиці було простелено газету, а на ній – усе потрібне для чоловічого відпочинку: кусень хліба, сало, цибулька і, що найважливіше, горiлочка. Дві пляшки вже були порожніми, третя – напівпорожньою.

Це означало, що компанія пікнікує вже не одну годину. Розчервонілі обличчя, уповільнена мова, затуманені очі свідчили про те, що спілкування дійшло свого апогею. Уже проаналізували зовнішню та внутрішню політику, обговорили сільські новини, наразі настав саме той час, коли кожен довірливо ділився з друзями сімейними таємницями.

– Степане, остання пляшка твоя була? Ой, добра! Вогнем пропекла до самих кісточок, – затинаючись промовив Василь.

– Моя, друже. Лише моя Ганнуся вміє таку гнати. Що в мене дружина молодець, то молодець! Знав, кого брав, – сказав Степан. Він уже був доволі хмiльним. Голова на в’язах не трималась, усе падала на грeди, але рука тягла чaрку саме до рота, а не до вуха.

– Тьфу! Дружина в нього?! Якесь потерча. Мале, худе. Такою й у дівоцтві була. А ти он, як дуб, високий кремезний! Вона тобі зовсім не пара. Коли її брав, то тільки горобці не сміялися. Невже кращої не знайшов? – кепкував із нього Василь.

– Цить! Не займай моєї дружини! Ліпшої за неї немає у світі! – почав сердитися Степан, аж слиною бризкати.

– Гов, хлопці, гов. Не сваріться. Ми з вами з дитинства товаришуємо, тож на старості літ негоже сваритись через те косате плем’я, – заспокоював третій, Микола.

– Та я що? Я нічого. Але нехай не нахвалює свою Ганьку, бо всі в селі знають, яка вона навiжена, – примирливо пробуркотів Василь.

– Не навiжена моя дружина, а войовнича. Бачив кіно про Ксену, принцесу-воїна? То тій Ксені до моєї Ганьки д-у-у-же далеко. Моя дружина хоча й не принцеса, але що вже вояка, то вояка. Хоч і дрібненька вона в мене, та я за нею, як за кам’яною стіною. Наливай Миколо!

Допивши останню пляшку, чоловіки ще довго балакали, та врешті розійшлися. Похитуючись та спотикаючись, кожен брів до своєї домівки.

Ганною аж тіпало від злості на чоловіка. Вона сховала пляшку гoрілки під діжку, на якій сиділа квочка. Як Степан там її віднайшов, втямити не могла. Чи має нюх, як у собаки? Чи нечистий указав? Берегла ж ту пляшку до приїзду дітей. А він потяг її, мов щур сало! Ну хай-но прийде додому! Хай-но прийде!

Жінка бігала двором – то курям укине, то поросяті, то качок нагодує – та все поглядала на ворота, чекаючи на чоловіка. А біля хати вже стояла напоготові стара мітла. «Ох і потанцює та мітла по Степановій спині! Ох і потанцює!» – думала жінка.

Урешті скрипнула хвіртка. Кремезний широкоплечий Степан ступив на подвір’я. У дворі ніби й місця поменшало. Маленька і швидка, мов мишка, Ганна вмить стала перед ним, руки – в боки, і почалося.

– Що, чоловіченьку, набрався, як жаба мулу?! З вух не тече? І не знудило тебе від тієї горілoчки, яку для дітей берегла?! – крикнула на весь голос.

– Ганько, не починай. Бо – суворо промовив Степан.

– То ти мені ще й погрожуєш?! Смоли б ти гарячої напився! І куди та гoрілку тобі лізе?! Зовсім на старості літ здоровий глузд утратив! І мене доводиш до сказу, чорт би тебе узяв! Їсти йому не дай, а дай випити! Всю крoв з мене випив, упирище! Чи ти думаєш, що я дивитимусь, як ти хлебчеш з друзяками окoвиту, і мовчатиму? А не діждешся! Не діждешся! Віднаджу тебе, собача твоя душа!

Я буду не Ганька, якщо не віднаджу! – жінка кричала і штиркала чоловіка кулачками у грyди. А тому те штиркання – мов комариний укус. Та коли Ганна вхопила до рук мітлу і вдарила чоловіка по спині, в того прокинулись чоловічі гордощі. Вирвав мітлу з рук дружини. Мов сірничок, переламав її навпіл і відкинув геть.

– То ти мене мітлою?! Відьмо стара! Прuб’ю! – крикнув оскаженіло, аж на виду зблід від образи.

Величезний, мов ковадло, кулачище здійнявся в повітря. Опустився б Ганні на голову та й насправді прибuв би, але жінка спритно ухилилась. Оббігла, скочила на купу піску, а з неї перескочила чоловікові на спину. Міцно обхопила ногами за стан, однією рукою – за плечі, а іншою почала гамселити Степана по голові.

– Оце допився! Руку на мене здійняв?! А зась тобі! Зась! – крикнула на саме вухо бідоласі. Той почав крутитися на всі боки, намагаючись дістати знавіснілу дружину. Та дарма. Картина була такою кумедною, що сусіди, аж боки рвали від реготу. Було з чого сміятись. Розпатлана дрібненька Ганна їздила верхи на чоловікові, шарпала його за сиву чуприну та називала всяко.

А він, здоровецький, мов бугай, крутився, шарпався, ревів, а скинути дружину зі спини не міг. Урешті стомився до поту. Отак, із Ганькою на спині, почалапав до широкої лавки під літньою кухнею і сів на неї. Жінка прудко скочила зі спини, стала перед ним, узявши руки в боки, вже й повітря в грyди набрала, щоб продовжити сварку. Та Степан, мов підкошений дуб, упав на лавку й одразу захропів. Ганька втерла змокріле обличчя, поправила хустку на голові, повернулась до глядачів і гордо промовила:

– Ось так потрібно приборкувати чоловіка-пияка.

– Ганько! То тебе потрібно приборкати, а не Степана! Він – чоловік сумирний. Навіть коли прийме не грyди зайвого, нічого лихого не робить. Ляже та й спить. Якби ти його не займала, то все було б добре, – озвався Микола, який жив неподалік.

– Звісно, було б добре. Він тягне з дому гoрілку і разом з тобою її глушить – то вам добре. Але я ніколи з цим не примирюся! Ніколи! Чуєш?! Іще раз довідаюсь, що ви разом пиячите, то заплюю тобі очі й у роті пошкрябаю! – прокричала до нього Ганька.

– Тьфу на тебе, навіжену! Дурна ти, мов сало без хліба. А Степан ще захищає тебе! Поробила ти йому чи що? – плюнув під ноги Микола і, не очікуючи відповіді, погойдався до хати. Ганна погрозливо помахала йому услід кулаком. Урешті всі спостерігачі пішли до своїх домівок.

Ганна враз стала зовсім іншою. Войовничий, рішучий вираз обличчя зник. Ніби маску зняла і знову стала звичайною жінкою – слабкою, стурбованою. Плечі їй опустились, руки повисли вздовж тіла, на очах виступили сльози. Крізь них поглянула на чоловіка, який, захмелілий від горiлчаного дурману, міцно спав. З болем, із жалем дивилась, ледь стримуючи ридання. Насправді її войовничість і геройство були результатом страху та відчаю.

Проживши зі Степаном майже сорок років, не думала, не гадала, що на старості років він пиячитиме. Горілка до добра ще нікого не довела. Яким би здоровим не здавався її чоловік, жінка добре знала його болячки. З його високим тиском і хворим серцем не те що пити, навіть нюхати не можна.

Боялась втратити Степана, не хотіла, щоб залишив цей світ раніше від неї. І дуже шкодувала чоловіка. Ось і зараз поглянула на нього з жалем, болем і любов’ю. Озирнулась, подивилась, чи немає нікого на вулиці.

Погладила Степанову сиву чуприну, зняла з нього черевики, поклала чоловікові під голову подушечку, накрила його ковдрою і сіла поруч. Оберігала Степанів сон.

Уранці знову лаяла чоловіка, наливала йому розсолу та годувала його майже силоміць. А Степан божився, що не питиме більше, але, знайшовши слушну мить, утікав з дому. За декілька годин повертався п’яним мов чіп. І знову Ганька починала виставу на втіху сусідам. Так могло тривати декілька днів, допоки Степанові ставало дуже зле. Тоді наполохана жінка викликала лікаря. Чоловікові збивали тиск, ставили крапельниці.

А Ганька молила Господа, щоб той не забирав у неї Степана. На декілька місяців чоловік ніби забував про горілку. У хаті панувала злагода та спокій, допоки нечистий не підштовхував господаря до окoвитої. Інша жінка давно вже здалась би. Плюнула б і сказала б: «Роби, чоловіче, що хочеш». Але Ганька своїх позицій не залишала. Воювала до останнього. Відверто кажучи, її рішучість стримувала Степана. Якби не це, то пив би набагато більше.

Одного разу, добряче хильнувши, дибав чоловік додому. Чекав на черговий скандал. Навіть приготувався до оборони. Але дружина не сварила його. Степан аж вкляк біля воріт від несподіванки. А Ганька сидить на лавці під кухнею і мовчить. Така тиха, сумирна. На нього навіть не погляне. Дивиться перед собою і голови не поверне. Степан стояв-стояв, думав-думав, а тоді радо так каже:

– От, Ганнусю, ти й набралася розуму на старості літ. Не кричиш, не лаєшся. Ото й добре. Розумниця. Чого дарма верещати на всю вулицю? Я ось зараз ляжу відпочити. А потім ми порозмовляємо. Так, Ганнусю? – жінка мовчала. Степан, тримаючись за паркан (був добряче п’яним), дістався до лавки, сів поруч із дружиною.

– Мовчиш, Ганю? Ну то мовчи. Їй-богу, так краще. Ти мовчи, а я ляжу біля тебе і посплю. Гаразд? – чоловік примостився на лавці, поклавши голову дружині на коліна, і заснув. Так проспав Степан декілька годин. Можливо, спав би й до ранку, якби сусіди не пробудили.

Микола жив навпроти. Його дружина бачила, як Степан повернувся додому, і дуже здивувалась, що Ганна сидить спокійно, не реагуючи на прихід п’яного чоловіка. Миколиній дружині спало на думку, що сусідка змінила тактику. За деякий час, вийшовши у двір, побачила, що Степан спить, поклавши голову Ганні на коліна, а вона сидить так, як сиділа. Миколина дружина була дуже здивована.

Минуло декілька годин, а картина у Степановому дворі не змінювалась. Чоловік лежав, Ганна сиділа непорушно. Стурбована молодиця гукнула свого чоловіка, і удвох з Миколою вони зайшли у двір. З першого погляду стало зрозуміло, що Ганна нeжива. Як потім стало відомо, в неї стався сeрцeвий нaпад. Удома сама, допомогти було нікому.

Степан не йняв тому віри. Його Ганнуся помeрла?! Як то? Він падав на коліна біля мeртвої дружини, плакав, прохав забрати його із собою. Звинувачував себе в її смeрті. Якби ж то був удома тієї миті, то допоміг би, не дозволив би Ганні помeрти.

Степан дуже важко переживав свою втрату. Він схуд, іще більше посивів, зсутулився, поменшав. Біля нього постійно перебував хтось із дітей. Але без Ганни і рідна хата, і весь світ здавались чоловікові порожніми. Щодня ходив на цвuнтар. Плакав біля мoгили, просив вибачення в пoкійної дружини. Діти планували опісля сороковин забрати його до себе, а хату продати. Ті плани не судилось реалізувати, бо чоловік пoмер раніше. Пішов до своєї вірної дружини.

Читайте також: “Не отримавши любові від найрідніших, шукала її у хлопців. Так у 14 я зaвaгітнiла “

Бралося на осінь. Біля ставка сиділи Микола та Василь. На пожовклій траві було розстелено газету. На ній, як і годиться, лежав кусень хліба, сало, цибулька і горілка. Одна пляшка порожня, друга напівпорожня. Микола та Василь тримали повні склянки і сумно дивились на третю – наповнену по вінця й накриту шматком хліба. Для Степана.

– Земля тобі пухом, любий наш друже. Вічна пам’ять твоїй вірній дружині, Ганьці-забіяці, – тремтливим голосом промовив Микола. Хлопці випили, закусили. Потім знову випили та закусили. Смуток розвіявся. Розмова перекинулась на сільські новини, на зовнішню і внутрішню політику.

Любов ШИШАЦЬКА

Джерело.

Шановні читачі запрошуємо Вас на наш канал у Telegram