Світлана Леонідівна витирала сльози куточком халата. Їй хотілося вити, скиглити і, можливо, навіть когось покусати. Чоловік сказав, що вона негарна. Шпурнув ці слова їй в обличчя, наче мокрий рушник. Порівняв її зі сварливою дружиною Едіка з третього поверху, назвав коровою, а потім одягнув випрасуваний дружиною костюм, взяв приготований нею обід і поїхав на роботу.
Увесь день у Світлани Леонідівни все валилося з рук. Колеги здавалися ще більш суворими, ніж завжди, а відвідувачі дратували її більше, ніж звичайно. Вона плакала всією своєю неосяжною душею, втісненою в тіло п’ятдесят четвертого розміру. Плакала, але думала, що треба купити в магазині, щоб приготувати вечерю. Треба, мабуть, зробити відбивну, а для цього купити яловичину… яловичину… Він назвав її коровою! Він назвав її некрасивою!
Те, що красою вона не сяє, Світлана Леонідівна знала й так. Спочатку так говорили мама з бабусею, потім свекруха, а тепер ще й чоловік. Від чоловіка це було особливо образливо чути. Раніше він ніколи так із нею не розмовляв. Напевно, у нього є хтось, напевно, він її скоро залише. На автопілоті нахамивши черговому покупцеві, Світлана згадала, що сьогодні записана до перукарки, треба було оновити колір волосся. Губи скривила крива посмішка. Навіщо їй витрачати гроші, хіба ж фарбування зробить її вродливішою? Але раз вже записалася, то треба йти, Розалія Семенівна не пробачить, якщо вона просто не прийде.
Перукарка Розалія Семенівна як двадцять років стригла і фарбувала Світлану Леонідівну, їй навіть не треба було говорити, який колір, яка довжина, вона все знала сама. За двадцять років навіть дурень вивчить, адже зачіска Світлани Леонідівни усі двадцять років не змінювалася. Розалія Семенівна одразу відзначила, що з клієнткою щось не так, і з притаманною їй делікатністю уточнила, чому в тієї погляд мов у в’ялого оселедця.
— Вас категорично не можна стригти в такому стані! Тож що, я вже розставила вуха і готова вислухати ваше горе. Голову треба приводити до ладу, починаючи зсередини, а то фарба ляже криво.
Світлана Леонідівна обурено звела очі, грізно хмикнула й розридалася. Перемішуючи ридання уривчастими фразами, вона все ж таки змогла розповісти перукарці, яка каменюка лежить на її серці.
— Ви змушуєте мене сміятися й трохи сумно. Ну, і що з того, що чоловік назвав некрасивою. Це не привід так зволожувати атмосферу, це привід стати вродливою! Дивно, що доживши до своєї сивини, так-так, сивини, я знаю, що говорю, ви цього ще не зрозуміли!
Світлана Леонідівна схвилювалася, почала безладно перераховувати про фігуру, рідке волосся, маленькі оченята та інші власні недоліки, але була безжально перервана перукаркою.
— Ви думаєте, що краса — це про модельних дівчат, яких можна перебити гучним криком? Ви така кумедна! Краса —це те, що ви покажете світові. Тут стягнула, тут підкреслила, там задрапірувала. Хороший майстер і з трьох рідких волосин створить привабливу зовнішність. А в маленьких очах теж може з’явитися свій шарм, адже маленький діамант залишається діамантом! Треба тільки собою займатися.
— Але в мене немає на це часу, — намагалася гнути свою лінію пригнічена таким натиском Світлана Леонідівна.
— Та що ви говорите? А що ж ви робите вдома?
Тут же оживіша клієнтка почала перераховувати свої клопоти по господарству. І прання, і прасування, і готування, і прибирання, і заняття з дитиною, правда, він уже виріс, але все ж. Коли тут собою займатися?
— Тобто, на цю дурницю ви час знаходите, а зробити себе трохи кращою — ні? Так я вам скажу, що це можна виправити. Замість випрасування стрілок на штанах чоловіка — манікюр, замість першого, другого й компоту — похід на укладку, ну й усе таке інше в тому ж дусі. Краса вимагає жертв, і що ж тут вдієш, якщо жертвою вашої краси стане ваш же чоловік, адже він сам цього хотів.
Світлана Леонідівна мовчала й перетравлювала інформацію, яку на неї обрушила раптова гуру. Навіть на пропозицію цього разу змінити зачіску і колір волосся машинально кивнула головою і знову поринула у свої думки.
Роздуми тривали і вдома, чим привернули увагу чоловіка, який повернувся з роботи. Його не чекала звичайна вечеря, а дружина була свіжо пофарбована в незвичний колір. А гірше всього, що в її незвичній голові відбувалися якісь незнайомі чоловікові досі процеси, які відображалися на обличчі дружини небаченими досі виразами.
Чоловік зробив несміливу спробу посваритися, але в нього не вийшло, тому що сваритися, коли на тебе не звертають уваги і навіть не слухають — дивно. Тоді чоловік вирішив профілактично образитися і піти спати, не побажавши дружині доброї ночі. Про їхню ранкову розмову він уже й думати забув. І дуже даремно, адже саме та розмова і стала поштовхом для всіх змін, що вдерлися в розмірене життя сімейної пари.
Чоловік із приреченістю дивився на охайну дружину і скочування до первісного хаосу побуту. О, де ж ви, милі серцю гарячі котлетки? Про те, що на штанах бували стрілки, довелося теж забути. Зате чоловік був змушений згадати, що сорочки не з’являються самі собою в шафі, а якщо посуд після роботи не помити, то він так і буде нудитися брудний у мийці, і їжею сам теж не наповниться.
Але тепер поруч із ним була гарна жінка. Це помітили сусіди, друзі й навіть колеги. Помітив і чоловік, що Світлана стала бути схожою на тих жінок, на яких він задивлявся. Тепер у нього була своя домашня Афродіта, хоч уже й у літах, але все одно. Сиди й милуйся на її красу. Але чоловікові чомусь не хотілося милуватися.
Йому хотілося, щоб із гаманця перестали так стрімко вилітати гроші, а в холодильнику знову з’явилося щось смачне замість арктичної пустоти. І щоб дірку на шкарпетці хтось зашив. Адже не Афродіту ж про це просити.
Увечері Світлана повільно розчісувала своє оновлене волосся, уважно роздивлялася себе в дзеркалі — ніби знайомилася з новою людиною. Вона раптом зрозуміла: їй подобається ця жінка. З тими ж очима, тими ж руками, тим самим серцем — але з іншим ставленням до себе.
На кухню зайшов чоловік. Потоптався, ніби щось шукав: то ложку, то слова.
— Слухай… — почав він нарешті, ображено зиркаючи на каструлі, які так і не народили вечерю. — Може, я… ну… погарячкував.
Світлана лише підняла брову. Вона не сердита — їй просто смішно. Стільки років прожила, а вибачення від чоловіка все ще звучить, наче щось рідкісне й цінне.
— Погарячкував, — погодилася вона. — Але знаєш що? Я не корова. І не служниця. І не праска на двох ногах. Я жінка. Жива. І хочу бути красивою — не для когось, для себе.
Чоловік кахикнув, знітився.
— Ну так… ти і є красива, — пробурмотів він тихо, наче боявся, що його почують сусіди і запишуть у романтики.
Світлана Леонідівна подивилася на нього уважно. Не сердито, не з жалем — уважно. І йому раптом стало так ніяково, як не було давно. Мабуть, з перших років їхнього одруження.
— То, може, замовимо піцу? — несміливо запропонував він.
— Може, — зітхнула вона. — А завтра я запишуся на манікюр.
— Знову? — вирвалося в нього.
— Ага, — усміхнулася. — Знову.
Чоловік присів поруч на табурет, наче здавався долі.
— Я теж… ну… можу стрілки на штанах собі прасувати. Якщо ти навчиш.
— Навчу, — кивнула вона. — А ти можеш інколи й комплімент сказати. Без образ.
Він почервонів так, як не червонів, мабуть, із дев’яностих.
— Добре. Ти… сьогодні дуже… е-е… гарна.
Світлана не розтанула — вона просто тихо всміхнулася. Бо знала: це не про зовнішність. Це про те, що щось у ньому теж почало рухатися, зрушувати з місця.
І, може, вперше за довгий час її не тягнуло плакати. А над плитою тихенько блимнула лампочка, нагадуючи: вечеря сьогодні буде чужими руками. І це — теж нормально. Бо іноді родина починається не з котлет і прасування, а з того, що двоє дорослих людей нарешті згадують: вони одне одного люблять.
