— Та нормально тут. Олена не проти. Що їй складно? У неї ж нікого немає, сама сидить. Ще й дякувати має, що ми її самотність розважаємо… Та не поспішаю я виїжджати. Навіщо? Безплатно ж, зручно…
Дзвінок у двері пролунав довгий і настирливий. Наче хтось привалився до кнопки плечем. Я відклала книжку й пішла відчиняти. На порозі стояла Катерина з валізами. Поруч товклись діти — Максим із телефоном у руці та Оксана, що тулилася до маминої ноги.
— Олено, ми до тебе. У нас усе рухнуло, ти ж розумієш.
Я стояла й дивилася. Жодного попереднього дзвінка, нічого. Просто взяла й приїхала.
— Що ж таке сталося?
— Потім розповім. Діти змерзли. Впустиш, га?
Оксана дивилася на мене знизу вгору величезними очима:
— Тьотю Лєно, можна до вас?
Що тут скажеш п’ятирічній дитині? Я впустила їх у квартиру, хоч усередині у мене клекотіло. Катерина одразу заметушилася, поставила валізи у передпокої, сама пішла на кухню. Максим плюхнувся на диван у брудному взутті.
— Взуття зніми, — сказала я.
— Ага, — пробурчав він, але не рушив з місця.
З кухні донісся гуркіт — сестра греміла каструлями, щось шукаючи.
— Тут тільки макарони є. Олено, що ти взагалі їси? Холодильник порожній!
— Я їм нормально. Та розкажи вже, що сталося?
Вона обернулася — очі червоні, спухлі.
— Віктор пішов. До молодої, з офісу. Сказав — втомився від сімейної рутини. Десять років разом, двоє дітей, а він стомився!
Вона заплакала, розмазуючи туш по обличчю. Я подала їй паперову серветку.
— І квартиру наказав звільнити. Вона ж на його батьків записана. Куди мені? До мами в однокімнатну? Там і яблуку впасти немає де. Ось і подумала — у тебе дві кімнати, ти сама…
«Ти сама» прозвучало якось образливо. Так, сама. Тридцять вісім років, ні чоловіка, ні дітей. І що, тепер до мене можна як у готель?
— Могла б подзвонити спочатку.
— Думала, що відмовиш. Олено, ми ненадовго! Поки роботу знайду, житло. Ну що тобі коштує?
Я глянула на кухню — за п’ять хвилин там був розгардіяш. Крихти на підлозі, плита у томатному соусі.
— Гаразд. Живіть. Але давай домовимося…
— Звісно! Що скажеш! Діти, подякуйте тьоті Олені!
Максим пробурчав «дякую» і запитав про вай-фай. Оксана обійняла мене за ногу: «Ви добра». Добра? Чи просто не вмію сказати «ні»?
Перший тиждень був важким. Катя вставала пізно, годинами сиділа у ванній, діти носилися квартирою. Я працюю вдома — зосередитися неможливо.
— Катю, я ж працюю!
— Ой, ну це ж діти! Що я вдію? І взагалі, я не можу себе зібрати до купи.
Сестра була повністю розібрана. Цілими днями лежала на дивані й удавала депресію.
На десятий день мала прийти Марина, моя подруга. Пів року не бачилися. Я купила тістечка, заварила чай… Марина переступила поріг, оглянула хаос — Максим гримів у приставку, Оксана малювала на підлозі, Катерина у халаті дивилася серіал.
— Олено, я якось іншим разом. Коли у тебе… тихіше буде, — сказала подруга.
Вона пішла ще до того, як як встигла щось їй відповісти. Я стояла у передпокої, стискаючи руки.
— Хто приходив? — гукнула Катерина.
— Марина.
— А, та зануда? Подумаєш, не посиділи. Сім’я важливіша!
Сім’я? Яка навіть не питає моєї думки?
Ввечері я вийшла на балкон. Унизу люди гуляли, жили звичайним життям. А у мене? Надійшло повідомлення від мами: «Як Катя? Не заважає? Їй важко, добре, що є ти».
Добре, що є зручна сестра, у якої все одно нікого немає.
Я повертаюся й почула, як Катерина розмовляє телефоном:
— Та нормально тут. Олена не проти. Що їй складно? У неї ж нікого немає, сама сидить. Ще й дякувати має, що ми її самотність розважаємо… Та не поспішаю я виїжджати. Навіщо? Безплатно ж, зручно…
У скронях застукало. Значить, я маю бути вдячна, що вони зруйнували мій спокій?
Зранку я прокинулася від гуркоту. Максим задів стелаж з книжками й він впав, коли хлопець діставав м’яч. Книги валялися на підлозі, сторінки були зім’яті.
— Максиме! Що ти наробив?!
— Випадково.
— Стоп! Прибирати хто буде?
— Мамо! Тітка Олена на мене свариться! — пожалівся хлопчик.
Катя виповзла, позіхаючи:
— Що це ти зранку кричиш?
— Твій син стелаж звалив!
— Подумаєш, книжки. Не золоті. Максиме, вибачся.
— Перепрошую, — сказав він і пішов.
Я збирала книжки. Деякі з них мені подарували, і це були рідкісні видання. А для неї «подумаєш».
— Олено, посидиш ввечері з дітьми? Мені з подругою треба зустрітися, розвіятися.
— Ні.
— Як це ні? Мені справді потрібно!
— А мені? Катю, це мій дім! А ви тут як окупанти!
— Окупанти? Ми сім’я! Чи ти остаточно зачерствіла від самотності?
І тут мене прорвало:
— Так, я сама! Немає у мене чоловіка й дітей! Але це моє життя! І воно не менш важливе!
— Я не говорила…
— Говорила! Вчора телефоном, що я вдячна маю бути!
Вона зблідла:
— Підслуховувала? — обурилася сестра.
— Я у своїй квартирі! І почула — ти не збираєшся виїжджати, бо безплатно!
— Я не те мала на увазі…
— А що? Ти без дозволу приїхала, хаос влаштувала, діти речі ламають, а ти на дивані лежиш! Подумала про мене? Що я теж людина, зі своїми почуттями?
Визирнула Оксана:
— Мамо, ви сваритеся?
— Ні, сонечко, іди грай.
Я зачинила двері.
— Олено, не при дітях…
— А коли? Ти завжди за дітьми ховаєшся! Думаєш, раз у мене немає чоловіка, можна вселитися й користуватися мною як прислугою?
— Я так не думаю!
— Думаєш! Все життя! «Олена старша, Олена впорається». А Катерину жаліти треба. От я й виросла «зручною»!
Вона сіла на диван, заплакана:
— Ти жорстока… Я думала, зрозумієш… Ми ж сестри…
— Сестри? Коли ти востаннє цікавилася моїм життям? Знаєш, чому я сама?
Вона підвела обличчя:
— Ні…
— Три роки тому я виношувала дитину. Проте не доносила. А батько дитини сказав — це на краще, він не готовий. І пішов. А ти навіть не подзвонила, хоча знала, що я при надії.
— Олено, я… не знала, що тобі так важко…
— Не хотіла знати! Зручно було думати — Олена сильна, впорається. А я не залізна!
Запала тиша. Тільки Максим щось бурмотів у телефон.
— Прости, — прошепотіла Катерина. — Я не думала…
— Саме так.
— Що хочеш? Щоб ми поїхали?
Я сіла у крісло:
— Хочу поваги. До мого дому, часу, простору. Залишайтеся на моїх умовах. Встаєш зранку, займаєшся дітьми. Прибираєте за собою. З десяти до шостої — тиша, я працюю. Активно шукаєш роботу й житло. І припиняєш знецінювати моє життя.
— Добре. Постараюся.
— Не постараєшся — зробиш. Або речі збирай.
Вона незграбно обійняла мене:
— Пробач мені, я не подумала.
Наступні дні були важкими. Катерина старалася, але звички брали своє. Забувала прибирати, вмикала телевізор голосно. Але я більше не мовчала — нагадувала про домовленості.
Поступово життя налагоджувалося. Катя знайшла підробіток, почала збирати гроші на житло. Діти звикли до правил, віталися зранку. Ввечері ми сиділи, пили чай.
— Думала про те, що ти сказала. Про втою дитину. Мені шкода, що не була поруч.
— Зубудь.
— Ні, серйозно. Треба було подзвонити. Просто я була у своїх проблемах…
— І забула про сестру.
— Так. Я погана сестра.
— Не погана. Неуважна.
— Олено, ти ще хочеш дітей?
— Не знаю. Тридцять вісім років, якось не мало.
— Не пізно! Ти ще зустрінеш когось. Тільки не дозволяй себе ображати. Як зі мною.
— Вчуся.
Через місяць Катерина знайшла квартиру. Невелику, але чисту.
— Завтра виїжджаємо, — повідомила вона сестру.
— Добре.
— Дякую. І пробач.
— Годі вже вибачатися.
— Ні, не годі. Але я тепер іншою буду. І дітей навчу людей поважати.
Зранку у квартирі було тихо. Я пройшлася кімнатами, відчинила вікна. На столі лежала записка від Оксани: «Тьотя Олено, дякую ви добра я вас люблю».
Я усміхнулася. Може, і добра. Але доброта — не означає безвідмовність. Можна допомагати й мати кордони. Ввечері подзвонила Марина:
— Звільнилася?
— Так, приїжджай, — запросила я її.
— Напій везу! Відзначимо? — запитала вона.
— Не свободу. Перемогу, — я уточнила.
— Над ким?
— Над собою. Над неможливістю сказати «ні». Над звичкою бути зручною.
Я поклала слухавку. Пройшлася квартирою — своєю квартирою. Де я маю право жити, як хочу. Де мої почуття важливі. Знаєте, мені подобається бути самій. Це не означає, що я не хочу сім’ї. Це означає — я не дозволю знецінювати своє життя лише тому, що воно не схоже на інше. Я заварила чай в улюбленій чашці, сіла з книгою. Іноді потрібен хаос, аби оцінити тишу. І потрібно вибухнути, аби тебе почули.
Катерина тепер дзвонить щодня. Просить поради: «Як думаєш, Олено?» Не вимагає допомоги — питає думку. Я все зробила правильно. Кордони — не егоїзм, а необхідність. Поваги потрібно вимагати, а не чекати. Може, у мене буде сім’я. А може, й ні. Але я більше не дозволятиму ставитися до себе як до порожнього місця. Я — Олена, тридцять вісім років, зі своїми мріями, радощами й правом на власне життя. І цього достатньо.
