— Та облиш. Я тоді погано з тобою вчинила — ось і отримала. Не думала, що бумеранг повернеться так швидко. Сама винна. Чому мовчиш? Бачу ж — тебе розпирає від цікавості. Ти мала бути на моєму місці, — в очах Оксани блиснули сльози.
— А, Марино, проходь… — Ірина Борисівна посунулась убік, впускаючи гостю до квартири. — Давно ти в нас не була. Постій тут, я попереджу Оксану, — сказала вона й пішла до кімнати, щільно прикривши за собою двері.
Марина стояла в передпокої, не знаючи, куди себе подіти. З кімнати долинали звуки метушні, приглушені голоси, ніби там пересували щось важке. «Ірина Борисівна дуже змінилася… Хвора? І чому вона залишила мене тут саму?» — подумала Марина. Нарешті двері відчинилися, і з кімнати вийшла Ірина Борисівна.
— Тільки не засмучуй її, — прошепотіла вона.
— А що сталося? — насторожилася Марина.
— Ти нічого не знаєш? Ну так, ви ж останні роки з Оксаною не спілкувалися…
— Мамо! — долинув із кімнати голос Оксани.
— Іди, вона сама все розповість, — Ірина Борисівна легенько підштовхнула дівчину до дверей.
Марина зайшла і застигла на місці, побачивши Оксану у кріслі колісному. Враження було таким сильним, що вона навіть забула привітатися.
— Не буду вам заважати. Поговоріть, а я тим часом поставлю чайник. Марина торт принесла, — мовила Ірина Борисівна й тихо вийшла.
— Що, не очікувала? — запитала Оксана, пильно й насторожено дивлячись на гостю.
Марина зробила крок уперед, але Оксана різко підняла руку.
— Стій там.
Дівчина зупинилася. Оксана ніколи не була красунею, але тепер Марина ледве впізнавала її. На блідому, виснаженому обличчі блищали чорні, мов вуглини, очі. Ноги були прикриті картатим пледом.
— Невже Андрій нічого тобі не сказав? Ви ж бачилися — інакше ти б не прийшла.
— Ми випадково зустрілися на медичній конференції. Він нічого не розповів. Навіть того, що ти живеш у батьків. Спершу я зайшла до тебе… Я телефонувала, але ти не відповідала, — поки Марина говорила, Оксана не зводила з неї свого темного, пронизливого погляду. — Що сталося, Оксано?
— Сідай. Шия втомиться дивитися знизу вгору, — Оксана кивнула на диван. Марина обережно сіла навпроти.
— Прийшла порадіти? Так, я тепер маю певні обмеження. Ходити вже ніколи не зможу.
— Я не… — почала Марина.
— Та облиш. Я тоді погано з тобою вчинила — ось і отримала. Не думала, що бумеранг повернеться так швидко. Сама винна. Чому мовчиш? Бачу ж — тебе розпирає від цікавості. Ти мала бути на моєму місці, — в очах Оксани блиснули сльози.
Марина підвелася, збираючись підійти й обійняти колишню подругу.
— Сядь! — зупинила її Оксана. — Мамо, все нормально, вийди. — Марина обернулася й побачила в дверях Ірину Борисівну. Та перелякано кивнула й тихо зачинила за собою двері.
— Мама змінилася, правда? А мій тато пішов від нас до молодої коханки. Йому не потрібні стара дружина і така донька, — голос Оксани сочився сарказмом. — Чого не радієш?
— Оксано…
— Неприємно в цьому зізнаватися, але я отримала те, на що заслуговувала. Ти ж знала, що Андрій одружився зі мною через квартиру? Після весілля він одразу почав мені зраджувати. Жодної спідниці не пропускав. А я терпіла, бо любила. Ти ж його теж любила. А я відібрала його в тебе. Він часто не приходив ночувати, брехав, що на чергуванні. Я втомилася від його брехні. Одного разу не витримала й поїхала вночі до лікарні. Як думаєш, що я там побачила? Ти вгадала. Він там крутився з жінкою, — Оксана то застогнала, то всхлипнула.
Вона помовчала, а потім продовжила:
— Якби можна було відмотати все назад… Треба було б влаштувати сварку там, на місці, а я ввімкнула ображену дуру, вискочила з будівлі, сіла в машину… У мене була з собою пляшка напою. Загалом, виїхала на зустрічну.
— Але ж ти жива, це головне.
— Смієшся? Жива. Хіба це життя?
— Послухай… — Марина нахилилася до неї.
— Ось тільки не треба мене жаліти. Ти не знаєш, що я пережила і що відчуваю. Навіщо ти прийшла? Побачила? Пораділа? Можеш іти й жити далі.
— Мені дуже шкода…
— Їй дуже шкода, — криво всміхнулася Оксана.
— Оксано, я прийшла не сваритися. Так, я ображалася на тебе, але ніколи не бажала тобі нічого подібного, — Марина підвелася й пішла до дверей.
— Зачекай. Не йди! — покликала її Оксана.
Марина обернулася.
— Пробач мені.
— Я давно пробачила, — Марина повернулася до крісла колісного й поклала руку Оксані на плече. Та накрила її долонею. Так вони й завмерли, доки не прийшла Ірина Борисівна й не покликала їх пити чай.
Про те, що сталося вони більше не говорили.
— Мені час, — сказала Марина й підвелася з-за столу.
— Пробач, що я накинулася на тебе… Ти ще прийдеш? — м’якше запитала Оксана.
— Прийду, — пообіцяла Марина, хоча зовсім не була в цьому впевнена. Бачити Оксану такою, дивитися їй в очі було нестерпно.
Ірина Борисівна пішла провести її.
— Про мене не пліткуйте, я все чую! — крикнула їм услід Оксана.
— Не ображайся на неї. Вона рада тобі. Перший час до нас ще заходили подруги, а тепер… — Ірина Борисівна махнула рукою й прикрила очі. З-під вій виступили сльози…
Оксану важко було назвати красунею. Усе псував довгий ніс з горбинкою. Вони з Мариною вчилися в одній групі в інституті й дружили з першого курсу. У Оксани була власна квартира і навіть машина. Її батько працював головним лікарем міської лікарні.
На третьому курсі Марина познайомилася з Андрієм. Стояли з дівчатами перед аудиторією, обговорювали незрозумілу тему. Старшокурсник підійшов і доступно все пояснив, дивлячись тільки на Марину, наче говорив виключно для неї. Потім дочекався її після пари й провів додому. Так вони й почали зустрічатися.
За місяць у Оксани був день народження. Марина прийшла до подруги разом з Андрієм…
Минуло два дні, а Андрій так і не подзвонив, ніби уникав її. Марина зателефонувала сама.
— Вибач, я дуже зайнятий, до заліку готуюся, — сказав Андрій, коли вона запропонувала зустрітися.
Оксана також кудись зникла: на заняття не ходила, трубку не брала.
— Я захворіла, прикрий мене, — сказала вона, коли Марина нарешті додзвонилася.
Марина одразу здогадалася, в чому річ. Згадала, як Оксана весь вечір на дні народження крутилася біля Андрія. А потім зустріла їх в обіймах на вулиці.
— Як це розуміти? — запитала вона, перегородивши їм дорогу.
— Оксано, давай без дурниць. Ти ж мене не приватизувала. Ми — вільні люди…
Від ляпаса голова Андрія різко сіпнулася, і навіть у сутінках було видно слід її долоні на його щоці.
Увечері Андрій подзвонив сам.
— Марино, пробач, але хіба я обіцяв любити тільки тебе? Бути вірним? Ти хороша дівчина, але сама подумай — у Оксани є власна квартира.
— Причому тут квартира?
— Причому. Я закінчую інститут. Не хочу повертатися у свою провінцію й до пенсії лікувати старших людей.
— То ти з нею через квартиру? — обурилася Марина.
— Тобі легко говорити, ти живеш у великому місті…
— Це підло… Я скажу Оксані.
— А вона знає, — розсміявся у слухавку Андрій.
Марина проплакала весь вечір, била подушку до знемоги, уявляючи на її місці Андрія. В інституті вона бачила його рідко: старшокурсники здебільшого займалися на базі клінік. З Оксаною вона більше не розмовляла. Андрій і Оксана одружилися перед держіспитами. Батько влаштував його у свою лікарню.
Минав сьомий рік. Якось на лікарській конференції Марина зустріла Андрія.
— Привіт. Ти чудово виглядаєш. Де працюєш? — підійшов він і присів біля неї за столик у ресторані. Марина не встигла відповісти, як він почав розповідати, як круто влаштувався у приватній клініці. Мовляв, тесть запросив — довелося йти.
— А Оксана? — поцікавилася Марина.
— Не знаю. Ми з нею давно розійшлися, — відмахнувся Андрій.
Як завжди, знайшовся хтось, хто розповів Марині про його зради й про зв’язок із завідувачкою відділення — жінкою красивою, старшою за нього на п’ятнадцять років. Так, Андрій завжди вмів пристосуватися в житті.
— Хитрий доктор. Швидко піднявся до керівної посади, не без допомоги завідувачки, звичайно.
Якби не та випадкова зустріч, навряд чи Марина пішла б до колишньої подруги.
На вулиці вже темніло, коли Марина вийшла від Оксани. Вона глибоко затамувала подих. У повітрі пахло снігом і листям. Вона йшла на зупинку, намагалася уявити, як це — не відчувати ніг, не ходити. Оксану їй було щиро шкода. Вона не бажала їй такого, хоча після зради Оксани й Андрія злісно мріяла про помсту. Але то було на емоціях. Хто на її місці залишився б спокійним?
Коханий і подруга зрадили її, а кара чомусь упала тільки на Оксану. Жіночій провині в житті завжди дістається найбільше. Чому так несправедливо?
— Я пробачила… пробачила. Я не хотіла цього… — Марина не помічала, що говорить уголос.
Вона отямилася, коли поруч пролунало гальмування. Так задумалася, що почала переходити вулицю на червоний.
— Дівчино, вам жити набридло? — крикнув чоловік з відкритого вікна машини.
— Вибачте… — Марина всхлипнула і відійшла назад на тротуар.
— Сідайте, я відвезу вас, куди скажете. А то й справді під машину потрапите.
Марина ридала й не могла заспокоїтися. Вона відчувала: могла загинути під колесами або стати такою, як Оксана…
Чоловік вийшов і посадив її в машину.
— Нав’язалася на голову, напевно, — пробурчав він. — У вас щось сталося? — запитав потім, коли Марина трохи заспокоїлася.
— Не в мене, а в подруги. Вона — не може ходити… Куди ми їдемо? — Марина крутила головою.
Поки вони їздили містом, Марина розповіла своєму рятівникові всю історію.
— Той Андрій — підлий козел. Вам пощастило, що ви з ним розійшлися. Вибачте, що накричав на вас, — сказав він, коли вони були вже біля будинку Марини.
— Так. Поталанило, — тихо відгукнулася жінка.
Через пів року вона вийшла заміж за свого рятівника. Часто вони з чоловіком навідували Оксану. Дмитро навчив її працювати з документами на комп’ютері, і Оксана стала пристойно заробляти.
Андрія зловили на хабарництві й звільнили. Мабуть, він повернувся в свою провінцію. Тут йому навряд чи вдасться влаштуватися після гучної сварки. Марина сподівалася, що більше ніколи не почує про нього. Багато людей живуть, чинять підлості і думають, що залишаться безкарними. Та погані й добрі вчинки повертаються до нас бумерангом. Пам’ятайте про це.
