Двері квартири Дарини відчинилися з тихим клацанням, ніби самі боялися того, що мало статися. На порозі стояла її мати, Людмила Петрівна, у старенькому бежевому плащі, який пам’ятав ще дев’яності.
Волосся, колись акуратно пофарбоване в русявий, тепер сивіло нерівними пасмами. Очі червоні, ніби від сліз або від безсоння.
Дарина стояла в коридорі, тримаючи в руках чашку з недопитою кавою. Вона не запросила увійти.
“Привіт, мамо,” тихо сказала вона. “Чого прийшла?”
Людмила Петрівна ступила крок уперед, ніби не помітила, що доньку не запросили.
“Дарино… Доню… Я ж твоя мати. Можна хоч чаю?”
“Можна. Але спершу скажи, навіщо прийшла. Я не люблю, коли ти починаєш із чаю, а потім переходиш до головного.”
Мати зітхнула, зняла хустку, склала її акуратними квадратами, як завжди робила, коли нервувала.
“Я… я в скруті, Дарино. Дуже. Ти ж знаєш, яка в нас пенсія. А я ж на тебе стільки витратила… Навчання твоє, репетитори, гуртожиток… Я ж усе життя тобі віддавала. А тепер… тепер я в боргах. Люди дзвонять. Мені б трохи… тисяч тридцять-сорок…
Я віддам. Обов’язково віддам.”
Дарина поставила чашку на полицю в передпокої так різко, що кава хлюпнула на стіну.
“Тридцять-сорок тисяч? Ти серйозно?”
“Дарино, ти ж добре заробляєш. Начальниця відділу. Я ж чула. Люди кажуть.”
“Люди кажуть,” Дарина гірко всміхнулася. “А ти сама не цікавилася, як я стала начальницею відділу? Чи тобі байдуже?”
“Та що ти починаєш? Я ж мати тобі! Я тебе виростила!”
“Виростила,” Дарина кивнула. “Добре. Давай порахуємо, що саме ти виростила і скільки це коштувало. Тільки чесно. Без сліз і «я ж мати». Сідай.”
Вона вказала на кухонний стілець. Людмила Петрівна сіла, ніби її туди посадовили силоміць.
Дарина витягла з шухляди блокнот і ручку. Відкрила нову сторінку.
“Отже. Почнемо з інституту. Ти кажеш — платила за навчання. Так?”
“Звісно платила! Контракт же був!”
“Був. На п’ять років. По 18 400 на рік на той момент. Разом — 92 тисячі. Пам’ятаєш, хто платив?”
“Я…”
“Ні. Ти платила перший курс. Перший семестр — точно. Далі — я. Я влаштувалася на три роботи. Вранці — прибиральницею в гуртожитку. Вдень — на парах. Ввечері — офіціанткою в «Пузатій хаті» на Хрещатику. Пам’ятаєш, як ти казала: «Не ганьби мене, не ходи в офіціантки, краще б вдома сиділа»?”
Людмила Петрівна відвела погляд.
“Я… я не пам’ятаю точно…”
“Зате я пам’ятаю. Пам’ятаю, як ти забирала в мене дві третини зарплати. Кожного першого числа я приїжджала додому, віддавала тобі конверт. Ти перераховувала гроші при мені. Казала: «Це на комуналку, це на їжу, це я відкладу тобі на весілля». Пам’ятаєш?”
“Та то ж я для тебе старалася…”
“Для мене?” Дарина розсміялася, але сміх був сухий, безрадісний. “Добре. Порахуємо. З 2014 по 2019 рік я заробляла спочатку 4 тисячі, потім 6, потім 9. В середньому — 7 тисяч на місяць. Дві третини — це 4666 гривень щомісяця.
За п’ять років — 60 місяців. Разом — 280 тисяч гривень. Ти в мене забрала 280 тисяч. А заплатила за навчання — від сили 25 тисяч за перший рік. Різниця — 255 тисяч на твою користь.
Це я ще не враховую, що ти з тих грошей купила собі новий телевізор, холодильник і поїхала в Єгипет з тіткою Валею.”
Мати відкрила рот, але Дарина підняла руку.
“Ні. Зачекай. Продовжимо. Гуртожиток. Ти кажеш — платила за гуртожиток. Так, платила. 650 гривень на місяць. Але я жила там тільки перший рік. Далі я зняла квартиру з дівчатами. І платила сама. Ти навіть не знала адресу.”
“Я ж хотіла, щоб ти вдома жила…”
“А я хотіла спати. Бо їхати до тебе в область — це три години в один бік. Ти хоч раз запропонувала мені гроші на дорогу? Хоч раз?”
Тиша.
Дарина перегорнула сторінку.
“Репетитори. Ти казала — платила за репетиторів до ЗНО. Пам’ятаєш, скільки?”
“Та багато… з математики, з української…”
“З математики — три місяці по 300 гривень. Разом — 3600. З української — я сама ходила до подруги, вона готувала мене безкоштовно. Ти заплатила тільки за математику. І то тому, що я благала. Бо ти казала: «Самостійно вчися, я не мільйонерка».
Пам’ятаєш?”
Людмила Петрівна стиснула губи.
“Ти все перекручуєш…”
“Ні. Я просто пам’ятаю. А ти — ні. Бо тобі зручно забувати. Тепер головне питання.”
Дарина підвелася, підійшла ближче. Її голос став тихим, але від того ще страшнішим.
“Скажи мені, мамо. От чесно. Ти коли востаннє спала спокійно? Коли востаннє могла подивитися мені в очі без цього «я ж мати»? Ти зараз прийшла по гроші. По які саме? По ті, що я тобі винна за те, що ти мене народила? Чи за те, що не викинула?
Бо за все інше я вже заплатила. З відсотками.”
Мати підняла очі. В них стояли сльози.
“Дарино… я ж одна… Ти ж у мене єдина…”
“Ні. У тебе є пенсія. Є сусіди, які тобі борщ носять. Є тітка Валя, з якою ти в Єгипет їздила за мої ж гроші. Є чоловік якийсь, що дзвонять тобі чоловічим голосом о півночі, я чула, коли ти думала, що я сплю.
А в мене — тільки я. І ці 19 метрів, які я купила на останні копійки, віддаючи тобі дві третини зарплати навіть коли вже працювала в офісі.”
Дарина сіла навпроти.
“Знаєш, що найсмішніше? Я б дала тобі ці тридцять тисяч. Просто так. Бо я не ти. Я б дала, якби ти прийшла і сказала:
«Дарино, пробач. Я була поганою матір’ю. Я брала в тебе гроші, бо сама не вміла заробляти. Я боялася старості. Пробач». Я б дала. І навіть не згадала б нічого.”
Вона зробила паузу.
“Але ти прийшла з «я ж на тебе стільки витратила». Знову. Як завжди. Ти навіть не помітила, що я вже п’ять років тобі нічого не винна. Ні копійки.”
Людмила Петрівна плакала. Тихо, без крику. Сльози просто котилися по щоках.
“Я… я не знала, що ти так усе рахуєш…”
“Я не рахую. Я пам’ятаю. Бо коли тобі 19, і ти віддаєш матері останні гроші, а вона каже «мало», це не забувається. Коли ти приходиш додому на вихідні, а вона питає не «як справи», а «коли зарплата» — це не забувається. Коли ти лежиш у гуртожитку й плачеш, бо в тебе залишилося 200 гривень до стипендії, а мати дзвонить і каже «купи мені ліки, бо голова болить» — це не забувається.”
Дарина встала, відкрила шафу, дістала стару коробку з-під взуття. Відкрила. Там лежали конверти. Багато конвертів. На кожному — дата і сума.
“Оце все. З 2014 по 2019. Кожного разу, коли я віддавала тобі гроші, я записувала. На всяк випадок. Думала — колись покажу.
Але не думала, що знадобиться.”
Вона висипала конверти на стіл. Вони розлетілися, як старі листя.
“Тут 312 тисяч 400 гривень. Це тільки те, що я записала. А ще ж були перекази на картку, ще ж були «позичила сусідці», ще ж були «на ліки», «на похорон», «на день народження тітці». Це все — мої гроші. Мої ночі в «Пузатій хаті». Мої відмови від поїздок з друзями. Мої зуби, які я не лікувала, бо «мамі треба». Ти хоч раз запитала, чи в мене вистачає на життя?”
Людмила Петрівна дивилася на конверти, ніби це були докази в суді.
“Я… я не думала, що ти так…”
“Ти ніколи не думала. Ти просто брала. Бо я не кричала. Бо я була «послушна». Бо я вірила, що мати — це святе. А святе можна ображати, бо воно пробачить.”
Дарина зібрала конверти назад у коробку.
“Ти підеш зараз. І більше не прийдеш з «я ж на тебе витратила». Якщо захочеш просто поговорити — дзвони. Якщо захочеш вибачитися — я вислухаю. Але по гроші — більше ні. Ніколи.”
Вона підвелася, відкрила двері.
Людмила Петрівна встала. Повільно, ніби постаріла на десять років за пів години.
“Дарино… пробач…”
“Пробачу. Колись. Але не сьогодні.”
Мати вийшла. Двері зачинилися тихо.
Дарина сіла на підлогу в коридорі. Обхопила коліна руками. І вперше за багато років заплакала. Не від образи. А від того, що нарешті сказала все. І що тепер можна почати жити без боргу, якого ніколи не було.
За вікном падав дощ. А в квартирі пахло кавою, яка давно охолола. І свободою, яка прийшла з великим запізненням.
Віра Лісова
