— Та що ти! Звісно, побачила! Я була з нею поруч весь останній місяць. А все тому, що вона вже не могла мені заборонити. Була в такому стані, що іноді не пам’ятала навіть власного імені.

— Та що ти! Звісно, побачила! Я була з нею поруч весь останній місяць. А все тому, що вона вже не могла мені заборонити. Була в такому стані, що іноді не пам’ятала навіть власного імені. 

Ну от і все, Лілечко… Залишилася ти, дитинко, зовсім сама… Ні мами, ні тата… Тепер тільки я в тебе тітонька Валя. Жінка у капелюсі поклала руку, затягнуту в чорну рукавичку, на плече Лілі й простягла їй хусточку.

— Візьми. Я ж знаю, що своєї в тебе нема. Мамочка твоя завжди казала, що ти розсіяна.

Ліля відмовляти не стала. Стиснула в кулаку видану подругою матері хусточку й ввічливо подякувала. Боже, як стриматися? Не образити ненароком? Мама цього б не схвалила… У неї було мало подруг. Якщо вже зовсім чесно, то всього дві. Валентина й Ольга. Такі різні, що Ліля довго не могла зрозуміти, що ж пов’язує цих жінок між собою.

— Усе просто, Лілечко. Обидві прийшли в той момент, коли були потрібні мені. І обидві працюють моїми хранителями до сих пір, попри те, що різні зовсім і буває, абсолютно не розуміють, чому небо вирішило, що ми повинні бути разом. Вони дивуються, а я радію. Хоча ми багато чого пережили. Стільки, що вистачило б на кілька життів. І тільки те, що ми завжди разом, допомогло нам не загубити себе. Зберегти віру в те, що хороші люди, рідні й близькі, на цьому світі все-таки є.

Мати Лілі, сухенька, трохи смішна, схожа на маленьку пташку жінка, мала на рідкість красивий голос. Ліля слухала матір і більше нічого не чула навколо. Мамин голос заворожував її. Глибокі, сильні тони, трохи пом’якшені лагідним південним говірком, який виявлявся лише в розмовах з дочкою. На радіо, де мати Лілі багато років працювала диктором, він кудись зникав, поступаючись місцем професіоналізму, який неможливо було оскаржити.

— Мамочко, а чому ти раніше мені про це не розповідала? — Ліля цілувала тонкі пальці й ховала обличчя в маминих долонях.

— Ні до чого було, доченько. Людина повинна думати про добре, а не про погане.

— Чому?

— Тому, що так правильно. Чим більше ми згадуємо про те, що нас засмучувало в минулому, тим частіше туди повертаємось. Живемо вчорашнім днем. А це дуже погано! Поки дивишся в минуле — майбутнього тобі не видати, як своїх вух! Хочеш, поясню чому?

— Хочу!

— Коли моя мама розійшлася з батьком, життя закінчилося у неї й у всіх, хто був поруч. І в першу чергу — у нас, дітей. Добре, що нас було двоє — я й мій брат. Якби не це, то я, мабуть, не витримала б того, що було після. Мама не змогла пробачити батькові те, що він пішов. Не до іншої жінки. Ти не подумай! Він дуже любив мою матір. І так і не влаштував після розлучення з нею своє життя. Але жити далі з нею, істеричною, сварливою, вічно чогось вимагаючою, він просто більше не міг. Ти знаєш, що він був художником. І перші пару років після одруження черпав у постійних сварках з моєю матір’ю… натхнення, що б… Не знаю, як це правильно назвати. Його картини раптом стали затребуваними. Критики захоплювалися тим, що в них стільки життя, а виявилося все це явищем тимчасовим. Дуже скоро він втомився від нескінченних сварок і чвар, і знайшов у собі сили піти, залишивши мою матір. Але разом із нею він залишив і нас з братом. Ми були малі, нічого не розуміли, і маму, якою вона була до того, як вийшла заміж, звичайно не пам’ятали. Багато пізніше він розповів нам про неї. Про ту, якою вона була, коли вони тільки познайомилися.

— Ви спілкувалися з батьком?

— Так. Але вже дорослими. Він сам знайшов нас. І те, що ми з тобою зараз забезпечені — це багато в чому його заслуга. Він наполіг, щоб я вчилася й розвивала те, що дано мені природою. Він же дав братові стартовий капітал і порадив відкрити галерею. Знав, що справа піде. І мав рацію.

— А мама?

— Мама нас не пробачила. Не змогла прийняти того, що ми повернулися до нього. Твердила, що ми не маємо права з ним спілкуватися і його прощати. Адже він нас кинув! Але забула згадати про те, що категорично забороняла нам бачитися з батьком і не приймала його допомогу. Думала, що їй допомагають батьки. Але бабуся зізналася нам, що все те, що вона й дід передавали матері на наше утримання, було від батька. 

Я розуміла почуття мами. Не до кінця, звичайно, але хоча б частково. Але й відмовлятися від того, про кого мріяла все дитинство — не хотіла. У мене були бабуся й дід, була мама, якої, по суті, не було, так як вона не бачила нас з братом, дихаючи тільки своєю образою й звинувачуючи нас у тому, що сталося. Коли ми робили не так, як їй хотілося, вона говорила: «Це в вас від батька! Якби не ви — він був би зі мною! Ваше поява на світ було тим самим клином, що не дав нам бути разом!»

— Це важко!

— Так. Але це говорила її образа. А вона погана подруга! Вчіпиться, нашепоче, нацькує, і ось — вже й немає людини. Зник… Розчинився в ній… І все! Залишиться тільки вона — насичена й задоволена тим, що отримала… Порожньою оболонкою без душі й серця…

— Як думаєш, а чому бабуся змінилася після весілля?

— Не після весілля. Після того, як народила. Не знаю… Можливо, це була депресія. А може, вона просто не готова була стати матір’ю.

— Навіщо ж тоді вона народила ще одну дитину?

— Це питання теж залишилося без відповіді. Вона перед своїм відходом до останнього не бажала спілкуватися ні зі мною, ні з братом. А потім все-таки зробила виняток для нього. Покликала й дещо йому розповіла. Але далеко не все. А заодно зробила так, щоб ми посварилися.

— Як це?

— Набрехала йому навіщось з три короби. І про те, що я просила квартиру на мене переписати, і про те, що це я наполягала на доглядальниці. Це неправда. Я була готова доглядати за мамою, але вона все вирішила сама й так, як вважала за потрібне. Жене мене від себе такими словами, що повторити я їх не зможу й не захочу ніколи.

— Ти її так і не побачила до…

— Та що ти! Звісно, побачила! Я була з нею поруч весь останній місяць. А все тому, що вона вже не могла мені заборонити. Була в такому стані, що іноді не пам’ятала навіть власного імені. На жаль, це було вже після того, як вона поговорила з моїм братом. І тільки за кілька днів до того, як усе закінчилося, вона ніби опам’яталася. Зовсім ненадовго. Буквально на півгодини або близько того. Але цього вистачило на те, щоб я її почула, а вона попросила вибачення. За що, я тоді не зрозуміла. До мене дійшло все набагато пізніше.

— І що ж?

— Брат. Він чомусь повірив їй одразу й беззастережно. Не перервав стосунки з батьком, але зі мною відмовився спілкуватися навідріз. Звинувачував у чомусь, а я не могла зрозуміти — в чому саме.

— Дізналася потім, у чому справа була?

— Так. Майже п’ятнадцять років потому. Після того, як не стало батька й ми вщент посварилися через спадщину. Точніше, сварився він. Я просто підписала папери, які він вимагав. Ми залишилися з тобою майже ні з чим і практично на вулиці. Але я тільки-но втратила чоловіка, і не могла втратити ще й брата. Це було єдиною причиною, чому я пішла на поступки. Випросила тільки стару батькову кімнату в комуналці. Потрібно було десь жити.

— Чому ти просила, а не вимагала? Ти ж мала право?

— Мала! Але в той момент не була готова боротися. Розумію, що, можливо, зробила дурницю, але в підсумку, як виявилося, вчинила правильно. Не помилилася в ньому. Та й як я могла? Адже його я знала, як саму себе. Знала, що він зовсім не зла людина! І це просто якесь затьмарення розуму. Так і виявилося.

— Як ти це зрозуміла?

— Його дружина мені розповіла. І змусила його зі мною поговорити. Виявилося, що мама сказала йому, начебто це я винувата в тому, що батьки так і не зійшлися знову. Мовляв, вона хотіла цього, але я була проти. Йому навіть на думку не спало запитати в неї, чому мама не поцікавилася його думкою? Адже він старший, а за її твердженнями, мій протест припав на час, коли я готувалася до випускних іспитів у школі. Тобто, всі ці неузгодженості й дурість, що супроводжували ці заяви, не змусили його задуматися — а чи правда це! Він просто вибрав найпростіший шлях — повірив…

— Ви помирилися?

— Не одразу. На це пішло багато років. Брат довго стояв на своєму — я зрадниця… Зрадила всіх заради власної вигоди. Якої? Він так і не зміг мені пояснити. Довелося докласти колосальних зусиль, щоб він мене все-таки почув. Але це все майже марно.

— Чому?

— Час, рідненька. Він упущений. І його вже не повернути. Хто відшкодує нам ці втрачені роки? Ніхто… Не відмотати назад, розумієш? Зараз я вже розумію, що в мами явно було якесь захворювання. Не може людина робити таке просто так, з власної примхи! Це змінене сприйняття, свідомість, розум! Ще щось! Але не поведінка здорової людини…

— Мамо, ти тому по лікарях бігала стільки, скільки я себе пам’ятаю?

— Так. Я дуже боялася, що на мені якось це позначиться. Я дуже боялася народжувати. Хотіла дитину, але цей страх пересилити не могла… Тому й народила тебе так пізно. Багато в чому завдяки твоєму дідові та батькові. Вони умовили. Змогли переконати мене, що, якщо за стільки років нічого ніяк не проявилося й лікарі мовчать, то, швидше за все, це була проблема лише мами.

— Скажи, а ти пробачила її? Поклавши руку на серце? Остаточно?

— Не знаю. Напевно, ні. Занадто багато всього між нами було. Але й озиратися на це я не хочу. Тобі розповіла, щоб ти знала про все. Від дітей прийнято приховувати такі речі, але мені здається, що це неправильно. Ти часто питала, чому я так довго тягнула із заміжжям і народила так пізно. А я боялася тобі відповісти.

— А тепер?

— Більше не боюся. Я бачу тебе й знаю тебе. Знаю, що ти все зрозумієш правильно.

— Я зовсім не пам’ятаю свого дядька…

— Ти була ще маленька, коли його не стало. Але ми встигли…

— Домовитися?

— Так! І помиритися, що було набагато важливіше. Він повернув мені мою частину спадщини. І не за вимогою, а з власної волі. Зрозумів, що я готова на все, щоб тільки зберегти хоч подобу миру між нами. І здивувався, коли дізнався, як тяжко нам з тобою довелося. Але я не шкодую про це. Не станься того, що було, я не познайомилася б Ольгою.

— Ось так ви й познайомилися?

— Саме так! Вона взяла мене на роботу! Прибиральницею!

— Що? Мамо!

— А як ти хотіла? Нам же треба було щось їсти! Твої аліменти я не чіпала. Відкладала, розуміючи, що крім неї, можливо, дати тобі нічого не зможу.

— Але ти ж навчалася! Чому не пішла працювати за фахом?

— Бо в мене була ти.

— І що? Ти могла б віддати мене в садок!

— Не могла. Ти дуже часто хворіла. Я все чекала, коли ти «вирівняєшся», як казав наш педіатр. Але це чомусь так і не сталося. До семи років ти стабільно видавала таке, що я й подумати не могла, щоб довірити тебе комусь іншому. І я змирилася. Вирішила просто чекати. Але ж на щось треба було жити! От я й придумала влаштуватися домогосподаркою. Тільки не знала, як це зробити. І зовсім випадково в дитячій поліклініці познайомилася з Ольгою.

— А що вона там робила?! У неї ж нікого! Ні дітей, ні онуків?

— Приходила до свого другого чоловіка. Він там працював. Пам’ятаю, на ній було таке розкішне біле пальто, що всі, хто сидів у черзі, аж зітхнули, коли вона пропливла коридором. Оля вже взялася за ручку дверей до кабінету чоловіка, але тут якийсь дитина пожбурила в неї надкушену шоколадну цукерку. Пляма — і Олине розгублене: «Що це?» Тихе, майже дитяче, безпомічне. Вона так засмутилася, що я не витримала. Підійшла, зупинила її, коли вона спробувала витерти пальто. Сказала, що так робити не можна — інакше навіть хімчистка не допоможе. Ми розговорилися. Так і сталося, що я опинилася в її домі. Разом з тобою!

— Як це?

— А от так! З тим своїм чоловіком вона скоро розлучилася. Щось у них там не зрослося. Ти не пам’ятаєш, як ми жили у старовинному особняку в центрі міста? Як ти гуляла у скверику біля будинку, який колись збудував Олин батько — знаменитий архітектор? У неї була така велика квартира, що ми кричали, немов у лісі, коли потрібно було когось покликати. А ще в Олі був дзвіночок. Маленький, срібний. Ти його обожнювала. Оля дзвонила, щоб не надривати горло, коли я їй була потрібна, але першою незмінно прибігала ти…

Вона подарувала тобі той дзвіночок, коли ми від неї з’їжджали. Але ти відмовлялася дзвонити. Казала, що ні до чого, бо немає Олі. Ти звала її по імені. Завжди. Не тітка Оля, не Ольга Степанівна — просто Оля. І ти була єдиною дитиною, якій це дозволялося.

— Я люблю її.

— Знаю. І вона тебе теж. Завжди говорила, що ти для неї та сама донька, про яку вона мріяла.

— Ти не була проти таких слів?

— Ні. А навіщо? Чим більше людей тебе люблять — тим мені спокійніше!

— Мамо, а Валя? Як ти з нею познайомилася?

— Також завдяки тобі! Ти ж маєш це пам’ятати! Невже забула, як у третьому класі потрапила під дерево, яке впало?

— Пам’ятаю!

— От. То саме Валентина була свідком того всього і відвезла тебе в лікарню.

— А хіба не швидка?

— Ні! — мамин сміх, такий слабкий, неначе відлуння, зігріло Лілі серце. — Швидка приїхала, але не дуже поспішала. А потім ще довго тебе оглядали, щось вирішували. І тільки після того, як Валентина простими й дуже доступними словами пояснила їм, що зробить із усією бригадою, включно з водієм, якщо вони негайно не відвезуть тебе, справа зрушила. Відмовити їй, коли вона зажадала їхати супроводжуючою, ніхто не наважився. І вона не відходила від тебе, доки я не приїхала. Так ми й познайомилися. Вона тоді торгувала на ринку. Розбишака, зовсім не схожа на інтелігентну й тиху Олю, Валентина підкорила тебе простотою й доступністю. З нею не потрібні були реверанси. Вона була готова на все, щоб допомогти тим, хто поруч. І навіть на твої найдурніші питання відповідала серйозно й без викрутасів. Так, як я не могла — бо ж «тримати обличчя» треба.

— А вона стала твоєю подругою. Старшою, мудрою. Тією, кому я могла тебе довірити. Поки ти лежала в лікарні, вона щодня приїжджала, хоча вдома її чекали власні діти. Привозила сумки фруктів і вимагала, щоб усі діти в палаті їли. А після виписки — дізналася, що Оля захворіла. І за два дні знайшла їй такого лікаря, про якого ми й мріяти не сміли. А й такі люди ходять на ринок по полуницю й огірочки. Валентина домовилася з ним, і вже за два тижні Олю прооперували. Все обійшлося. Так ми всі й подружилися.

Широка, втомлена долоня погладила Ліілю по спині, і Валентина взяла її під руку.

— Ходімо, дитинко. Час… Мама не хотіла б, щоб ти плакала!

Ліля дала себе вивести. Валентина мала рацію. Перед відходом мама взяла з неї слово, що Ліля більше не витрачатиме життя на сльози, а нарешті займеться собою.

— Ти стільки часу віддала мені, доню! Як тільки мене не стане — настане, нарешті, твоє!

— Мамо!

— Не мамкай! Усе правильно! І я тільки рада буду, якщо ти знайдеш того, хто зробить тебе щасливою!

— Здається, я вже знайшла…

— Ой…

— Мамочко!

— Ні-ні, зі мною все гаразд! Від радості ще ніхто на небо раніше часу не відправлявся! Заспокойся! Просто дуже вже несподівано…

— Ага! Майже десять років ти благала мене зайнятися особистим життям, а тепер, бач, це раптом несподівано! Мамо!

— Смішно? Розумію! Але що я можу? Дай мені оговтатися! І розповідай негайно — хто він, що, чим займається?

— Це складно, мам…

— Чому? — тривога в маминому голосі була такою сильною, що Ліля мимоволі всміхнулася.

— Та все добре! Не думай поганого! Просто… Він батько-одинак.

— Навіть так? І хто в нього? Син чи донька?

— І те, і те, мам… Двоє…

— Багатенько!

У маминому голосі не було й натяку на осуд, і Ліля стала навколішки біля її ліжка, щоб поглянути в очі.

— Тебе це не бентежить?

— А мало б?

— Не знаю. Оля сказала, що не розуміє, навіщо мені така обуза, і зажадала дозволу знайти мені «пристойного» чоловіка.

— А Валя?

— Вона відреагувала так само, як і ти. Знизала плечима і сказала: «Бог у поміч. Діти — це щастя. Тим паче такі маленькі».

— А вони маленькі?

— Так. Три роки хлопчику і два дівчинці.

— Мати жива?

— Ні. Олексій — вдівець. Його дружина… У неї було те саме, що й у тебе, мамочко…

— Нікого не щадить… Ні молодих, ні старих…

— Не треба, мам…

— Пробач. Я знаю, важко це. Давай не про сумне! Знаєш, що я сьогодні вичитала?

— Що?

— Дивись! — мама простягла Лілі Біблію. — Ось тут: «…вселяє в дім матір, що радіє дітям».

— Дивно…

— Ні, донечко. Тут має бути інше слово. Це не просто так… Познайом нас. Я хочу його побачити.

Знайомство відбулося. І мама ще встигла взяти Олексія за руки, подивитися йому в очі — й кивнути Лілі:

— Він.

А потім обняла дітей, що несміливо топталися біля ліжка.

— Які ж ви красиві!

І Олексій здивовано глянув на Лілю, коли діти так довірливо й спокійно притислися до її матері, наче ці обійми їм уже були знайомі. А потім було весілля… І мама лише тихо посміхнулася, побачивши Лілю у білому. На решту сил уже не вистачило…

— Ти в порядку? — сильні, вже рідні руки чоловіка обійняли її, і Ліля уткнулася носом у його плече. — Зрозуміло… Що зробити, Ліль?

— Додому хочу.

— Не можна, Лілечко! — втрутилася Ольга. — Нас чекають.

— Все можна! — Валентина відсунула подругу й міцно взяла її під лікоть. — Самі розберемося! Їдьте, Лілька! Вас діти чекають! Живим — живе! Так твоя мама казала, а вона, Царство їй Небесне, мудра була жінка! Льошо, я там у багажник тобі пару пакетів закинула. Це малим. І не качай головою! Вітамінка зайвою не буває! Олю, чого стала? Потупали!

— Валюшо, як тебе багато…

— А буде ще більше! Ой, Ліль, ледь не забула! Мама твоя просила дещо тобі передати. Пам’ятала-пам’ятала, а потім у цій метушні забула.

— Що? — Ліля підвелася до Валентини.

— Просила сказати, що любить.

— Любила… — Ольга всхлипнула й витягла з кишені ще одну хустинку.

— Ні, Олю! — різко зупинила її Валентина. — Любить! І любитиме! Любов не зникає в нікуди! Вона в нас залишається! У наших дітях! Розумієш?

— Де вже мені…

— Ні, Оленько! А ще вона сказала, щоправда, не знаю чому саме так, що першою в тебе, Лілька, буде донечка.

І це пророцтво збулося. Всього лише через рік після того, як мама пішла, Ліля народила дівчинку. І, взявши її вперше на руки, довго плакала й сміялася, слухаючи, як кричить її новонароджена дочка.

— Кричи, маленька! Кричи голосніше! Щоб бабуся тебе теж почула! Знаєш, у тебе буде найгарніше ім’я на світі! Таке саме, як і в неї! Люба, Любушка, Любов… Правда, красиво? А найголовніше — правильно! Любові багато не буває!