Село Великі Кривчаки, середина жовтня. В нотаріальній конторі пані Людмили пахло свіжим хлібом, кавою з термоса і легким димком від старої грубки.
За довгим столом сиділо семеро: троє братів покійного дядька Степана, їхні дружини, одна сестра й племінниця Оля, яку всі звали «тітка Оля», хоч їй ледь виповнилось сорок два.
У кутку на стільці лежав заповіт — товстий конверт із червоною сургучевою печаткою, ніби з фільму про графів і спадкоємців.
Пані Людмила поправила окуляри, кашлянула і почала читати монотонно, як молитву:
— «Я, Кравець Степан Григорович, перебуваючи при здоровому розумі й твердій пам’яті…»
Родичі перезирнулись. Усі вже знали, що дядько Степан не мав дітей. Усі знали, що в нього було: хата цегляна на п’ять кімнат, нова «Нива», два гектари городу, ставок з карасями, пасіка на сорок вуликів і, головне, триста тисяч доларів готівкою, які він тримав у банку в сусідньому райцентрі.
Гроші ці він збирав усе життя: хто казав, що з продажу меду, хто — що з «чорної» зарплати на будівництві в дев’яностих.
— «…залишаю все своє рухоме й нерухоме майно, — продовжувала нотаріус, — включаючи будинок, автомобіль, земельні ділянки, грошові вклади та пасіку, племінниці своїй Кравець Ользі Петрівні…»
У кімнаті стало так тихо, що чути було, як муха б’ється об шибку.
Першою отямилась тітка Надя, дружина старшого брата Василя.
— Це що, жарти якісь? — вигукнула вона, вхопившись за стіл. — Олі? Цій… тітці Олі, яка до нього раз на рік на Великдень приїздила?!
Дядько Василь, червоний, як буряк, грюкнув кулаком:
— Та вона ж йому навіть картоплі не посадила ніколи! А ми з Миколою кожну весну орали, копали, білили, хату лагодили!
— Точно! — підхопила Галя, дружина другого брата Миколи. — А пам’ятаєте, як ми йому дах перекривали? Я сама цвяхи тримала! А ця… ця київська пані тільки дзвонила: «Дядьку, привіт, як здоров’я?» І все!
Тітка Оля сиділа мовчки, стиснувши губи. На ній була проста бежева куртка, джинси й хустка — нічого «київського». Вона приїхала на старенькій «Таврії», яку дядько Степан колись подарував її покійному батькові.
— Тихо, люди, — підняла руку пані Людмила. — Там ще є продовження.
— «…за умови, — читала нотаріус, — що Ольга Петрівна виконає мою останню волю, а саме: протягом одного року після мого відходу проживе в селі Великі Кривчаки безвиїзно, доглядатиме пасіку, город і будинок, а також щонеділі варитиме борщ і пригощатиме ним усіх, хто прийде до хати з добром. Якщо умова не буде виконана — все майно переходить до Великокривчацької сільської ради на будівництво дитячого майданчика».
Тепер уже сміялися всі, крім Олі.
— Оце так! — реготав Микола, витираючи сльози. — Тітко Олю, ви напевне точно отримаєте від дядька по мішку картоплі, моркви і буряка! Борщ хоч щодня варитимете! А ми подивимось, як ви, пані інженер, бджіл крутитимете!
— І ставок чиститимете! — додала Надя. — І курей годуватимете! Ой, не витримаєте ви й місяця, повернетеся до свого Києва, а ми тоді заберемо все по закону!
Оля підняла очі. Спокійно, але твердо.
— Я залишаюсь.
Усі замовкли.
— Ти що, серйозно? — перепитав Василь.
— Абсолютно.
— Та ти ж у Києві квартиру маєш! Роботу! Ти ж у якійсь фірмі проєкти малюєш!
— Малювала. Звільнилась учора. Квартиру здам. А тут… тут дядькова хата. І його воля.
Галя закотила очі:
— Ну-ну. Побачимо, як ти взимку в хаті без центрального опалення житимеш. І як бджоли тебе покусають. І як сусіди тебе за борщем щонеділі ходитимуть.
— Ходітимуть, — відповіла Оля. — Я ж обіцяла.
Наступного дня Оля переїхала. Привезла дві валізи, ноутбук і кота Мурчика, якого дядько Степан дуже любив, хоч і бурчав:
«Знов ця кішка на столі спить!»
Перший тиждень родичі приходили щодня «подивитися, як там тітка Оля справляється».
— Олю, а дров ти вже наколола? — питав Микола, заглядаючи через тин.
— Наколола. І піч розтопила.
— А пасіку відкривати будеш? Бо бджоли без догляду пропадуть!
— Уже відкрила. Вчора. У захисному костюмі.
— А борщ? — сміялась Надя. — Уже наварила?
— Наварила. На плиті стоїть. Заходьте.
І вони заходили. Спочатку — покепкувати. А потім… потім сідали за стіл. Бо борщ був — пальці оближеш. Дядько Степан колись казав Олі по секрету рецепт: «Сало старе копчене, квасоля своя, буряк із попелом запікати». І Оля все зробила, як він учив.
За місяць родичі перестали кепкувати.
За два — почали просити рецепт.
За три — приходили вже не щонеділі, а коли захочеться. І не тільки за борщем.
— Олю, а ти б могла мені на зиму меду відлити? — сором’язливо питала Галя.
— Звісно. Скільки треба?
— А мені рамку свіжої з пергою, бо тиск скаче, — казав Василь.
— І мені, і мені! — додавав Микола.
А Оля тільки посміхалась. Вона навчилась крутити бджіл, хоч перший раз її так покусали, що обличчя стало, як пиріг.
Навчилась колоти дрова, але сусід дід Петро навчив. Навчилась топити піч так, що в хаті було +25 навіть у мінус двадцять. І навіть курей розвела — купила двадцять несучок, і тепер яйця роздавала всім сусідам.
А головне — щонеділі о дванадцятій година хата була повна. Приходили не тільки родичі. Приходив дід Петро з гармошкою.
Приходила вчителька пані Марія з онуками. Приходили навіть ті, хто з дядьком Степаном двадцять років не розмовляв через межу.
— Олю Петрівно, — казали люди, витираючи ложками тарілки, — а ви ж із Києва. Чому не поїхали назад?
— А куди мені їхати? — відповідала вона. — Тут мій дім.
І справді — дім. Вона перефарбувала старі віконниці в синій колір, посадила під вікнами мальви, повісила нові фіранки, які вишила сама взимку довгими вечорами. Мурчик спав на лежанці, де колись спав дядько Степан.
А родичі… родичі змінилися.
Спочатку приходили з претензіями:
— Олю, а чому ти город розширила? То ж наша земля була колись!
— Бо дядько Степан ще за життя переоформив на себе. Ось документи.
Потім — з проханнями:
— Олю, а ти б могла мені курчат вивести в інкубаторі? Я тобі грошей дам.
— Не треба грошей. Просто приходьте на борщ.
А потім — просто приходили. Без слів. Бо скучили.
Одного березневого вечора, коли сніг уже танув, а на пасіці гуділи перші бджоли, до хати зайшов Василь. Без дружини. Сам.
— Олю… — почав він і зупинився.
— Сідай, дядьку Василю. Зараз борщу наллю.
— Та ні… я не за борщем.
Він покрутив у руках шапку.
— Ми з Надею поговорили… і з Миколою, і з Галею… Ми ж тоді в нотаріуса… так тебе образили. А ти… ти ж дядькову волю виконала. І навіть більше. Ти хату оживила. Село оживила. І нас… нас теж.
Оля мовчала.
— Ми хочемо… вибачитись. І сказати… що якщо тобі колись знадобиться допомога — хоч у городі, хоч із машиною, хоч із чим — ти тільки скажи. Бо ти вже не тітка Оля. Ти наша Оля. Справжня спадкоємиця. Не папірця того дурного, а по духу.
Він витягнув із кишені конверт.
— Тут п’ятдесят тисяч гривень. Ми скинулись. На новий інкубатор тобі. Бо той старий дядьків уже дихає на ладан.
Оля хотіла відмовитись, але Василь підняв руку:
— Не відмовляй. Це не подарунок. Це… вибачення. І дяка. За те, що ти не поїхала. За те, що ти залишилась.
Вона взяла конверт. Сльози самі покотились.
— Дядьку Василю… я ж теж не свята була. Я думала: от приїду, рік перечекаю, заберу гроші й поїду. А потім… потім зрозуміла, що дядько Степан не майно мені залишив. Він мені дім залишив. І вас усіх.
Василь обійняв її — незграбно, по-чоловічому.
— Ну то й добре. А тепер давай того борщу, бо я з роботи біг, голодний, як собака.
Тієї весни Оля посадила найбільший город за всю історію Великих Кривчаків. Родичі приходили допомагати — хто сапати, хто поливати, хто просто сидіти на лавці й розповідати історії.
А в нотаріуса пані Людмили через рік зібрались знову — уже підписувати дарчу. Оля дарувала кожному з братів покійного дядька по пів гектара землі й по двадцять тисяч доларів із тих трьохсот. Бо, казала вона, «гроші — то папір, а родина — то назавжди».
— Ти що, Олю, з глузду з’їхала? — кричала Надя. — То ж твої!
— А ви хіба не свої? — відповідала Оля. — Я ж тут залишусь. Мені вистачить. І хати, і пасіки, і вас.
І ніхто не сперечався.
А щонеділі о дванадцятій, як і раніше, хата була повна. Тільки тепер уже не кепкували. Тепер казали:
— Олю, а коли ти нас на вареники покличеш?
— Та хоч завтра. Тісто вже замішане.
І сміялись. І плакали часом. І жили.
Бо іноді спадщина — це не гроші й не хата. Іноді це борщ по неділях, бджоли, що гудуть навесні, і люди, які нарешті зрозуміли, що найцінніше — не те, що можна записати в заповіті, а те, що можна віддати серцем.
Олеся Срібна
