Оля мила посуд після вечері, коли телефон дзенькнув, повідомляючи, що в одному з месенджерів прийшло повідомлення. Олеся, напевно, вона обіцяла скинути фотографії квартири, яку вони з чоловіком зняли днями. Донька п’ятий рік жила за кордоном. Спочатку вчилася, стажувалася, тепер працювала. Бачилися вони рідко, але на зв’язку були щодня.
Олі не терпілося подивитися, що там за квартира, про яку Олеся говорила з таким захватом. Тому вона залишила в раковині тарілки з чашками, витерла руки і взялася за телефон. Однак повідомлення було не від доньки, а від чоловіка.
Дивно, з чого це Міша раптом вирішив їй написати, лежачи на дивані в сусідній кімнаті. Оля вже хотіла пожартувати на цей рахунок, але прочитала повідомлення, і всяке бажання сміятися пропало.
«Пупсику, вибач, але завтра ніяк не вийде. Сімейні плани, сама розумієш. Цілую».
«Пупсик, серйозно?» — пробурмотіла вона і пішла у вітальню з телефоном у руці. Чоловік розвалився на дивані перед телевізором. Намітився животик, сивина на скронях, але в цілому він був у непоганій формі, виглядав молодо, слідкував за собою. Здається, останнім часом навіть ретельніше, ніж колись. Мабуть, набагато краще, ніж Оля.
«Тобі доведеться написати пупсику ще раз», — спокійно сказала вона. «Боюся, вона не отримала твого послання».
Міша підскочив так різко, що окуляри звалилися з носа. Утупився у дружину, потім заплющив очі, провів долонею по обличчю, наче вирішив умитися.
«Я що, тобі це відправив?»
Ось так Оля і дізналася, що в чоловіка є інша жінка. Хтось місяцями, роками мучиться підозрами, від ревнощів з розуму сходить, навіть детективів наймає. А Оля ні про що не підозрювала, і все стало ясно в одну мить. І шансів відіграти назад, зробити вигляд, що не помітила, не залишилося.
Втім, вона й не скористалася б цим шансом. З якого дива?
«Давно це триває?» — запитала Оля.
«Ні, що ти, тільки минулого місяця».
«І, боже, яке полегшення», — перебила вона. «Чого ж одразу не сказав, мов, люблю її, сил нема. Давай-но, Олю, розбіжимося. Навіщо треба було брехати?»
Міша встав з дивана і хотів підійти ближче, але вона зробила крок назад, і чоловік зупинився.
«Я не збирався говорити…» — він зняв окуляри і потер очі. «Ну, тому що це не так. Я її не люблю».
«Ох, ось як. Залишилося тільки сказати, що я не так зрозуміла. Давай забудемо, зробимо вигляд, ніби нічого не було, і продовжимо жити далі».
«Послухай, Олю, ну нам справді треба поговорити», — благально промовив чоловік. «У нас же ніколи такого не було».
«І зауваж, не я перша почала», — знову обірвала вона його міркування.
«Ні, Міша, говорити ми з тобою ні про що не будемо. Наговорилися. Досить. Варіантів два. Або ти зараз йдеш, або я». Вона зітхнула.
«Власне, може, це й на краще. У нас же давно з тобою не ладилося, а тепер кожен піде своєю дорогою».
«Не ладилося?» — трохи розгублено проговорив Міша, і Ольгу охопила зла радість. Вона теж змогла його сьогодні чимось вразити.
«Тож хто з нас збирає валізи?»
Квартира була спільна, юридично висловлюючись, спільно набута.
Пішов, звичайно, Міша. Оля й не сумнівалася, що він так вчинить. А як же інакше? Наостанок чоловік сказав, що ділити майно він не збирається. Житло залишиться Олі, а він собі квартиру орендує.
«Я адресу тобі потім повідомлю», — сказав він, закінчивши зі зборами і стоячи з валізою та сумкою біля дверей.
«З якою метою? Навіщо мені ця інформація?» — здивувалася вона. «Я до вас з пупсиком у гості вже точно не збираюся». І замкнула двері за тепер уже колишнім чоловіком.
За мить прийшло повідомлення від доньки. Десяток фотографій, яскравих, красивих, вид з вікна, на море, і питання: «Як там тато?»
«О, тато наш відмінно», — сказала Оля і прислухалася до себе. «Ясно, що зараз у неї шок. Не кожен день таке трапляється. А крім шоку…» Оля сказала Міші правду. У неї останнім часом складалося відчуття, що все у них йде не так. Змінилося щось, причому не в кращий бік.
Побралися вони одразу після закінчення університету. Вчилися в паралельних групах. Почали зустрічатися, коли були на третьому курсі. Вирішили, що навчання все ж треба завершити, а вже потім і про одруження подумати. Це було виважене рішення, але рідні та друзі все одно їх відмовляли. Рано, куди поспішати, на ноги треба стати. Тільки закохані нікого не слухали, були впевнені, що все вийде.
Не помилилися, треба сказати. Сімейні пари навколо них створювалися і незабаром розпадалися. Люди сварилися, скаржилися на непорозуміння, а в них все йшло відмінно. Обоє знайшли роботу, разно вели побут, допомагали одне одному в усьому, підтримували. Коли Міша пішов з роботи і вирішив відкрити свою справу, Оля не скаржилася на безгрошів’я, не пиляла чоловіка, нормально сприйняла те, що дохід з’явився тільки через рік, трудилася і утримувала сім’ю.
Міша ніколи не говорив, що місце жінки на кухні. На рівні з дружиною займався домом і донькою, робив з нею уроки, водив до школи, ходив на батьківські збори. Народження Олесі, до речі, сім’ю не підкосило, як часто буває в молодих сім’ях із появою дітей. І з’явилася донька на світ вдалий час, коли мама і тато були готові до цього кроку.
І іпотеку Шевченки легко виплатили, і доньку змогли вивчити там, де вона мріяла, і в відпустку завжди разом їздили. Ось без цього новомодного «треба відпочити один від одного». Не потрібно було їм цього відпочинку. Завжди було чим поділитися з чоловіком, про що поговорити, що обговорити.
Словом, все йшло гладко, і срібне весілля здавалося прологом до золотого та діамантового.
А потім наче зображення потьмяніло, потріскалося, фарби злиняли. Почалося це, мабуть, років три тому. Донька до того часу повністю стала на ноги, освоїлася в іншій країні, біля теплого моря, працювала, познайомилася з майбутнім чоловіком, а незабаром і вийшла заміж. Міша і Оля, які звикли хвилюватися за неї, жити її життям у певному сенсі, раптом усвідомили, що більше це не потрібно.
Ну і що? Адже обоє працювали, і в обох було хобі. Оля робила м’які іграшки, які потім продавала або дарувала, а Міша був заповзятливим рибалкою. Як і раніше, були теми для розмов, і все так само ходили вони до театру і їздили на природу. Але… але вогник згас. У всьому стала відчуватися безглуздість.
Так, добре. Подивилися чергову прем’єру, прочитали і обговорили книгу чи фільм, спіймав Міша рибину кілька кілограмів вагою, а Оля змайструвала купу ведмедиків і собачок. Ну а далі що? Заради чого? Нові сенси з’являтися не бажали.
Оля зрозуміла, що їй нудно, що не має значення, чи знаходиться Міша поруч. Він як меблі, є і є. Можна годинами не помічати присутність чоловіка. Не хотілося більше вбиратися, щоб йому сподобатися. Адже він і не скаже нічого, не похвалить ні зачіску, ні сукню, ні плаття, якщо, звичайно, сама не запитає. Пропало бажання обійматися при зустрічі. Лінь було вести розмови. А до чого, якщо думку один одного наперед відомо?
Мабуть, варто було якось струситися, змінити життя, щось почати. Але Оля думала: «А чи точно вона хоче почати саме з цією людиною, про яку все давним-давно знає, всі реакції, тіло і душу якої вивчені вздовж і впоперек?» Що він може їй запропонувати? Чим зуміє здивувати?
Однак, як показала практика, Міша здивувати зумів. Тільки подив виявився не з приємних. Мабуть, не одна Оля в таємниці хоронила їхній шлюб. Міша не тільки думав про це, але й робив конкретні кроки. Що ж, він завжди був людиною дії.
Словом, залишившись на самоті в квартирі, яка тепер належала їй одній, стоячи посеред кімнати, Оля думала, що все, що сталося, мабуть, на краще, і їм, так, і їй теж буде легше, краще. Міша наважився на те, на що вона відважитися не могла. І, звичайно, було нерозумно на нього сердитися. Отже, Оя почекала, коли ж з’явиться полегшення. Адже прорвався нарив, має початися одужання.
Але радості чомусь не було. Рана в серці була, і пустота була, і відчуття скоєної помилки.
З того дня минув рік.
За цей час Оля пройшла кілька стадій і навіть по кілька разів одну й ту саму стадію проходила.
Був біль і був гнів, тому що, як не крути, навіть якщо у неї самої і мелькали думки про розставання, але все ж далі цього не заходило. А Міша взяв і вибрав іншу жінку. Віддав їй перевагу, дивився на неї, говорив з нею, запрошував кудись, намагався їй сподобатися, посміхався, цілував і так далі. І туга була, тому що самій бродити по спорожнілій квартирі, знаючи, що чоловік в чиїйсь компанії щасливий, а ти самотня і не потрібна нікому, важко.
Було й відчуття полегшення, і навіть певний азарт, ейфорія від скинутих кайданів. Нікому нічого не винна. Хочу — халву їм, хочу — пряники. Оля змінила зачіску, схудла, купила купу різноманітних нарядів, сходила на масаж, записалася в басейн. Класичні кроки розлученої жінки.
І чоловіки були. До цього в її житті був лише Міша. Вона й не знала, як це — ходити на побачення з іншою людиною, спілкуватися з нею, слухати, що він говорить, як сміється. З одним із тих трьох, з ким Оля сходила на побачення, навіть зав’язалося дещо схоже на тривалий роман.
Зараз, через рік після зради чоловіка, Оля була, як то кажуть, у стосунках вже третій місяць. Влад був славний, розумний, з почуттям гумору, чарівний. Познайомилися на виставці, так що він розбирався в мистецтві, багато читав, працював у галузі дизайну. Донька, взагалі-то, поставилася до розставання батьків нормально. Тобто вона, звичайно, була в шоці, засмучена і все таке, але, поринувши сама в сімейне життя, уже розуміла, що всяке може трапитися.
Їй, до речі, не розповіли про татового пупсика. Сказали, що стосунки себе вичерпали, розійшлися батько з матір’ю за обопільною згодою.
Міша був хорошим батьком, і Оля вважала несправедливим налаштовувати доньку проти нього. А адже це сталося б, дізнайся вона правду. Як би Міша не вчинив, він не заслуговував на те, щоб позбутися доньки, її поваги та прихильності.
Міша був вдячний Олі за цю великодушність. До речі, спілкувалися вони мало. Можна сказати, не спілкувалися зовсім, хіба що під час пари спільних дзвінків з донькою. Та ще коли йому потрібно було забрати речі, що залишилися. Чоловік намагався дзвонити і писати, вітаючи Олю зі святами. Але вона жодного разу не відповіла на повідомлення і не взяла слухавку. У якій би із стадій, у якому б душевному стані не перебувала Оля, говорити з ним, чути його голос було нестерпно.
Цивілізоване розлучення, коли подружжя залишаються друзями, все ж таки було не про неї.
І якщо чесно, до кінця першого самотнього безчоловічого року, зустрічаючись з іншим чоловіком, Оля вже точно зрозуміла, з якої причини це неможливо.
Сьогодні було 22 листопада. Оля збиралася в ресторан. У неї була зустріч з Владом. Вона якраз нафарбувала очі і роздумувала, який тон помади обрати, коли їй подзвонили.
Номер був незнайомий. Жінка хотіла скинути дзвінок, але все ж таки вирішила відповісти. Перервати розмову вона завжди встигне.
«Шевченко Ольга Леонідівна?» — запитав жіночий голос. Ольга напружилася. Такі запитання, як правило, нічого доброго не обіцяють.
«Так, це я. А хто питає?»
«Із дев’ятої міської лікарні турбують. Ваш чоловік у нас. Терміново приїжджайте. Ваш контакт був у його телефоні».
Ольга застигла. Можна було одразу сказати, що вона Міші не дружина, але це було б неправдою. Вони не розлучилися офіційно, якось не зібралися. Він не наполягав. Ольга теж не могла почати процедуру. Доведеться ж зустрічатися, пояснювати щось стороннім людям, документи збирати. А раз не розлучилися, то за документами вона проходить як дружина. Невже в телефонній книзі у нього Оля досі як дружина записана? Вона ж перейменувала контакт з «Коханий чоловік» на «Михайло Шевченко».
«Що з ним?» — ледь вимовила вона.
«Аварія», — коротко відповіли їй і проінструктували, куди підійти.
Оля примчала до лікарні через півгодини. Напевно, варто було подумати про те, що й пупсик може опинитися там же, але ця думка не спала на думку Олі. Втім, ніякого пупсика в клініці і не було.
«Потрібно вирішити, чи будемо робити операцію, підписати згоду на оперативне втручання», — сказали їй. «Ваш чоловік зробити це не в змозі».
Лікар говорив і говорив, сипав медичними термінами. Оля нічого не тямила. Усі думки в голові наче злиплися в один комок і перетворилися на одну єдину: «Він виживе?»
«Лікаре, він виживе?»
Лікар подивився на Олю і відповів, що виживе. Звичайно. Питання в тому, як йтиме відновлення, тому прямо зараз їй необхідно зосередитися і ухвалити рішення.
«Можна мені його побачити? На секундочку?» Їй не дозволили.
Підписавши згоду на операцію, Оля сіла на стілець у коридорі і відмовилася йти.
«Можете мене на руках винести, сама я з місця не ворухнуся, поки не дізнаюся, чим закінчилася операція». Зрозумівши, що боротися з нею безглуздо, Олю залишили у спокої.
Вона сиділа, дивилася в одну точку і твердила про себе: «Господи, допоможи. Господи, спаси і збережи». Більше ні про що не могла думати. У якийсь момент повз пройшла медсестра, нахилилася до Олі і неголосно, співчутливо сказала: «У вас телефон вібрує в сумці, чуєте? Відповідайте, раптом щось термінове».
Оля побачила, що дзвонить Влад. Чотири пропущених. Хвилюється, чекає в ресторані.
Справді, треба б відповісти. Якось не по-людськи ж виходить.
«Привіт», — сказала вона. «Вибач, треба було попередити. У мене чоловік до лікарні потрапив».
Влад став охати і ахати, говорити чергові, належні випадку слова.
«Ти вибач мене», — м’яко сказала Оля. «У нас все одно нічого не вийшло б. Не в тобі річ. Ти прекрасна людина. Ось тільки я тебе не кохаю. Я Мішу свого кохаю і не переставала кохати ніколи, розумієш? Просто ми з ним обоє…» Вона заплакала.
Їй хотілося багато чого сказати, пояснити. І головним було, що прийшло на думку, порівняння, що кохання — воно як маленька дитина. За нею треба доглядати, її потрібно радувати, пестити і берегти. Їй потрібно допомагати. Іноді воно капризничає, але важливо це подолати, дати йому вирости, дорослішати. Діти адже проходять різні етапи у своєму розвитку, і часом вони бувають нестерпні, але при цьому вони дають сили жити і дарять стільки радості. Потім Оля згадала, з ким вона говорить, вибачилася ще раз, попрощалася і вимкнула телефон.
За ще 2 години до неї підійшов лікар і сказав, що операція пройшла успішно. Все в порядку, Міша одужає.
«Ходіть додому, Ольго, переодягніться, відпочиньте, поїжте, зрештою».
Оля була в вечірній червоній сукні, яка, звичайно, виглядала недоречно. А ще на ній було різне взуття. На лівій нозі — чобіт, а на правій — черевик.
«А коли я зможу зайти до Міші? А можна мені його зараз побачити?»
«Він відходитиме від наркозу. Це може зайняти кілька годин. Вам краще…»
«Не краще», — вперто сказала Ольга і знову сіла на стілець. «Я подивлюся на нього, коли він прокинеться, а потім одразу піду. Чесноє слово, але не женіть мене, прошу вас, лікарю».
Він хотів заперечити, але махнув рукою. «З вами немає клопоту. Сидіть, коли хочете».
За кілька годин Ользі дозволили увійти, глянути на Мішу. Він не спав. І обличчя його осяяло, коли він побачив дружину.
«Міш…» — тільки й змогла сказати Оля, побачивши його блідого, слабкого, в павутині проводів і трубок. Поруч щось пікало, мигало, шипіло. Апарати допомагали Міші жити.
«Яка ти в мене красива», — прошепотів він.
Вона раптом побачила себе збоку. Розкуйовджена, заплакана жінка 53 років в безглуздій, недоречній червоній шовковій сукні і різному взутті, з розмазаною тушшю. «Це вже точно, красуні нікуди», — подумала Оля і знову заплакала. Здається, за все життя стільки сліз не пролила, як за цей вечір.
Минув ще один рік. Міша повністю відновився після аварії. Вони з Олею знову жили разом, тільки не там, де раніше. Виявилося, що стосунки з пупсиком закінчилися того ж вечора, коли все викрилося і Міша пішов від Ольги.
«Це з самого початку була дурна помилка. А вже коли я зрозумів, чим вона обернулася, дивитися не міг ні на себе, ні на неї. Весь рік Міша був один, багато переосмислив і в підсумку прийшов до того ж висновку, що й Ольга. Він кохає свою дружину, і ніхто інший йому не потрібен, навіть якщо вже надто пізно». Але, як виявилося, ніколи не буває надто пізно, поки ми живі. Є шанс все виправити. І Шевченки ним скористалися.
«А я завжди знала, що ви один без одного не зможете», — сказала донька. «Рано чи пізно ви б все одно помирилися. Це питання часу».
«Знала вона», — воркотно відгукнулася Ольга. «Ми самі поняття не мали, а вона, бач, знала».
«Відразу ж зрозуміло, коли у людей справжнє кохання, а кохання не грип, не застуда, не може воно просто взяти і пройти».
Як і було сказано, жили тепер Шевченки не там, де колись. Якщо вже починати з нуля, даючи собі другий шанс, так варто змінити обстановку, — міркували подружжя. Продали свою квартиру, машину і перебралися на південь, до доньки ближче і до моря, як Оля давно мріяла.
«Не пізно життя з ніг на голову перевертати?» — запитала одна з подруг, проводжаючи Шмельових на рейс в аеропорту. «Не страшно вам?»
«Ми ж удвох. Чого нам боятися?» — відповіла Оля. Вона ясно усміхнулася Міші, і він узяв її за руку.
